— Ось отут вона живе, як на мою думку,— показав Стьопка на подвір'я, коли вони підійшли до старенької, але чепурної серед маленького саду хатини. Михайло пильно подивився, але на подвір'ї, крім курей, нічого більше не було.
Вже коли пройшли повз ворота, рипнули сінешні двері в тій хатині. Хлопці озирнулися: на подвір'я вийшла якась літня жінка і, прикривши від сонця долонею очі, подивилась їм услід.
— Розглядає зятя...— пожартував Стьопка. Михайлик промовчав, але встиг роздивитися, що жінка була гарна, з великими лагідними очима й теплим поглядом. Такою повинна бути Лукерчина мати. Од її погляду у хлопця зробилось якось тепло в грудях. Як саме — він не міг сказати...
Сонце стояло під обідню пору й немилосердно пекло. Хлопцям вже давно хотілося пити.
— Зайдем води нап'ємося,— сіпнув за руку товариша Михайло.
— Я й сам хотів це сказати...
Хлопці повернулися й зайшли у хвіртку. Тепер вони стояли вже близько біля жінки, що вийшла з хати, і могли переконатися, що саме вона й була Лукерчиною мамою. Це почули вони і з голосу, хоч Лукерчиної мови не чули вже багатенько років.
— Тітусю,— звернувся до неї Стьопка,— чи не можна у вас було б водички напитися?
Тітусі не жаль було тієї водиці.
— Чому ж не можна? — озвалась вона.— Можна. Винесла повний кухлик, і хлопці пили, поглядаючи у віконце — чи не побачать ще кого.
Хто й зна. Може, кого й побачили. Тільки тітусі не сказали нічого. Подякували за ласку й пішли. Аж у воротах Михайлик знову озирнувся: крізь віконце виднілася чорна голівка, і сипали дрібнісінькі іскри молоді задерикуваті оченята.
— Вона! — сіпнув за рукав Стьопку Михайло.
— Жарко,— відповів той.— Дуже жарко... Лукерчина мати стояла на подвір'ї й так само, як і раніш, дивилась з-під долоні услід молоденьким робітникам.
Ввечері Стьопка пішов у місто до кіна "Модерн". Михайлові не хотілось. Вабить його зовсім в інший бік.
Дідусь уже давно пішов на нічну варту, і Михайло залишився сам у хаті. Послався і ліг. Та заснути ніяк не міг. Тільки заплющить очі, як зразу ж перед ним стає залите сонцем подвір'я, і жінка з теплим поглядом, і вікно з чорною задерикуватою голівкою. Все воно, як живе, встає перед очима, і Михайлові хотілося би, щоб воно стояло так довго-довго, без кінця і краю.
Зрештою Михайлик відчував, що більш не може лежати. Встав з ліжка і одягся.
Зустріла його лагідна й темна літня ніч Вийшов на міст і помалу рушив до села, і що не крок, то ніби все якось краще, ясніше стає на душі. Давно вже пройшов греблю. Сильно застукало у грудях серце, коли показалися перші сільські хати.
Потім він потонув у темні провулки, уникаючи гуртів хлопців та дівчат, що де-не-де, сміючися та вигукуючи, вешталися по вулицях.
І довго-довго Михайлик блукав навколо знайомого подвір'я, вдивляючись у тіні, що то згущалися, то розпливалися там та в маленьких і темних віконцях. Тихо й порожньо було скрізь, ніде ні звуку...
Тільки місяць згодом підвівся з-за лісу, кинув пасма сяйва, підморгнув до зірок і широким та ясним колом пішов собі по небу. Село вже спало.
Тієї ночі Михайло ще довго не спав. Бранці переодягся в свою робочу одежину й пішов на роботу. Обличчя йому було зовсім бліде, і під очима ясно виднілися сліди безсонної ночі. Одначе спать йому не хотілося. Навпаки — він почував себе остільки гарно й весело, що ще веселіший був, як звичайно.
Івак Киламут похитав головою:
— Гулі, хлопче, га?..
— Гулі!..— щасливо відповів Михайло.— Гулі, дядю!.. Та ще й які гулі!.. Вам того ніколи не дізнатися.
— Виходить, поцілувала?
Всі ці дні у вільний від роботи час Михайло тільки те й робив, що намагався намалювати картину, яка його так зачарувала в минуле свято. Він з тривогою думав, що тих очей за склом, тієї чорної голівки йому ніколи не змалювати. Адже ж він і не бачив як слід Лукерки. І, крім того, він не знав і не міг собі уявити, як через скло відобразити повне життям обличчя.
Стомившися, він кидав кімнату і йшов блукати за млин, за річку або й зовсім у ліс. Тут він привчався бачити те, що до того часу не бачив або ж не звертав уваги. Раніш ліс був просто зелений, а тепер, коли він придивлявся до нього,— бачив, що кожне дерево, кожен кущ, кожна травичка мали свій власний, не схожий колір.
Крім того, кожне деревце, кожна гілочка мали свої особливі відмітки, в залежності від того, де вони і як містились. Все це помічав хлопець, на все звертав увагу і тоді аж жалкував, що не мав з собою приладдя, щоб змалювати ту чи іншу гру кольорів.
Це його наштовхувало на думку, що можна малювати не тільки в кімнаті, а й тут, у лісі, серед свіжої, ласкавої природи. Тоді він почав брати з собою скриньочку з фарбами і йшов шукати такого місця, яке можна було б змалювати. Робота ця цікавила його так, що часом забував про все на світі. Здається, крім отих сонячних плям ка вечірніх кущах ліщини, вій нічого не бачив. Тут він і відпочивав після роботи, і мріяв, і вчився робити, і втілювать у фарби те, що примічав. Тільки, коли приходив додому і очі його впиралися в незакінчену картину, йому ставало якось сумно, а до ближчого свята було ще далеко. І, крім того, хай навіть він піде й на село, але чи пощастить йому побачити те, що йому так потрібно? І чим більше він дивився на незакінчену картину, тим все більше й більше думав, що її він, мабуть, не закінчить ніколи...
Дідусеві дуже подобалась Михайлова праця. Він підходив до картин і довго вдивлявся в них. Все там було таке звичайне й наче незвичайне. От та жінка, що затулила очі долонею і дивиться на шлях. Видно — ніби селянка, очі такі лагідні, щось в них заховане таке... Сонце так і ллється їй на голову й руки, а очі, частина лиця в холодку. Тільки такий прозорий і темний той холодок, ніби його й справді освітлює світ чорних задуманих очей жінки...
"Ех!..— зітхнув дідусь, думаючи про себе: — Люди були б з хлопця, коли б... коли б не таке життя!.;" Але що дід може зробити? Йому самому залишилось "три чисниці до смерті"... А далі... Підходять важкі літа до хлопця, і хто зна, що з ним буде?
І вийшло зовсім несподівано. Михайло сидів над річкою в прогайку. Він дивився на вечірнє сонце і на тіні, як вони змінювали забарвлення води. Свої спостереження він намагався втілити у фарби й дуже був заклопотаний цим. Так заклопотаний, що й незчувся, як хтось підійшов і став за ним. Тільки маленька хмарка впала на папір, і це, тільки це, помітив хлопець. Він поклав папір зручніше і був знову взявся за фарбу, аж раптом трохи насмішкуватий дзвінкий голос:
— Ти дуже гарно малюєш!.— ї сорочку свою також, напевне, сам розмалював?
Михайло здригнувся й озирнувся. За ним стояла підліток-дівчинка, наче бризками, стріляла на нього очима й тихенько сміялася.
— Що тобі? — вирвалось у Михайла.
— Нічого. Шукала теля і... зайшла! Таке, знаєш, замурзане, бідне, як оце ти. Стоїть над водою і мека, чи то пак сопе...
Михайлик встав і почав розглядати дівчинку.
— Хочеш подивитись? Дивись!..— і вона, сміючися, закинула назад голову, одставила ніжку і взялась рукою у боки: — Правда, гарна, як картина?
— Гарна! — вирвалось у Михайлика.
— Еге ж! — відповіла дівчина.— І ти гарний, тільки сорочка в тебе, як церата.
На Михайлові була його звичайна робоча блуза, і він засоромився її.
— Я з роботи,— виправдуючись, відповів він.— Потім, крім цієї, у мене є ще і святкова...
— Невже? — усміхнулась дівчина.— І святкову маєш? Тепер тільки Михайлик помітив, що вона сміється з нього, і почервонів.
— Що є, в тому й ходжу і... прошу не заважати мені.
— Овва! А я от навмисне візьму та не піду, що ж ти мені зробиш? Правда ж, нічого не зробиш? — допитувалася дівчина, змінивши насмішкуватий тон на ласкавий та щирий.
— Ні...— відповів Михайлик.
— Отож... А як прийдеш у свято до нас, то ще кращою водицею напоїмо, як у неділю.
Дівчина показала кінчик язика і, як кізка, побігла галявкою. "Лукерка!.." — блиснуло в Михайла у голові. Він кинувся за нею.
— Лукерко, Лукерко! — загукав він скільки сили. Тепер прийшла його черга святкувати перемогу. Лукерка зупинилась і швидко розплющила очі.
— "Лукерко". А звідкіля ж ти мене знаєш?!
Вона пильно оглянула його з голови до ніг, але нічого їй не нагадало, що вони колись десь бачилися.
— Так, знаю...— відповів Михайло, дивлячись поверх її здивованого обличчя.— Прикуси ж язичка і сховай його для інших, а мені скажи — чи в тебе ще й досі машини сплять із колесами?
Лукерка як стояла, так і покотилась зо сміху...
Вона його пізнала, того хлопчика, що був такий смішний, смішний, смішний...
Але ж все таки вона шукала теляти. Таке противне оте теля. Зайшло й немає. І вони разом пішли шукати того проклятущого теляти, залазячи в такі гущавини, що в іншому разі їм і не приснилося б там бути.
Коли скінчився день, коли зайшло сонце і впала пітьма — ні Михайлик, ні Лукерка не помітили. Вони сумлінно облазили всі кутки й закутки знайомого лісу, але ніде нічого, навіть сліду, не було видно. Було вже зовсім темно, коли Лукерка згадала, що теля вже, мабуть, вдома і там, напевне, мати он як непокояться за неї.
— Я тебе проведу,— сказав Михайло,— аж до вашого городу...
(Продовження на наступній сторінці)