Вони одірвалися від Пилипа, подалися вперед і незабаром приєдналися до гурту. І йшли чудно: Куприк увесь час спантеличено обертався до Пилипа, а Люся не оберталася, а, навпаки, тягла Куприка за собою.
"Чого це вона? — розгублена спитав сам себе Пилип,— Не бачить мене, чи що? — Подумавши трохи, він скрикнув у думці.— Еге, не бачить! Бачить! Тільки тепер вже не хоче дружити зі мною, а дружить он з Куприком. А він, бач, який! Як що, то зразу до мене: Пилипе, Пилипе! Ну, добре, попилипкаєш тепер!"
Пилип був у розпачі. Все, що сталося, здавалося таким неймовірним, що, вигукнувши згодом: "Ні, це вона так!" Пилип подався швидко вперед і, наздогнавши Куприка й Люсю, пішов поряд з ними.
— А чого це ви од мене тікаєте?
Люся в цей час щось жваво говорила Куприкові, то й не звернула уваги на Пилипові слова. Він же, хапаючись, мов потопаючий за соломинку, казав далі:
— А правда ж, оці сокирки набагато гарніші, ніж які завгодно волошки?
Пилип знав, що на такі запитання Люся завжди відповідала охоче. Але сьогодні вона знову не почула Пилипових слів ні про сокирки, ні про волошки, а просто сказала вкрай зніяковілому Куприкові:
— Як приїдемо додому, то я покажу тобі, Що про Кавказ є і в Шевченка і в Лєрмонтова. Добре?
— Добре,— відповів Куприк. І зразу ж поцікавився: — А про море в тебе є? Про матросів і тайфун у Китайському морі?
— Є й про море! — Люся говорила таким ніжним голосом, як колись Пилипові.— У нас таких книжок багато...
Але й після цього Пилип не здався. При дорозі ріс велетеньський кущ будяка. На ньому було безліч квіток. Деякі з них зоріли, немов троянди. Пилип підбіг до куща, голою рукою виломив гілочку з квіткою, не відчувши, що при цьому боляче поколов пальці. Навпаки, увагу його при цій операції привернув великий джміль, що спокійно пив на квітці нектар. Джміль мав жовтогаряче черевце, чорну оксамитову спину і сам був красивий, як квітка. Пилип наздогнав Люсю й Куприка, трохи випередив і, заходячи спереду, заговорив до Люсі швидко-швидко:
— Та ти ж глянь, глянь! Це, бач, будякова квітка така. А це — джміль._ Ти хоч що зроби, а він з квітки не злетить, поки не нап’ється нектару. Всі великі джмелі такі. А маленькі — і чорні, і жовті — ті ворушкі. Як що, то і вкусити можуть...
Люся неуважно глянула на квітку, на джмеля, протягла чужим дерев’яним голосом: "Хіба?", відсторонила Пилипову руку і пішла далі...
Пилип був так вражений, що застиг на місці і зім’яв гілку в руці; джміль розсердився, вкусив Пилипа за палець. "Ага, це ти? Ну й забирайся! — зиркнув на джмеля Пилип. І кинув квітку на найближчий кущик вересу. І так у нього заболіло серце, що мало не заплакав. Хома, побачивши, що Пилип чогось скривився, підійшов до приятеля:
— А чого це ти? Джміль укусив, еге?
— Еге,— відказав Пилип.
Хома взяв Пилипову руку, оглянув палець і, набачивши ранку, підніс Пилипів палець собі до рота і почав висмоктувати отруту. Як це зробив, поспівчував:
— Та вони що-що, а кусатися вміють. Меду не буває в них, сама перга, а, бач, кусаються.— В цей час через стежечку, якою йшли Пилип і Хома, пробігла ящірка, і Хома без паузи й роздумування гукнув: — Без хвоста! — і спокійніше зауважив: — Зелена, неначе смарагдова. От добре професор розказував! Я потім повну кишеню скалочок назбирав.— Хома засунув руку в кишеню і коли витяг її — на долоні заблискотіло. Він почав перебирати дрібні камінці й вихвалятися своїм багатством.— Це, бач, топаз голубий, а це ось топаз білий...
Хома забалакав Пилипа, і Пилипові стало трохи легше. Він навіть задивився на Хомині блискітки. І тут йому зовсім несподівано спало на думку: відступити Куприкові Люсю? Нізащо! Треба Люсю назад одвоювати, щоб вони вдвох знову ходили і щоб не Куприк, а він держав у зубах зав’язочку від Люсиної папки. В грудях Пилипа народилося щось затяте, уперте. Отак Пилип і здався! Пилип ніколи не здається, до самої смерті! Несприятлива сила ламала Пилипа, та тільки ще невідомо, чия сила переважить: ця, несприятлива, чи Пилипова! Він поклав руку на пояс, почав перебирати пальцями і так просував їх, поки вони не дотяглися до археологічного ножа. Ліва рука його водночас опустилася в кишеню, намацала там крильце від зозулястої курки і погладила його кілька разів. "Ось знайду найкращий діамант для неї, тоді знатиме!"
Об’єднана експедиція увійшла в горловину велетенського яру. В той час, як вгорі сяяло сонце і голубіло безхмарне небо, тут, внизу, було похмуро, немов у сутінках. І моторошна ж картина відкрилася перед мандрівниками! Весняні й грозові води порвали гранітні щити на величезні брили. Камені то наповзали один на одного, то підіймалися хаотичним нагромадженням мало не по вінця яру, то, обрушившись, захаращували на сотні метрів дно цієї гігантської кам’яної щілини. На освітленому лобі здоровенної брили Оля помітила клубок морського каната. Від торохтіння каміння під людськими ногами і від розмов канат ожив, на очах у всіх заворушився д, рухаючи себе неквапливими хвилястими вигинами, почав спускатися у тріщину між каменями.
— Полоз,— зауважив Володимир Данилович.— Охоронець багатств цього гранітного царства.
Дівчата перестали пискотіти, попритулялися одна до одної. Пилип широко ступнув і рушив на бій із змієм. Колись, ідучи на такий бій, добрі молодці обмотували своє тіло клоччям і смолою; змій шматував на них цей панцир, а вони його молотили довбнями по головах. Як кресоне, аж іскри з очей посиплються!...
Ховався полоз на високій скелі, що підіймалася з дна яру і вершиною своєю підносилася вище верхнього краю ущелини. На дні ущелини панує напівприсмерк, тут вогко і холодно, а там, на вершині, чагарнички дерези і парості берези, залиті сонячним світлом.
— Пилипе, Хомо, не лізьте туди! — загукала Люся.— Він же ж такий страшний і великий...
— Хай висуне тільки писка,— держачи напоготові гранітну каменюку, гукнув похмуро униз Пилип.— Так бабахну, що очі рогом полізуть!
Але змій писка не виставив.
— Його щастя,— обізвався і Хома, глянув угору й зрадів.— Давай поліземо на самий вершечок. Бачиш, там на дерезині зачепилося якесь пірце!
Пилип, підвів голову, секунду помилувався пірцем і вирішив:
— Давай.
Пік підносився метрів на десять над іншими вершинами й великими тисячолітніми брилами. Звідси можна було бачити весь гірський край.
Приятелі стояли зачаровані: вперше в житті довелося їм озирати землю з такої висоти.
— Ох же ж і ловко як! — вирвалося у Хоми з грудей.
Пилип потягся за ним зором своїм і, коли все оглянув, переконався, що Хома сказав правду.
Якийсь час він мовчки дивився у далечінь, далі простяг руку до Хоми і торкнув його за плече:
— Бачиш? Кам’яна гора, а зверху на ній осокор. Весь сонцем залитий.
Хома спрямував погляд у той бік, і в цю саму мить у нього защеміла п’ята. Та й Пилип доторкнувся пальцем до перенісся, де вправлявся колись із своїм списом Ассурбанапал.
— А ти глянь! — знову піткнувся до Кам’яної гори Пилип.— На тому осокорі й гніздо, а в гнізді, мабуть, кібець сидить!
І, хоч до осокора було щонайменше три-чотири кілометри, Хома прорік:
— Мабуть, аж двоє: кібець і кібчиха!
— І терник під горою. Густий-прегустий, аж чорний...
Хлопці вп’ялися очима в Кам’яну гору. Через хвилину Пилип обізвався, не приховуючи подиву:
— Це ж, видно, той самий терник, тільки з другого боку! Олька наплутала в маршруті, так ми, зробивши коло, назад повернулися!
— Атож,— погодився Хома.— Олька така, що може. Григорій Савич думав, що вона на картах розуміється, а вона...— Хома махнув рукою.— А Куприк ще таку прикриває... Та я, може, теж...
Далі в ущелині почався хаос. Стежка зникла. Доводилося видиратися з каменя на камінь, обминати величезні брили і пробиратися по вузеньких карнизах над прірвами.
Нарешті Кость і Сашко спинилися, і Кость, показуючи на якийсь вугластий отвір в стіні ущелини, сказав:
— Оце ось тутечки...
Всі погляди спинились на темному вході в земні надра. Хлопці одразу зробили крок вперед. Навіть Тимофій. Пилип був прудкіший, став перший. Тимофій одштовхнув його.
— Ти чого штовхаєшся?
— А ти чого наперед вискочив? — блимнув похмуро Тимофій.— Всі дорогоцінні камені собі хочеш забрати? — Голос у Тимофія був сердитий, з відтінком якоїсь лихої злості. Пилипа подивом глянув на Тимофія, знизав плечима і уступився:
— Ти перший хочеш? Ну, перший і лізь!
Хома підтримав Пилипа:
— Еге, перший і лізь. А то, бач, штовхається...
Тимофій, озброївшись каменюкою, зробив два перші кроки, але плесковатий зазубень на камені здався йому за голову полоза. Він викинув вперед руки і сахнувся всім тілом назад.
Пилип мовчки обійшов його, спинився перед діркою, присів і, намацуючи опори, почав задки спускатися в печеру. За ним подався Хома.
Кость весело кинув услід:
— Так ми ж із Сашком там уже побували!
(Продовження на наступній сторінці)