— Не можу,— здригався в риданні Куприк.
Оля вуркотіла біля нього, торсала, утішала:
— Як не хочеш сам, то давай удвох. Ось на тобі оцю шпичку, а я візьму оцю. Отак настромляй і їж. Можеш і не дивитися: заплющ очі і їж...
Оля дала шпичку Куприкові, сама озброїлася, нанизала на одну й на другу по кусочку печені. І знову вуркотіла:
— То тільки перший кусочок тяжко з’їсти, потім легше стане.— Вона дотяглася ротом до шпички, зняла з неї зубами печеню і вже крізь зуби промовила: — І ти отакечки...— Кажучи ці слова, Оля почала жувати і, жуючи, приказувала: — Правду Пилипова баба казала: таке ж самісіньке, як пряжені голубенята... От їй-право...
Куприк теж був потягся губами, але не витримав, швидко одвернувся і знову впав головою собі на коліна:
— Ой, не можу, Олько... Душа не приймає...
Куприк заридав на увесь голос. І саме в цей момент наперед вийшов Женька, збуджений, з вогняними вилисками очей. Творчі муки його не були марні. Він залишив Буриданового осла здихати на самоті і закричав:
— А ти не плач, Куприку, чуєш! Бо волога і в риб’ячому м’ясі є! Бо риба теж живе у водній стихії. Чуєш, перестань плакати! Як дійдемо до Рудиці, то наловимо хіба ж стільки!
Поява Женьки на сцені була історичною. Всі стихли і стояли з роззявленими ротами. На вудочку піймалися навіть Хома й Пилип. Але тривало це одну тільки мить. Пилип перший розкусив Женьку і, розкривши вуста, сказав:
— Вологи, твоя правда, багато в рибі. А сонячної енергії? Де ж у риби візьметься сонячна енергія, як вона живе під водою, а там і сонця немає?! Ти його, Куприку, не слухай, наберися снаги і їж!
— Їж, Куприку,— сказала й Оля.— І я з тобою. А вдвох буде веселіше.
Нічого не одповів Куприк, встав і поволі пішов до Явтуха, схилився на нього й знову захлипав, тільки тепер вже тихенько.
Цьому Явтух дуже зрадів, бо Куприк затулив йому від мошви добрий шмат спини.
Далі сили експедиції розподілилися так: Куприк ридав, припавши Явтухові до спини; Явтух обмахувався хвостом і жував траву; Люся, помивши після обіду посуд, почала готувати крем на закуску; Тимофій, заморивши голод мискою картоплі із салом, солодко дрімав, поклавши голову на рюкзак, і втішався з Куприкової трагедії: "Вигадає собі кару і страждає. Так йому й треба, щоб дурним не був!"
Куприк гірко переживав свою поразку. Мовчки дивився на карту і мовчки звіряв рух експедиції за компасом.
Тим часом картини довколишньої природи почали мінятися. Болота закінчилися. Пішла висока земля. Бори на ній росли велетенські, бо це ж Полісся! І поляни зустрічалися просторі: трави на них стояли високі, і запах квітів змішувався з пахощами розігрітої проти сонечка хвої. Дихалося легко-легко!
Всі пожвавішали, завели пустощі. Незабаром і Куприк ожив: такі бори, пахощі й сонце кого не звеселять! І він думав: "Правду сказав Григорій Савич: не тільки світу, що у вікні — за вікном не більше. Знайдуться ще й кращі ліки!"
Поки він так думав, Явтух якось незвично підвів голову; спинився на мить і Білан: до запаху теплої хвої, сонця й квітів долучився ще один запах.
Пахло близько річкою.
Це була Рудиця.
Розділ тринадцятий
Заторохтів Любин візок, і вона ще здалеку закричала:
— Давайте, хто більше придумає синонімів до слова "йти!"
— Подумаєш,— бадьоро обізвався Кость.— Я таких синонімів напридумую, що тобі й не снилися... Ось, наприклад,— іти. Потім... потім... потім...
Після третього "потім" Сашко одсунув Костя на задній план і теж спогорда зиркнув на Любу.
— Отих синонімів я знаю стільки, що й не перелічиш. Ось, наприклад: я пішов, ти пішла, воно пішло...
— Добрі мені синоніми,— засміялася Люба.— Ти ж відмінюєш дієслова. А синоніми — це інше. Кожна людина свою вдачу кає. Он Олька Тишкова — не ходить, а копотить на своїх височеньких каблучках. Сама як куріпочка, ніжки маленькі, на неї ніхто й не скаже, що йде, а — покопотіла. Козенятко маленьке, коли щось цікаве побачить, то теж копотить. Арсен Гаврилович Галушка не ходить, а чапає. Бо високий, ноги довгі-довгі, як у чаплі, от і чапає. Хіба ж не правда? А Катерина Савченківська — та швиденько-швиденько ногами перебирає. Хто побачить її, не каже: "Катерина пішла", а "Гляньте, он Катерина подріботіла!" Вустя Губенкова як розженеться на ферму, тільки вітер шумить за нею. То говорять тоді: "Бач, як гайнула!" Кучерівська Мотря кругленька, повненька, мов м’ячик; вона не йде, а котиться. Чи, може, скажете, що не так? Дід Юрко Мірошниченківський вже не ходить, а човгає, часом шкутильгає, а як підтомиться, то плентається чи там чвалає. Коли хтось по болоті йде, ноги високо підіймає, кажуть — чалапає. Сидір Наумович як повертається додому, то всі кажуть — човпе, сопе, суне. Це старі так, а молоденькі — підтюпцем женуть. Хто йде розгонисто й швидко, того питають: "Куди це ти чимчикуєш?" — Оце все — чимчикувати, копотіти, дріботіти, човгати, чапати, чалапати, шкутильгати, сунути, повзти, тюпати, сопіти — синоніми до слова йти. Бачите, скільки їх!
— Е,— сказав Кость, вислухавши Любу,— і я ці слова знаю, тільки вони на язик не набігають так швидко, як у тебе. А й тобі не все набігло. Бо ще є синонім дибати. Мати як натомиться на роботі, то,, каже: "Оце так натопталася, що насилу додому додибала". Наша Катька, коли вчилася ходити, то теж казали: "Дибоньки, Катю, дибоньки!" А коли ще посидіти та подумати, то ого скільки можна придумати!
Теоретик Сашко як не напружувався, а не міг придумати жодного синоніма. Хоч плач. На язику вертиться, а набігти не набіжить. Але ж не був би він теоретиком, коли б не знайшов виходу. Від оборони він перейшов у контратаку.
— А ми з Костем щось знаємо, а ти не знаєш. Ага! Тепер хоч до вечора проси, все одно нічого не скажемо.
Сашків постріл влучив Любі не в брову, а в око. І про синоніми, бідолашна, забула.
— А що ви знаєте? І мені скажіть...
— Еге, чекай,— за себе й за Костя відповів Сашко, закріплюючи перемогу.— Багато знатимеш — швидко постарієш!
Люба терпіти не могла, щоб хтось знав щось, а вона щоб не знала. Як коли вона ч навіть плакала, так хотілося мерщій почути новину. Хлопці користалися цим і дражнили її, як хотіли. І сьогодні вони наготувалися до цього ж. Їм приємно було чути, як Люба, скривившись, жалісно благала: "Ну, скажіть, хлопці, скажіть. Я ж вам завжди все розказую..."
Це була правда.
Але благання її не вплинуло.
— Проси не проси, все одно не розкажемо. У нас такий секрет, що тільки хлопцям знати можна, а дівчатам — ні одній в світі!
Е, хлопці, хлопці, даремно ви поспішили з такою обіцянкою, бо не мине й п’яти хвилин; як ви самі набиватиметесь, так вже вона й слухати не схоче, хіба дуже прискіпаєтесь, то змилосердиться. І справді, через хвилинку Любі вже неначе й не кортіло дізнатися про Костів і Сашків секрет. Хіба це вона пхикала: "Скажіть, хлопці, скажіть?" То хтось інший. Люба ж зайшла на грядку і так пустила свої руки між огудинням, що вони замигтіли, мов метелики.
— Е, а чого ти так? — не стерпів зневаги до своєї таємниці Кость.— Чого ж ти мовчиш, чого ж ти у нас не питаєш?
— Та ви ж не хочете казати!
— Так то ж ми тільки так,— палко промовив Кость.— А як ще раз скажеш: "Хлопці, розкажіть", то й розкажемо. Еге, скажеш?
— Ні, не скажу,— закрутила головою! Люба.
— Ач яка! — вигукнув з докором Кость.— А чого ти така? Ти допитуйся у нас... бо ми таке з Сашком надумали! В експедицію підемо, як оті новопшеничанські хлопці і як норвезький мандрівник Амундсен. Тепер спитаєш, скажи, спитаєш, еге? — зазираючи у вічі Любі, допевнявся Кость.
— А навіщо ж мені запитувати,— тихенько засміялась Люба,— коли ти сам мені про все розказав.
Але ж це сміялися тільки Любині очі. Люба була однолітком Сашкові й Костеві і така ж, як і вони, довірлива й охоча до всяких сенсацій.
— В експедицію вирушити? Та що ти кажеш?! — вигукнула дівчинка і звернулась до Сашка:
— Правда цьому, Сашко?
— Та правда ж! — замість Сашка поспішив відповісти Кость. І додав щось таке, що й зрозуміти не можна було.— Білана нам шкода стріляти, так ми украдемо Верещаківську Жульку з цуценятами. Як вони повиростають, запряжемо в нарти і рушимо...
Люба дивилася своїми чесними очима на Костя, і Сашко пояснив їй.
— Це ж Амундсен — пам’ятаєш, Хрисанф Іванович розказував,— як їхав відкривати Південний полюс, так розплодив багато собак. Проїде п’ятдесят кілометрів, залишить нарти про запас з продовольством, а собак постріляє. Поки доїхав до полюса, то з усього розплоду тільки й залишилося по запряжці для нього самого та для супутників, щоб було на чому повернутися. Так зате ж яка йому була мандрівка назад! Зупиниться біля постріляної запряжки — і живи та поживай собі! Є покорм для людей, є й для собак, бо собаки і собачатину їдять, а коли ще морожену, то для них і кращого нічого нема. А англійський мандрівник капітан Скотт собак не брав, сам повіз свою запряжку, і його товариші теж. Так назад не повернувся ніхто, всі загинули.— Сашко передихнув і доказав цілком обґрунтовано: — А ми загибати не хочемо. У Жульки четверо цуценят та ще десь дістанемо...
(Продовження на наступній сторінці)