— Маємо чесно виконувати свої обов’язки.
— Саме чесно, — схвалив Онищенко.
Він розстебнув комір сорочки, мабуть, розмова з Сокирком далася нелегко, та все вже позаду, упевненість повернулася до Сидора Гавриловича, повеселішав і сказав гостинно:
— Ви тепер у нас начебто своя людина, то ходімо на кухню, не будемо накривати стіл у вітальні.
— Звичайно… — підхопився Іван. — Та й узагалі, не морочте собі голову з чаями…
— Ходімо, ходімо… — по-дружньому підштовхнув його Онищенко. — Антон хоче з вами познайомитися, йому така компанія не зашкодить. — Зміряв Сокирка чіпким поглядом і сказав відверто, що думав: — Наша гвардія!
Іван сором’язливо опустив очі. Спочатку хотів заперечити, хоча б для годиться: мовляв, яка там гвардія, справжня гвардія — це ті, хто брав владу й бився за революцію, ми ж ідемо торованим шляхом, проте якесь внутрішнє чуття підказало — мовчи і згоджуйся.
— Університет закінчуєте цього року? — запитав Онищенко.
— Іспити незабаром.
— Добре, що закінчуєте. У Наркоматі мають працювати освічені кадри. Я надіюсь на вас.
— Важкувато… Роботи багато, а університетські професори безжальні.
— Ви ще молодий і сил вистачить.
— Ночами не сплю.
— Та й мені рідко коли випадає чаювати з сином.
— Класові вороги не вгамовуються! — сказав Іван і крадькома зиркнув на Онищенка: чи не надто патетично, як на мітингу, але заступник наркома закивав схвально:
— Товариш Сталін дав нам орієнтир: боротьба розгортається, і каральний меч революції не може лежати в піхвах.
Це було мовлено не менш патетично, проте вони залишились задоволені — приязно перезирнулись і пішли на кухню, де Антон уже дзеленчав чашками.
Посеред столу стояла таріль з горою бутербродів і вазочка з печивом. Антон налив усім по повній великій фаянсовій чашці, вмостився поруч із Сокирком, штовхнув його ліктем у бік:
— Я вас з батьком підслухав: ти університет закінчуєш?
— Хай йому грець.
— А я вже два роки — вільний птах.
— Цікаво в газеті?
— Спокійно не поспиш.
— У нас також.
— Батько розповідає…
— Ти щасливий — світ бачиш, а я все в кабінеті.
— У Кривому Розі нову домну почали, на тому тижні поїду. Комсомольська будова.
— Комсомольці тепер усюди попереду.
— Батько казав: ти очолював осередок на селі. Хочеш, напишу про тебе нарис?
— Знайшов героя…
— А що, — загорівся Антон, — відповідальний працівник держбезпеки, із сільських активістів, тепер на передньому краї…
"Нарис — це було б здорово", — подумав Іван. Уявив статтю в газеті зі своїм портретом та заголовок: "Комсомолець-висуванець Іван Сокирко". Або ще краще: "Чекіст Іван Сокирко викриває ворогів". Головне, щоб великими літерами "Іван Сокирко". Після такої статті прямий шлях до наркоматівського парткому. А вже у парткомі…
Сокирко подививсь на Антона й закинув гачок:
— Гадаєш, надрукують?
— Про кого ж тоді писати? Залиш мені телефон, завтра погоджу тему з редактором і подзвоню. Тату, ти не заперечуєш, щоб я написав нарис про Івана?
Онищенко тримав чашку обома долонями, з насолодою вдихав аромат китайського чаю і думав про своє. Не одразу збагнув, чого хоче син. Нарешті зміст мовленого дійшов до нього.
— По-моєму, це прерогатива редакції, — мовив стримано.
— Гадаю, редактор не заперечуватиме. А в наркоматі?
— Я також.
— От і домовились.
Онищенко побачив, як Сокирко почервонів од задоволення. Що, ж, усе закономірно: підростає нове покоління чекістів — енергійні, розумні, освічені хлопці. Хіба погано, що і честолюбні? Це він з товаришами під час громадянської, а потім, ліквідовуючи куркульські банди, не думали про чини й посади, ніколи було, тепер інші часи, країна міцніє, ліквідовано голод, розруху, міста почали розбудовувати, можна й про сімейний затишок подбати, і про комфорт, зрештою, про службове становище. Все нормально. Аби тільки честолюбство не взяло гору, бо просування по службі й кар’єризм — різні речі. Однак Сокирка навряд чи можна запідозрити в кар’єризмі: чесний і розумний, справжній чекіст. Он як швидко й правильно вирішив справу Романюка.
Онищенко сьорбнув чаю. Згадав, як тиждень тому на світанку до них прибігла Таїсія Василівна. На ній не було лиця, стояла в передпокої згорблена й почорніла — Сидір Гаврилович навіть подумав: трапилось найстрашніше…
А Таїсія сказала:
"Уночі забрали Миколу…"
Очі в неї запалали гнівом, Таїсія посунула на Сидора Гавриловича, він тільки відступав, поки не наштовхнувся спиною на стіну.
"Хто взяв?"
"Хіба не знаєш? Твої люди! Прийшли вночі, зробили трус і забрали! З НКВС, твої підлеглі…"
"Уперше чую…"
"Гріш тобі ціна, — ледь не закричала Таїсія. — Який ти заступник наркома, коли твого товариша підступно беруть вночі? Хіба не знаєш Миколи?"
У Сидора Гавриловича похололо під серцем. Снаряди падають зовсім близько: якщо заарештували Романюка, директора тресту, члена міськкому партії!.. Якщо обійшли його і санкцію на арешт дав сам нарком, діло серйозне.
"Розберемося…" — пообіцяв, сам відчувши непевність своїх слів.
"Сидоре, — схлипувала Таїсія, — ми разом життя прожили, і ти Миколу як самого себе знаєш! Хіба може він бути ворог?"
"Кажу, розберемося!" — вигукнув раптом Сидір Гаврилович, на якусь мить відчувши безпомічність: він, людина, в руках якої величезна влада, засумнівався, чи зможе захистити друга, якому вірив до кінця.
"Врятуй його, Сидоре!" — заломила руки Таїсія.
"Припини! Якщо Микола не винний, випустять!"
"Якщо невинний?.. Сидоре, що ти верзеш?.."
Проте Сидір Гаврилович сам збагнув, що дав маху.
"Усе буде гаразд, — пообіцяв. — Не хвилюйся".
"Як я можу не хвилюватись, Сидоре?"
Таїсія, звичайно, мала рацію, але ж зараз ніхто не міг дати їй певних гарантій. Сидір Гаврилович з жахом подумав: а чи правильно все робиться, коли навіть він, точно знаючи, що вчинено несправедливість, не може гарантувати, що переможе правда.
"Але ж перемогла", — подумав заспокійливо, вдихаючи аромат чаю і дивлячись, як приязно розмовляють син і Сокирко. Однак десь у підсвідомості жевріла думка, що все, зрештою, залежало від цього симпатичного, розумного і, як виявилося, порядного слідчого, — якби він уперся, нічого б не допомогло, навіть його втручання — могли б і його звинуватити у потуранні ворогам…
Але ж обійшлося…
Онищенко сьорбав чай і думав: він, певно, перебільшує, емоції переважують, а слід бути прямолінійнішим і твердішим, така вже у них професія — захищати завоювання соціалізму, а для цього потрібні рішучість і, чого гріха таїти, ненависть і лють. Так, саме ненависть і лють, м’якотілим в НКВС нічого робити.
Нараз Сидорові Гавриловичу захотілось випити. Взагалі він пив мало, можна сказати, зовсім не пив, іноді в компанії трохи вина, а зараз відчув потребу випити чогось міцнішого. Узяв з тарелі бутерброд з ковбасою і пішов до вітальні, де в буфеті стояла карафка з горілкою, настояною на лимонних скоринках. Налив у склянку й вицідив повільно, як справжній пияк.
Горілка обпалила горло, Сидір Гаврилович заплющив очі, відчув, як розливається по тілу тепло, — позбувся нарешті напруження, яке не покидало з дня арешту Миколи. Узявся, було, за бутерброд, але дзеленькнув дзвінок, до передпокою метнувся Антон, і Сидір Гаврилович зрозумів: прийшла Ольга.
Антонова дівчина подобалась Онищенкові. Він уже раз чи два починав із сином розмову про одруження, але Антон відмахувався, хоч і не приховував, що батькова симпатія до Ольги йому приємна. Нарешті Антон пояснив: у них з Ольгою все вирішено, весілля відбудеться, тільки-но Ольга закінчить інститут, може, восени, може, раніше, а ще, чи не заперечуватиме батько, якщо Ольга переїде до них — мешкає-бо з батьками й старшою сестрою в одній, хоч і великій, кімнаті.
Звичайно, Сидір Гаврилович не заперечував, тим паче йому недавно пропонували квартиру просторішу — із збільшенням сім’ї це питання вирішувалось саме собою.
(Продовження на наступній сторінці)