— Вважай, питання вирішене, — сказав Кушнір, прикинувши: ніхто не заперечуватиме проти Сокирка — молодий і перспективний, от і преса звернула на нього увагу. Крім того, буде під самісіньким боком, а це важливо: молодик зубастий, і ромби йому, певно, сняться. Нехай сняться, нема в цьому нічого поганого, але все тільки після нього. Кушніра, кожен повинен знати своє місце й не дуже висовуватися. А Сокирко, здається, перегнув палицю, і треба його трохи притримати. Нехай доведе свою відданість, тоді подивимось…
У приймальній Кушніра Івана чекали Сашко Козлов та Михайло Цвиргун. Загадково посміхнувшись, Сашко відкликав Івана в куток, розстебнув йому комір гімнастерки. А Михайло дістав шило, проколов петлиці й прикрутив по ще одній шпалі.
Сокирко розчулився: оце друзі, зробили своє діло швидко й справно, без високих слів. Йому стало гарно, може, найкраще за весь цей день, навіть хвилини, коли побачив свій портрет в газеті, були, здається, менш значущими. Обійняв друзів, прошепотів:
— Сьогодні увечері до мене. Відзначимо… Сашко, подзвони Тамарі.
Звичайно, без Сашка й Тамари свято — не свято. А цей поганець Дорфман повчав: хочеш гарно жити — переступи через друга… Спробуй переступити, коли хлопці весь ранок думають про тебе, он як всміхаються приязно.
Із свого кабінету Сокирко подзвонив Дорфманові. Почувши знайомий рипучий голос, мовив:
— Юхиме Маркевичу, це Сокирко.
— Хто-хто? — не впізнав той.
— Ну, Іван, Ваня…
— Будеш ти, Ваню, багатим — не впізнав.
— Буду, — ствердив Сокирко, — принаймні намагатимусь. Допомога потрібна, Юхиме Марковичу.
— Уже?
— Ви газети читаєте?
— Увечері, на дивані, після вечері.
— Гляньте сьогоднішню, — Сокирко назвав газету. — Побачите портрет свого майбутнього зятя.
— Радий…
— Крім того, сьогодні одержав ще одну шпалу.
— Це варто десятка портретів.
— З такого приводу маю пригостити найближчих товаришів з Наркомату.
— Хто ж заважає?
— Сподіваюсь на вас.
— А ти, Ваню, вушлий…
— Свої люди, Юхиме Марковичу, віддячу.
— А якщо віддячиш, то кажи.
— Пакет треба: дві—три пляшки й закуска. Розалії скажіть, щоб печеню зготувала. Або щось інше, у неї смачно виходить. І все це на мою квартиру. У Рози ключ є. Порадьте Розі, нехай оксамитову сукню одягне, вона їй личить.
— Розу, виходить, запрошуєш…
Іван зрозумів натяк, та знайомити старого Дорфмана з наркоматівською компанією ще не випадало. Колись згодом, вигадавши зручний привід…
— Зрозумійте, Юхиме Марковичу, — одповів сухо, — я нашего весілля ще не афішую. Нарис у газеті, нове звання, та ще й швидке весілля — чи не забагато для середньої людини? Мені вже й так заздрять…
— Зрозумів, — прогудів Дорфман, — маєш рацію. Роза все влаштує, можеш не сумніватися.
Уладнавши й це питання, Сокирко розслабився, простягнув вільно ноги, дістав цигарку, але не закурив, тільки розім’яв пальцями. Залишив і пачку, і цигарку на столі й пішов у партком.
Секретар парткому, худий, лисий, з сіруватим обличчям неусміхнений чоловік подивився на Сокирка суворо, і Іван стушувався. Мало хто в Наркоматі знав, що секретарська неусміхненість не від характеру, а від хвороби — його часто мучили напади виразки шлунка, насправді ж Гаврило Миколайович Лук’янов був скоріш людиною м якою — за це й розпрощався з апаратом ЦК КП/б/У, де працював заступником завідуючого відділом. Рекомендував до НКВС його сам Постишев, вважаючи, що зайва доброзичлива людина там до місця.
— Читав… — сказав Лук’янов і дістав із шухляди письмового столу газету. — Гарно написано.
— А-а… — махнув рукою Іван. — Мені незручно перед товаришами, і де тільки газетярі такі слова знаходять?
— Не скромничай, статтю написано правильно.
У Сокирка відлягло від серця: якщо сам секретар парткому схвалює статтю, на інших начхати.
— І все ж мене не полишає відчуття, що похвалили незаслужено.
— А ти сприймай це легше. Як аванс. Працюй краще, щоб совість була чиста. Ми на тебе покладаємось, Сокирко. Бачиш, які справи розкручуємо, тут ясний розум потрібний. А ти, кажуть, людина чесна й партії віддана. Дорогу ми тобі, Сокирко, відкриємо, аби тільки не спіткнувся і не збочив.
— Намагатимусь, Гавриле Миколайовичу.
Похмуре обличчя Лук’янова несподівано освітила усмішка. Сказав:
— От що пораджу тобі, Сокирко. Хлопець ти ще молодий, гарячий. То завжди добре подумай перед тим, як рішення прийняти. Обережність у нашій справі не завадить.
Іван повертався до свого кабінету, задоволено всміхаючись. Точно сказав Лук’янов: думай і зважуй. Зважуй і думай… От він зважив усі "за" й "проти", відпустив Романюка, і все посипалося на нього як з рога достатку: капітан держбезпеки, стаття в газеті, прихильність секретаря парткому, вища посада… Завтра, мабуть, буде наказ, і він перебереться в просторіший і комфортабельніший кабінет заступника Кушніра — що ж, також радість…
Згадав, як гарно посиділи вони тоді в ресторані "Динамо". Розалія викликала справжній фурор. Та й сам він уперше побачив її такою: синя оксамитова сукня, намисто з перлів і золоті висюльки у вухах. Перли, звичайно, штучні, але красиві, і все в Розалії було якесь визивне, впадало у вічі, коротка зачіска, довгі вії, загадкова циганська посмішка. Ольга поруч з нею виглядала мало не Попелюшкою. Всі у ресторані дивилися тільки на Розалію, у цьому Іван міг заприсягтися, і лиш він сам іноді милувався Ольгою. Вона сиділа навпроти, Іван зиркав на неї крадькома, щоб не образити Антона: Попелюшка Попелюшкою, але є щось і в цій
бісовій дівці, а може, його тягне до неї, бо небосяжна? З Розалією все ясно: належить йому до останку, а чоловікові завжди хочеться чогось чужого, недозволеного, недарма ж кажуть — чого невільно, те й кортить.
Так, Роза справді як повна троянда, а Ольга немов лілея — біла, ніжна, пахуча.
І треба ще довести, яка квітка краща. Не випадково ж якийсь поет сказав: "Між контуром і ароматом квітки, хай невловимий, владний є зв’язок".
Сокирко в поезії не тямив, та й взагалі читав вірші не часто, іноді Маяковського й лише тому, що товариш Сталін назвав його найкращим, найталановитішим поетом нашої радянської епохи. Чесно кажучи, Іван не дуже розумів Маяковського, він видавався йому штучним і претензійним. Серед українських поетів Сокиркові найбільше подобався Сосюра, а серед російських — Лебедєв-Кумач, у них все ясно з початку й до кінця, не треба ворушити мізками, доскіпуючись, що саме хотів сказати поет.
Але ці рядки про "владний зв’язок", почуті випадково з репродуктора, чомусь запам’яталися Сокиркові, й він згадав їх тепер, у ресторані, дивлячись на святково одягнуту Розалію і скромнішу, але загадкову Ольгу. Подумав: поетичний рядок, який так уразив його, стосується саме лілеї — з вишуканими формами і незбагненним ароматом.
Вони сиділи не в загальному залі, а на балконі за окремим столиком, танцювати спускалися вниз, і двічі Іван запрошував Ольгу. Роза притискалася до нього, він відчував піддатливість і тепло її тіла, а від Ольги віяло прохолодою і відчуженістю, зрештою, це було закономірно, й Сокирко змирився з цим. Тим паче що розмова за столиком набирала бажаного характеру, вино розв’язало усім язики, й Сокирко спіймав себе на тому, що іноді перебирає, згадуючи свою комсомольську відчайдушність. Проте одразу заспокоївся, це сприймалося як належне — всі трохи втратили контроль над собою, всім було весело й приємно, Іван з Антоном трохи хизувалися перед дівчатами, але хіба це такий вже й великий гріх?
Антон уже тоді, за столиком, записав деякі факти в блокнот, наступного вечора він навідався до Сокирка додому, просиділи кілька годин — Іван і гадки не мав, що нарис вийде так швидко. Добре, у нього вистачило кебети: запропонував Антонові підписатися псевдонімом, мовляв, у Наркоматі можуть по-всякому поставитися до того, що син заступника наркома пише про батькового підлеглого.
Антон сказав, що й сам думав про це, і тепер Сокирко міг з легкою душею котити бочку на газетяра, який так незаслужено возвеличив його.
Хоча чому незаслужено, подумав. Сам секретар парткому поставився до публікації нормально, більше того, схвалив її.
Сокирко згадав слова Лук’янова: "Дорогу ми тобі, Сокирко, відкриємо…"
"А мені більш нічого й не потрібно, — посміхнувся радісно. — Аби тільки шлагбаум переді мною підняли, щоб зелене світло не згасало, а я вже якось постараюсь не спіткнутися, і даремно ви, товаришу секретар парткому, застерігаєте мене від цього".
9
Сидір Гаврилович довго не міг заснути, вставав, пив на кухні холодний чай, перевертався в ліжку, подушка здавалася твердою і незручною — нарешті сон зморив його. Сидір Гаврилович заснув, згорнувшись калачиком, та дзвінок розбудив його. Спочатку Сидір Гаврилович вирішив, що дзвонить телефон. Апарат стояв біля тахти, він взяв трубку, та довгий і різкий дзвінок пролунав знову, й Сидір Гаврилович нарешті усвідомив, що дзвонять у Двері. Підвівся, натягнув галіфе, накинув домашню куртку й пішов відчиняти.
(Продовження на наступній сторінці)