С е р г і й. О, ні-ні, не штовхайте мене до краю прірви. Сам — нізащо. А хоч під'їсти ми можемо? Уїкенд — то уїкенд, що в перекладі означає "гуляти — то гуляти". (Розглядає консервні бляшанки, тоді дістає з сумки нові.) Що тут у нас? Ага, це ні, це зачекає... Як щодо ікри? Цілком, правда? Залишаємо. І рибка. вже нарізана, тільки відкрити. І тоненько так — плакати хочеться. Масло. Шинка. Югославська. М'ясо в меду. Нормально. Танюшо, однеси це все на кухню, а то звалено, мов на складі якомусь. І кілька тарілочок прихопи. (Навздогін.) І виделочки. Ніж... десь був. (Нишпорить у сумці.) Ага. Є. (Відкриває консерви.) Цілком пристойний, можна сказати, сніданок. Га, Лідіє Андріївно?
Лідія Андріївна. Ой, Сергійку, ви нас балуєте.
С е р г і й. Та киньте. Таких людей не щодня зустрічаєш. О! Салямі. Піде.
Повертається Таня.
А ось і Тетянка. Чудово. І день саме... (Виймає сигарети.) Ви не курите? Я так і думав. А Таня?
Лідія Андріївна. Та що ви!
Сергій. Ще ні? Ну, байдуже. Піде до університету — там це швидко.
Лідія Андріївна. Тетянка? Ніколи.
Сергій. Але ж це ще не найстрашніше.
Лідія Андріївна. Таня — ніколи!
С е р г і й. Ви вважаєте? Нормальній дівчині, даруйте мені, з провінції досить максимум рік провчитися у вузі — і вона вже курить, випиває і все інше.
Лідія Андріївна. Що — інше?
Сергій. Ну, те саме. Про що, на думку матінок, їхні донечки, нещасні парвенюшечки, і гадки не мають.
Лідія Андріївна. Рік? А міські дівчата, їм скільки потрібно?
С е р г і й. А ті вже вміють. Вони це в школі проходять.
Лідія А н д р і ї в н а. Та що ви таке!..
С е р г і й. А що? Це у вас, на периферії, ще тримаються певні патріархальні поняття, але цивілізація бере гору.
Лідія Андріївна. Цивілізація!
Сергій. Авжеж! А як іще назвати? Звичні уявлення втратили чіткість, усталені спадкоємні поняття щодо принципів руйнуються...
Лідія А н д р і ї в н а. Та чому ж?
Сергій. Очевидно, не може публіка вічно жити на самому ентузіазмі. Ну, от хоча б елементарний приклад: кому б раніше, маючи диплом, спало на думку працювати не за спеціальністю? Та нікому. А тепер? Інженер — зчіплювач вагонів, викладач — таксист. І на кожнім кроці. А чому? Та отримують більше. Гаразд, дозволили оце заробляти всім де тільки можна. Була б охота. Але чому мені, як і мільйонам інших, треба реалізовувати свої можливості зовсім в інших галузях? А чи не краще — кожен тільки в своїй, але щоб добре? А от не виходить. Не виходять, бо (жест пальцями) не отримують. Та дайте мені тисячу за мою працю — я вам гори зрию, я такого понавигадую... Я Америку сам-один за рік обжену! Ну, а за дві...
Лідія Андріївна. Тисячу... (Подумала.) А ви? У вас теж диплом?
С е р г і й. І він теж не влаштовує мене.
Лідія Андріївна. А який?
Сергій. Згадаймо, Лідіє Андріївно: хрускотять білі халати, строга професура, обнадійливо посміхаються застиглі в кутках аудиторій скелети, анекдоти в прозекторських... Ах, голуба юність! Так, у вас і в мене пора учнівства майже ідентична. Я лікар, лікар-педіатр. Серце, гак би мовити, віддаю дітям.
Лідія А н д р і ї в н а. От бачите!
С е р г і й. Так, але ж існує ще й кишково-шлунковий тракт та безліч всіляких інших органів, котрими дано нам сприймати безмежний і прекрасний довколишній світ.
Лідія А н д р і ї в н а. Я, здається, вас розумію.
Сергій. Тим краще, Лідіє Андріївно. Розуміння — така рідкісність. Ні-ні, я не зрадив рідну професію. Все ж таки учень Гіппократа — це благородно. І місце консультанта — двічі на тиждень по три години — мене цілком влаштовує. Але що взяти з діточок? Так, дріб'язок. Пляшечку-дві коньячку, конвертик із зрошеною сльозами вдячності банкнотою...
Лідія А н д р і ї в н а. Ви лікар-шкідник.
Сергій. Лідіє Андріївно, ярлики минулого, вони, знаєте, бувають і безпідставні, як учать нас уроки історії. Ви не праві. Я навіть не лікар-здирник. Хоча міг би ним стати, як чимало з моїх колег. Порядність не дозволяє. Однак дедалі більші потреби випереджають застиглі на мертвій точці можливості, і мимохіть починаєш намацувати якусь іншу стежечку, де можна було б іще...
Лідія Андріївна. Відхопити?
С е р г і й. Ви швидко вловлюєте, але форма викладу... Вам необхідно попрацювати над стилем. "Виявити себе" — так буде точніше.
Лідія А Н Д р і ї в н а. Це все жахливо
Сері і й. А я про що!
Лідія А н д р і ї в н а. Ні, я маю на увазі ваші слова.
С е р г і й. А я — реальність. І щоденну практику. А вже я з нею зіткнувся... (Бадьоренько ляскає в долоні і, потираючи їх, дивиться на стіл.) Ну, то...
Лідія Андріївна (збуджено). Я все життя... Ми з чоловіком усе життя працювали...
Сергій. Усі працюють.
Лідія Андріївна. Працювали чесно і не зраджували свою професію...
Сергій. Тим гірше для вас. (Вже наштрикнув на виделку щось смачненьке і з задоволенням нюхає.) М-м-м...
Лідія А н д р і ї в н а. ... І прожили в одному місті...
Сергій. Містечку.
Лідія Андріївна. Нехай так. І пишалися тим, що ми порядні люди, що нас поважають...
С е р г і й. А хто вам сказав, що мене не поважають?
Лідія Андріївна. І виховували дочку саме на святих принципах... (Згадала про дочку.) Танюшо, здається, тобі слід учити.
Т а н я. Добре, мамо. (Підводиться.)
Сергій. Ні-ні-ні. (Хапає Тато за руку й знов садовить.) Дівчинці корисно. Присутність при подібній полеміці збагачує. Адже їй тут жити. А тут не так, як у вас.
Лідія А н д р і ї в н а. Це у вас, саме у таких, як ви, не так, як усюди.
С е р г і й. О, ні, Лідіє Андріївно, мамочко моя. Це у вас там не так, у вашому містечку Ен, заповіднику людських душ. До Червоної книги ще не втрапили? Вже час. Ось ви мені щойно тут казали: чесні, всілякі — ах! ах! — які... Краще дайте мені відповідь на нескромне запитання: скільки ви отримуєте на місяць? Не скільки заробляєте, а саме отримуєте. Ваша заробітна плата яка?
Лідія Андріївна. В мене немає різниці між зарплатою і заробітком.
Сергій. Тим гірше для вас. Отож?
Лідія Андріївна. Тепер, враховуючи мій стаж... сто тридцять карбованців плюс преміальні.
С е р г і й. І вам вистачає, ваших ста тридцяти карбованців плюс преміальних!
Лідія Андріївна. Ну, в нас невелике місто...
Сергій. Містечко.
Лідія Андріївна (вдає, що не почула). І витрати, звичайно, не такі... живемо ми скромно. За певної економії...
Сергій. Тобто за певного урізування себе у всьому необхідному?
Лідія Андріївна. Навіщо ж так?
С е р г і й. Як це — навіщо? Давайте, коли вже так, відверто. У вас доросла дочка, котра поки що не заробила ні копієчки, але сюди приїхала у вельветових штанцях...
Т а н я. Я рік працювала.
Сергій. Ах, перепрошую. У вас доросла дочка, котра за рік заробила собі на вельветові штанці...
Т а н я. Ну, знаєте...
С е р г і й. І ще на шкарпеточки!
Лідія Андріївна. Навіщо ж ви так?
С е р г і й. Бо я все чудово розумію. Ось ваш зшиточок: "Морква — двадцять, буряки... сир — п'ятдесят чотири..."
Лідія Андріївна. Віддайте.
С е р г і й. Я бачу на вашому обличчі зморшки, так, вибачте мені, — я не галантний, — зморшки, і знаю, що не всі вони од віку. Ось цю, на чолі, ви помітили після того, як рік збирали Тані на шубку — вона вже велика дівчинка, і ходити взимку в демісезонному пальті стало просто незручно. А оці дві, у куточках очей, ось тут, з'явилися, коли ви вирішили, що Таня поїде вступати сюди, саме сюди, до нас, і знову стали відкладати й викроювати, і зрештою наважилися позичити, а тепер, окрім усього, ще й сушите голову, яким чином сплатити борг, і гарного гумору це вам не додає. А ось ця...
Лідія Андріївна (тихо). Коли помер мій чоловік.
Сергій. Так, це сумно. Але ми зараз не про те. Ось хочете, я... я ризикую, але думаю, що, можливо, навіть здобуду вашу прихильність. Так, ви мене не любите, вам і нема за віщо мене любити... Проте... (Виймає з гаманця дві банкноти вартістю в двадцять п'ять і п'ятдесят карбованців.) Ось. Котра з них вам більше до смаку?
Лідія Андріївна розгублено мовчить, не знаючи, чим усе завершиться
Можна і... (Заглядає до гаманця, але тут-таки складає його.) Стольничка, на жаль, немає.
А на галерею тим часом тихо вийшла з кімнати Бориса Світлана.
Вона вже в халатику. Спинилась, з цікавістю спостерігає.
Ну, то як? Я вам допоможу. Найпевніше оця, так9 (Злегка помахав п'ятдесятьма карбованцями.) Платоспроможність більша, виглядає поважніше. Та й колір, між нами кажучи, мені більше до душі. Ненав'язлива зеленкувата гама облагороджує очі, самопочуття й нервову систему. Надто коли їх багато. І зазначте — за кожну треба ходити на роботу майже півмісяця. (Швидко шматує гроші.)
Лідія Андріївна майже в колапсі подалася наперед, не в змозі здобутися
бодай на звук Таня більш-менш спокійно зважує цю сцену
Світлана. Браво! Виконано чудово! А чого ж не сто? Шкода?
Сергій (ледь збентежився). А, і ти... Не знайшов, не знайшов. А шукав — у мене й свідки є. (Злегка картинно вклоняється їй.)
Світлана. Блазень. (Зникає за дверима кімнати Бориса.)
(Продовження на наступній сторінці)