Друзі коротко розповіли йому про найстрашнішого у світі Болотяника.
— Ми мусимо спуститись і все розвідати, — рішуче сказав учений.
— Яка благородна людина! — прошепотів Буцик. — Чого тільки не зробить заради науки!
— А я думаю, все це вигадки, — озвався Бурмосик.
— І я, — докинула Люська, але на всяк випадок полізла під лавку.
— От зараз ми й пересвідчимось у всьому, — мовив природолюб Буртіус і сіпнув за спеціальний мотузок. Летючий газ почав виходити з кулі.
— Я так і знав, — промимрив Бурмосик. — Зараз ми впадемо в болото.
Але, трохи спустившись, куля полетіла далі. Даремно вдивлялися всі в довколишній туман: ніхто нічого не бачив.
— Я ж казав, що то все вигадки, — похвалився Бурмосик.
— І я, — докинула Люська, вилазячи з-під лавки.
І в цей час десь зовсім поруч почулося:
— Агов! Сюди! Сюди!
Крик линув із самої середини болота.
— Знаєте, мені вже набридло кататися, — першою подала голос Люська. — Давайте повернемося додому.
Та дослідник-аматор, здавалося, не чув її — мовчки дививсь уперед.
— Дерева! — остеріг Буцик. Дослідник крутнув кран балона. Куля підстрибнула, і раптом внизу, за деревами, які, здавалося, росли просто з води, всі побачили невеличкий острівець. Якась постать у білому підстрибувала на ньому, вимахувала руками і щось кричала.
— Мамо! — сказала Люська.
Буртіус смикнув спеціальний мотузок — куля почала спускатись. Він підніс до ока підзорну трубу, якусь мить вдивлявся в постать, а потім заплющив очі і впав на самісіньке дно кошика
— Болотяник! — вигукнув Бурмосик. — Летімо назад! Навіть найхоробріший у світі дослідник знепритомнів од страху!
— Хочу додому, — хлипала Люська. — Я не хочу туди. Але вже було пізно. Куля швидко спускалася. Друзі затамували подих.
Раз, і другий, і третій кошик легко вдарився об землю і завмер, а до нього біг, і кричав, і сміявся чоловік у білому, сивий і в окулярах — дуже схожий на аматора Буртіуса.
— Раді вас бачити, шановний досліднику Буртіус-старший, — привітався Буцик і перший вистрибнув із кошика.
Розділ VIII
Так, це був дуже великий дослідник і природолюб Буртіус-старший, а іншими словами, аматорів татусь.
— Шановний, яким побитом? — оточили його друзі.
— Хвилинку, заждіть хвилинку, — схилився той над великим дослідником і природолюбом Буртіусом-молодшим, а іншими словами, над своїм синочком, намацуючи його пульс.
— Все гаразд, — мовив по хвильці. — Просто це невеличкий "ударіс радістіус", тобто удар од радості. Зараз він прийде до тями.
За чотири хвилини і сімнадцять секунд Буртіус-молодший розплющив очі.
— Тату! — прошепотів він. — Це ти? Я так довго тебе шукав.
— Я, я, синочку. Аж не віриться, що знову бачу тебе. Іще вісім хвилин вони обнімались, а тоді Буртіус-старший мовив:
— А тепер прошу до мене в гості.
Прокинувсь і дядько Кажан, немало здивувавшись, що Буртіусів двоє, і всі гуртом попрямувати до хижки.
Обабіч стежки, якою вони йшли, рясніла городина, колосилося жито. На вербі росли груші.
У невеличкій мазанці скрізь на стінах були розвішані компаси, годинники, барометри й хронометри — майже такі, як і на Буртіусові-молодшому.
— Ну, татусю, розказуй швидше все-все, що з тобою трапилося. — нетерпеливився Буртіус-молодший.
— Що ж, розповідь буде недовгою, — почав той. — Три роки тому я повертався з Полінезії й пролітав саме над Бердичевом, коли потрапив у циклон. Вмить стаю темно, як уночі, і дуже холодно, страшний вітер підхопив мою кулю, і вона, наче тріска в океанських хвилях, помчала, не знати куди. З мене навіть зірвало черевика, і я вхопився щосили за поручні, щоб не вилетіти слідом за ним. Кругом вило, свистіло й шипіло. Крім того, пищало й хурчало. А ще й вищало. Вдарив грім. Я зовсім розгубився. Буря не вщухала, а я не міг навіть поглянути на компас чи годинник — боявся, що не вдержусь і випаду з кошика. Як довго мене носило — не знаю. Зрештою просто під собою я побачив дерева. Ще секунда — і куля моя напоролася на гілки, вдарилась об землю, і тут же вибухнув балон із летючим газом. На моє щастя, я вилетів із кошика за мить до того.
Опритомнів, коли вже світало. Злива вщухла, але довкола стояв туман, як довідався я потім — вічний туман. Я кидався у всіх напрямках і гукав на допомогу, аж поки не зрозумів, що знаходжусь на острівці, оточеному болотом.
Чекати допомоги було даремно. Я мав чималий запас консервів, під пташиними гніздами я знаходив усяке насіння і тут же садив його — ви бачили мій город. На вербу прищепив знайдену гілочку груші. Одіж моя геть зносилася, і я пошив собі комбінезон із білої оболонки кулі. Збудував хижку. Коли дуже підростала борода — рубав її сокирою. Так минуло три роки. За цей час я написав книгу, яка, певно, зробить переворот у всіх науках, і тільки одне не давало мені спокою ні вдень, ні вночі — думка про тебе, мій сину, і твою матусю. І от, нарешті, ми зустрілися.
— Так, — укотре вже діставав носовик Буртіус-син.
— То летимо мерщій додому! — вигукнув Буртіус-тато. І всі заквапились, дивуючись із його розповіді.
— Ех, навіть трохи сумно залишати свою хатку, свій город напризволяще, — зітхнув Буртіус-тато. — Багато сил було вкладено в них. Три довгих роки мого життя проминуло тут. А тепер хатинка розвалиться, зруйнується, зогниє на цьому болоті. Город заросте бур’янами…
— Шкода! — погодився Буртіус-син. — Проте, — додав він, — гадаю, ми знайдемо, кого поселити на твоєму острові.
— Невже хтось погодиться тут жити? — спитав Бурмосик.
— А їх ніхто й не питатиме. Вони на це не заслуговують.
— Невже Толябуна й Вовка? — заплескала в долоні Люська.
— Авжеж. Для них це краще, ніж сидіти в клітці, і зла вони тут нікому не зможуть заподіяти.
— Як добре придумано! — вигукнула Люська. — І можна буде нічого не боятися! Хоча, — додала вона, — я і так уже нічого не боюсь.
— А якщо вони виправляться і назавжди забудуть лихі наміри, то коли-небудь я переправлю їх назад, а Толябуна, можливо, навіть до Африки. Адже тепер я прилітатиму сюди в гості, до своїх нових друзів, — сказав Буртіус-син.
Немало зраділи лісові жителі, коли дізналися, хто жив на острові серед болота! Не стало Болотяника, і можна бавитися коло Страшного болота, рвати квіти, і ніхто нікого в те болото не заманить.
Ще вчора жаліли звірятка природолюба Буртіуса, бажали йому якнайшвидше знайти свого татуся, а сьогодні цей татусь любенько розмовляє з усіма бажаючими (небажаючих просто немає) і радіє разом із звірятками.
Всюди видно було веселі мордочки, лунали сміх і співи.
Буртіус-тато витягнув на двір стіл, виліз на нього й прочитав кілька дуже цікавих лекцій: "Давно, знаєте, — казав він, — не виступав перед слухачами".
Усі слухали його, пороззявлявши роти, забувши навіть про обід, і якби Буртіус-тато під вечір не захрип, то, може, сиділи б голодні й досі.
Буртіус-син бродив по лісу в оточенні нових друзів і намагався щось відкрити. Але, — чи це тому, що був надто стомлений, чи од багатьох переживань, — ніяких викриттів він того разу не зробив. А шкода!
Люсьчина мама готувала страшенно смачні страви всім охочим (а їх виявилося немало) і не мала коли навіть глянути вгору.
Буцик креслив будову кулі з надією, що, закінчивши п’ятий клас, зможе зробити таку саму й податись у мандри.
В усьому лісі не раділи лише двоє — Вовк і Толябун. Їх переправили на острівець і там розв’язали. Вовкові дали змогу захопити зі своєї хати все, що він забажав. Проте його це не дуже тішило, він рюмсав і погрожував, що при першій же нагоді помститься, але кому — не казав.
Толябун скреготав зубами й скавулів од люті та образи.
Наближався час прощання. На Буцикове подвір’я зійшлося повно охочих: допомогти відважним мандрівникам і подивитись, як вони полетять. Проте виявилося, що допомога не потрібна, — усі приготування закінчилися. Тож лишилося тільки дивитись.
Врешті з Буцикової хатки вийшли обидва Буртіуси, Люсьчина мама, Буцик, Бурмосик і Люська в новій сукенці. Вона крутилася на всі боки й хотіла, щоб дивились не тільки на мандрівників, а й на неї.
Батько й син залізли в кошик.
— Спасибі вам, дорогі друзі, за все, — мовив Буртіус-син. — От і настав кінець нашому гостюванню. Але ми ще прилетимо до вас, неодмінно прилетимо, бо друзів не годиться забувати.
Буртіус-тато теж роззявив рота, бо хотів щось сказати й собі, але згадав, що захрип, тож хутенько закрив рота і замахав на прощання обома руками.
Буртіус-син крутнув кран балона з летючим газом. Велика повітряна куля під вітально-прощальні вигуки зробила коло над галявою, прорізала сірий присмерк і зникла за верхівками дерев.
І тільки тут, простеживши за нею поглядами, всі помітили, що в листя вже вплелася жовтизна і вечір настає швидше, ніж раніше. Літо закінчувалось… Раптовий тихий смуток огорнув усіх. Друзі стояли й махали лапками, і Люсьці здалося, шо водночас із відважним мандрівником-природолюбом Буртіусом та його татом вони прощаються з останніми погожими днями.
А може, то вони вітали близький вересень і перші дні нового навчального року?.. Дихнуло прохолодою, і дерева зашелестіли, задзвеніли, мов притишені шкільні дзвоники. "Дзінь-дзінь, дзінь-дзінь", — бриніло довкруж. То промені згасаючого сонця били у дзвони золотих копичок, у стовбури дерев, і тихе відлуння тих ніжних звуків чулося далеко-далеко, по всьому лісі.