— Усе в тебе сьогодні, як в турецькому меджлісі... Ну, що ж його придумати? Ти, Василино, теж мізкуй, бо не буде тобі спокою, аж поки винахід не виллється, як говорять учені голови, в гармонійну форму. Жаль, що ти пищика схопила. Щоб мені більше не ходити на річку шмаття прати, а то зовсім голосу позбудешся. Пам'ятаєш, як ми після жнив поверталися з поля? Як заспівали: "Ой, зима, зима ще й мороз буде..."
— І не спам'ятались, коли й в село в'їхали. Кінчили пісню, оглянулись, а навколо вже люди стиснулись, — просвітилося радістю вибілене першими снігами спокійне обличчя Василини.
— Артисти, що й казати. — Варивон підійшов до радіо. — Знову діти поралися. Доведеться їх ще ремінцем повчити. Напевне трансформатора перепалили. — Поліз під стіл, де стояли сухі батареї, навпомацки перевірив контакти, повеселішав.
Злива музики зразу ж затопила всю простору теплу хату, і вже, стогнучи, просилась на привілля, наповнене симфонією вечірніх зір, іскристого снігу і пругкого синього вітру.
— Чайковський, — тихо підійшла Василина до столу. — Мій любимий композитор.
Варивон сів поруч з дружиною. Задумавсь. Уже, мов погожий осінній день, відпливла музика і молодо бризнула дівоча пісня, а Варивон не відривав широкої руки од наморщеного чола. Думки, скупчуючись, тепер лише краєчком черкались пісень, піднімались над ними, як зелене руно над землею...
— Василино! Ідея! Подай-но сукняну ковдру, — раптом вигукнув і нетерпляче підбіг до ліжка. Ковдру він так приладнав до скрині, що вона похило опустилась на землю. Аж бліднучи од хвилювання, сійнув жменю зерна по ковдрі і напружено застиг, поки овес не осипався на підлогу. На ворсистому сукні забіліло кілька зернин, їх і почав Варивон похапливо вибирати твердими пальцями. Потім підніс до світла і захоплено вигукнув: — Василино! Ні одної зернини вівса не залишилось на моєму трієрі — самий вівсюг. Ну, як тобі трієр конструкції Варивона Очерета? Подобається?
— Подобається, — почала Василина розглядати зерна вівсюга.
— А сам винахідник подобається? — запишався Варивон. — І після цього не догадаєшся щось на стіл поставити? Не буде з тебе справжньої господині. Ніколи не буде... Як це мені патент на винахід придбати? — І на обличчі Варивона відобразилась така нарочито перебільшена задума, що Василина розсміялась на всю хату.
— Смійся, смійся, а винахід хоч і кустарний, одначе толк принесе. Це, дивись, знов у газеті твого чоловіка пропечатають. Дмитро тоді лусне із завидків. Ну, мені пора ще до своїх хлопців, — швидко почав збиратися Варивон. — Треба сказати, щоб завтра всі по хворост їхали.
Але Василині і догадуватись не треба було, що Варивон аж горить від нетерплячки розповісти усім про свій дослід. Та навіть словом не обмовилась: знала — не любить чоловік, коли хтось наперед угадує його думки.
В правлінні Варивон зразу ж похвалився своєю спробою Кушніреві й для більшого доказу урочисто вийняв з однієї кишені жменю вівса, а з другої — пучку вівсюга. Кушнір зрадів, але діловито перемішав обидві купки зерна і перевірив дослід на своєму піджакові; коли ж на темних ворсинках заколихалися розбризкані вівсюжинки, він, навіть не обтрушуючи їх, підбіг до телефону й подзвонив у райземвідділ.
— Це діло усім, усім колгоспам згодиться! Удосконалимо твій почин. Як не ми — народ удосконалить. Бо цей вівсюг у печінках нам сидить. Правду кажу?
— Хіба ж ви можете коли щось не так сказати, — перебільшив заслуги свого голови і, чекаючи на розмову з районом, заскромничав, неначе молоденька ланкова.
III
Вночі палата густіше пахнула міцним розпареним настоєм ліків. Іноді в тиші на низьких нотах сплескував окрик хворого і стихав, як дальній занепокоєний гомін осінньої хвилі.
Не спалось Дмитрові. Пожадливо вдихав різке повітря, прислухався до туго нап'ятих поривів вітру, а перед очима коливалась і коливалась роботяща весна.
Він ждав її, як сама земля; радів, угадуючи її легку, розгонисту ходу, і тривожився, хмурився, відчуваючи, що десь біля самого обрію причаїлися мертвотні приморозки і круговерть суховіїв. Вони врізалися не тільки в колгоспні масиви, а й в його тіло. І полегшено зітхав, коли чорні видіння змінювалися трепетним, як птиця, розгоном зеленого поля, голубими озерами льону, рожевими хустинами гречки.
Серед усіх думок найбільше виплескувалась, струмувала одна: яке ж виростив жито Навроцький?
"Зерна такі, хоч на оберемок клади", — сміялися очі Варивона, і перед Дмитром знову піднімалося поле, мов гай, мудро похитуючи новим могучим колосом, пересіваючи до самого кореня сонячний дощ.
"А який же він, цей Навроцький? Чи зуміє по-справжньому ділом повернути? Не огородиться од широкого світу крихітними вікнами-діляночками, як деякі завідувачі хат-лабораторій? Ні, не може такого бути. Ніяк не може".
Вдивлявся в темряву, уявляючи образ невідомої людини. Чужа судьба уже ставала частиною судьби Дмитра, зріднялась із ним, як рідняться солдати в бою. І радісно було, що десь, зовсім недалеко, за засніженими шляхами, відкрився його однодумець зі своїм неповторним сяйвом, напруженим творчим розмахом, з живою мислю; відкрився, мов нова зоря, тільки світ її не сотні років ішов до землі, а зразу ж проснувся радісними і хвилюючими промінцями.
І, вже засинаючи, твердо вирішив: "Завтра ж поїду до Навроцького. Побачу, як він господарює. Попрошу зерна для свого колгоспу. Хоч і скупий він, а щось таки вділить. Мусить вділити".
Ця думка і в сні м'якою усмішкою перекочувалась на гордовитому, оброшеному потом обличчі Дмитра.
Вранці після сніданку він підійшов до дебелої сестри-хазяйки з добрими лінивими очима, характерними для спокійних розповнілих людей.
— Одужуєте, Дмитре Тимофійовичу? — радісно зустріла його, і дві борозенки побігли від уст до підборіддя.
— Зовсім одужав, Ганно Петрівно.
— От і гаразд. У нашій лікарні Марія Іванівна і мертвого поставить на ноги.
— А здорового з ніг звалить, — сказав жартома.
— От уже і не сподівалася на вас! Ну, Дмитре Тимофійовичу, на вас саме сонце не вгодить! Ніяк не вгодить! — так обурилася Ганна Петрівна, що аж крапельки роси затремтіли на її верхній губі.
Будучи простою, малописьменною жінкою, вона всією душею зрослася з лікарнею. Коли привозили тяжкохворих, з перекривленими від болю рисами, то й засмучене обличчя Ганни Петрівни в якійсь мірі ставало схожим на обличчя хворого. Для нього в неї завжди знаходилися такі потрібні, вірно угадані слова, що перекручене, мов коріння, лице хворого з подивом починало м'якшати і розгладжуватися. І часто доводилося її чоловікові, мовчазному рахівникові з сільпо, до самої ночі сумирно простоювати в синюватому світлі коридора, чекаючи, поки його дружина втихомирить спокійним, співучим голосом якусь покалічену людину.
— Ганю, ти вже? — несміливо питався, коли вона з утомленою усмішкою боком виходила з палати.
— Тихше, Володю, — притискала короткий палець до вуст, і чоловік злякано, округлими очима, зиркував по коридору, який і зимою красувався квітами, вирощеними дбайливими пухкими руками Ганни Петрівни. "Велика моя жалібниця", — любовно називав дружину, завжди почуваючи в душі перевагу її над собою...
— Ганно Петрівно, та я пожартував, — Дмитро був нерадий, що вирвалися такі слова. — Вірно — пожартував.
— Якісь у вас жарти... утопленика, — почала трохи відходити.
— Це тому, що я топився. З водою вони влилися... Ганно Петрівно, дайте мені мій костюм.
— А це що за нові жарти? — знову обурилась.
— Мені треба у місто сходити... На одну часинку.
— Дмитре Тимофійовичу, ви в своєму розумі? — в непідробленому жасі округлились очі сестри.
— Та наче в своєму.
— Ні, доведеться таки вас показати невропатологу. Лікували, лікували чоловіка, поставили на ноги, а він за один день, як град, хоче всю роботу спустошити. Що ж тоді про нашу лікарню скажуть? Ви подумали про це? Ідіть мені зараз в палату і чекайте обходу.
— А після обходу дасте?
— Ні, ви таки неможлива людина, товаришу хворий. Що вам у місті? — перейшла на офіціальний тон і зразу ж не втрималась на ньому: — Я сама піду.
— Самі ви цього не зробите.
— Чому б це я не зробила, товаришу хворий?
— То таке діло...
— Дмитре Тимофійовичу, ви хитруєте, з чимсь криєтесь. Мене ви не обманите і костюма не отримаєте. Це вам кажу категорично, точно і з усією відповідальністю. У нашій лікарні службові обов'язки виконуються вірно і точно.
— Ганно Петрівно...
— Ви вже сердитись починаєте? Стидно, Дмитре Тимофійовичу, такий серйозний бригадир, а говорить таке, як кустар-одиночка. У нашій лікарні аж незручно такі слова слухати. У вас більше до мене справ нема? — Ганна Петрівна з перебільшеною строгістю вклонилася Дмитрові і, розгойдуючись, попливла в палату. "Несвідомість, цілковита несвідомість", — зашіптувала дорогою.
"У такої що-небудь випросиш, її нічим не проймеш, — похмуро провів поглядом широку постать в світлоблакитному халаті. — Несвідомість заїдає жінку і навіть не розуміє цього. Теж мені службові обов'язки у нашій лікарні виконує... Що ж його робити?"
(Продовження на наступній сторінці)