— І чого б я хвилювався через дурне слово ледачої жінки. Їй і досі сниться земля свого батенька та свекра. Ти ж сам бачив, які у них очі. Аж дивиться гидко: одна, значить, злість і порожнеча. Це я десь, Дмитре, читав, що очі — дзеркало людини. Певне щось воно на це й схоже. От придивляюсь я до своїх земляків, і прямо на виду міняються люди. То тобі такий непомітний чоловічок був, а це й в похідці, і в очах впевненість бачиш, силу, думку чуєш. Що не говори: чоловік не злиднем — господарем стає. Чи так я кажу?
— Вірно, Варивоне. Я й не думав, що ти так додивляєшся до всього, — промовив із здивованням.
— Жаль: ти навіть до свого друга, значить, не додивився, — удавано зітхнув і похитав головою.
Короткий зимовий день прихиляв свої вінця до малинового надвечір'я. Сонце вже зсередини просвічувало насичені памороззю сади; на фоні широкого вікна проміння розкішні округлі крони дерев піднімалися над рівниною, наче срібні герби.
"Герби нашої праці" — схвильовано подумав Дмитро, надовго запам'ятовуючи цей ніжний і водночас величний образ.
— Про траву треба, Варивоне, івчанським і любарським колгоспникам сказати: хай косять на підстілку. Може, заскочимо до них? — промовив Дмитро, готуючись їхати в село.
— Можна. Тільки раніше івчанців повідомимо, — пожвавішав Варивон. — Заодно подивимось, що тепер поробляють наші сусіди, якими новинами думають землю звеселити... Ну прямо нема ніяких сил угнатись за ними. Як уже не стараєшся, як голову не крутиш, а вони, гляди, чимсь і обскачуть тебе. До чого ж нелегке змагання з ними.
— Нелегке, говориш?
— Ще й пита. Начеб сам не знає. Я вже й надію загубив, що їхній перехідний прапор перенесу в свій колгосп. Він прямо і у них як пам'ятник вилитий стоїть.
— Уже спасибі івчанцям за те, що підтягнули нас, треба, щоб і ми їх чимсь порадували. На твоє просо надіюся, Варивоне.
— І я на нього сильні думки покладаю, хоча всередині аж тремчу, — признавсь Варивон. — Навіть у снах такий різнобій почав увижатись, що Василина посеред ночі будить: охаю, значить, з досади або сміюся з радощів... Добре, коли, знать, просо як золота хмара сниться. А як присниться хмара над просом — серце зайченям тремтить... Ще зима кругом, а сни бачиш тільки весняні і літні. Перше ж ще літо на полі, а тебе холодні зимові сни мучать... Отаке-то. Ну, Дмитре, на старт. Раз, два, три! Пішли!
Пізнім смерком, нашвидку повечерявши, Варивон миттю переодягнувся і наказав Василині:
— Стара, ти зайдеш до Горицвітів — разом на виставу пі-І'дете, а я мотнуся до своїх хлопців. Діло є. Важливе.
Поспішаючи шляхом, він побачив перед себе невисокого, стрункого Леоніда Сергієнка, сина Полікарпа. Леонід був найкращим їздовим і незмінним учасником усіх вистав. Бригадир Наздогнав парубка.
— Товаришу Отелло, чи не до своєї Дездемони на третій швидкості поспішаєте?
— Привіт, Варивоне Івановичу. Назвав би вас Бульбою або Фальстафом, так ви ж розсердитеся, — весело поздоровався Леонід зі своїм бригадиром, гордовито метнувши русявим пухнастим чубом, що вже перевився памороззю.
— Звісно, розсерджусь і найгірші коні всучу тобі. На тебе, товаришу Отелло, покладається велике завдання, — змовницьким голосом почав Варивон. — Сьогодні я був на Бузі — задумав риби наловити...
— Багато спіймали?
— Пудів два, може й гак ще невеликий буде, — не моргнувши оком, немилосердно перебільшив Варивон. — І от, значить, ідея прийшла мені в голову: скосити на підстілку траву. Так завтра, хоч кров з носа, наша ударна бригада вдосвіта повинна бути на лузі біля фоси. Значить, щоб ніхто не попередив нас, щоб ми першими були, бо я вже, каюсь, похвалився декому. Досадно буде, коли деякі проворні перехоплять нашу ініціативу.
— Ініціативу у нас перехоплять? Та ніколи в світі такого не буде! — В невеликих різких очах Леоніда загорівся упертий блиск. — Я зараз так своїх комсомолят, своїх годків настрою, що ранком і копиці, як із пушки, стоятимуть. Наші хлопці не дадуть себе обскакати... Це добре ви придумали, Варивоне Івановичу. Тепер ми, як у пісні співається, постелем коням сіна по самі коліна. Побіжу зараз.
— Біжи, Леоніде. Тільки, значить, найбільш надійним об'яви. А таким, що на язик довгі, ані слова. І, гляди, за свою любов не зачепися.
— За яку там любов? — нетерпляче відмахнувся рукою. — Нема в мене...
— Може й нема, — неначеб погодився. — Це як повертався із річки, Надійку Кушнір бачив. Саме їхала зі станції.
— Надійка! — аж скрикнув хлопець.
— Вона ж така тобі дівчина, прямо хоч портрета малюй. А ти чогось наче занепокоївся? — і, усміхнувшись, додав: — Ходімо, Леоніде, разом обійдемо свою бригаду.
— Ой, ні, я сам. Варивоне Івановичу, а ви правду кажете?
— Щоб разом піти? — сказав так, начебто не зрозумів Леоніда.
— Та ні. Справді Надія приїхала?
— Приїхала. Певне вже тебе чекає і дочекатись не може. Біжи, Леоніде.
Під чобітьми Сергієнка заскрипів переливчастий промерзлий сніг. Хлопець легко полетів у чарівну голубінь співучого вечора.
"Таким і я колись метким був", — Варивон любовно стежив за пругкою постаттю парубка.
Все молоде, завзяте, веселе глибоко радувало Варивона. В ньому він бачив не тільки недавній відгук своєї молодості, а й нову добру силу, своїх вірних товаришів і стрімкий ріст своєї Батьківщини.
— Коли б скинути із моїх плечей десяток років, — часто хвалився Василині, — ти б побачила перед собою не того наймита, що у Варчуків та Даньків натщесерце до метеликів у очах махав косою. Студента, командира чи артиста побачила б.
— Ти й зараз лучче всякого артиста. Ну, а "бульбу" напевне і в театрі так не затанцюють, як ти зі своїми артистками, — сміялась дружина. — Тільки, прошу тебе, не грай у "Суєті" — всіх позаморював реготом. Та ще як додаси своє...
— Співавторство, значить.
— Теж мені співавторство. То замість "в гурті" — "в бригаді" скаже...
— І ніхто на свого бригадира не обидився, тільки ти одна така причепа... Де мої очі були, коли на тобі женився? Ніяк не второпаю... А правда ж — "бульба" здорово у нас виходить?
— Вже й тебе успіли Бульбою прозвати...
За крутим вигибом стало темніше; тут тіні падали прямо на шлях, і вітрець роздмухував у їхніх нерівних вічках тремтливі блідосині вогники.
Ось на невеликому, напнутому як лук, місткові, що з'єднував обочину шляху з високим насипом, з'явилася струнка дівоча постать. Пригнувшись, щоб не зачепитися за різьбу пухнастого гілля, дівчина виходить на дзвінку дорогу. І ясно стрепенулася пісня, широка, задушевна, як сама юність. Здалось: і дерева, і сніги зазвучали, налилися живими звуками і струмками прозорого вітру і красою вечорового сяйва.
"Надія... — хвилюючись, зупинився Леонід і для чогось скинув шапку. — Надійка!" — І він, забуваючи за все, кинувся веред.
Пісня і дівоча постать наближалися до нього, наближалися великі неостуджені зорі і широкий принадний світ, по хвилях якого, розбризкуючи золоті краплини, плюскотів лукавий розгонистий місяць.
Нічого не чуючи за стуком власного серця, хлопець добігає до дівчини.
— Надійко!
— Льоню!.. — в радісному переляці обертається дівчина, зметнувши важкими темними косами.
Дужі руки несподівано підхопили її, і вона зразу ж опинилася на міцному парубочому плечі.
— Ой, Льоню! — скрикнула, а потім розсміялась.
— І чого б це я по чужих плечах ковзався? Що за звички інститутські? — строгим баском забуркотів Леонід. — Ану злазь мені зараз, — різко гойднувся.
— Ой, Льоню! — І дівчина ще міцніше обвилась руками навкруг парубочої шиї. Леонід обережно поставив її на сніг, усміхнувся.
— Здрастуй, Надійко. Вреднюча моя.
— Здрастуй, Льоню. Радість моя.
Її чорні вії двома крильцями війнули вгору, і великі, щасливі, із вогким блиском очі так дивилися на хлопця, як тільки молодість уміє. На щоках двома втиснутими зернятками тремтіли невеличкі ямки.
— Чого ж ти не подзвонила, коли приїхала на станцію? Я б тебе, як сонце, зустрічав би.
— Саме наші колгоспники були в місті.
— От жаль... Пам'ятаєш, як минулого року приїжджав по тебе?
— Пам'ятаю, Льоню. Тоді така заметіль, така заметіль крутила День як ніч став. Ніколи не думала, що доїдеш.
— Це я б не доїхав? Та ще за тобою?
— Ой, хвалько. Ти тоді валянці такі привіз, що я з головою в них пірнула.
— Путящі валянці — батька мого. Пам'ятаєш, як ми зі станції повертались?
— Швидше вітру летіла. А пам'ятаєш, як наші санчата перекинулись біля дубини?
— Перекинулись, кажеш? Ні, щось не пригадую такого.
— Пригадуєш, пригадуєш. Тільки признаватись не хочеш. Знаю тебе.
— І охота згадувати про таке, чого й не було... Надійко, а мені аж не віриться, що це ти. Дай хоч роздивлюся... Похуділа ніби трохи на студентських харчах, витягнулася і ще кращою стала. — Пригорнув дівчину, поцілував у вуста, щоки і пасмо пахучого волосся, на якому вже блищали пухнасті ниточки паморозі.
(Продовження на наступній сторінці)