В неділю побігла і на ярмарок, і в лісництво. Та тільки так розтривожилась, що ледве не захворіла: її зарібками не скоро достукаєшся теплого притулку, не скоро побачиш над хатою хустину веселого диму. Запечалена і втомлена вагою зім'ятих нездійснених сподіванок, поверталася із лісу на своє попелище.
Навіть тут, серед полів, вона чула тоскні і тривожні пахощі обвугленого, потрісканого дерева і перепаленої глини.
"Коли б не твої сози, Іване, жили б ми, як люди живуть. Ще, гляди, не того дочекаєшся..."
На перехресті по-осінньому задуманих доріг ланцюгом розтягнулися ліги, навантажені ще вогким, необвітреним деревом. М'яким сяйвом переливалися білокорі берези, розплітаючись біля корневища потрісканими вічками, червоніли серцевинами м'язисті берести. Немов зачарована, Бондариха не могла одвести зору від деревин.
"Є ж щасливі люди на світі. Комусь зразу ледве не ціла хата везеться". Наздогнала сивого, неначе вишневим цвітом осипаного чоловіка. Він впевнено і неквапно ступав по дорозі, тримаючись рослих коней.
— Добрий день, — з острахом і трепетом торкнулася рукою до дерева.
— Доброго здоров'я, — глянув з-за плеча чоловік такими голубими і юними очима, що, коли б не сивина, подумав би: юнак стоїть перед тобою.
"Данило Самойлюк, голова івчанського созу", — зразу пізнала Марійка, і такий її жаль, туга і злість охопила, що вона зразу ж круто повернула з дороги на поле і пішла обніжками до села.
"Бач, поступив у соз — і наче помолодшав. А чого ж йому? Люди все зроблять, а ти тільки командуй. Сказано: де є такі граблі, щоб од себе гребли. Один мій такий дурень набитий, що навіть з себе останню сорочку комусь віддасть. А люди як обертаються".
"Я йому зараз усе, усе вичитаю, — нападала на Івана. — Розумні голови бач, як собі ліс таскають. А ти сиднем сидиш, лежнем лежиш. А Самойлюк, партієць, справді собі палац Збудує". Вона нітрохи не сумнівалась, що ліс везуть голові івчанського созу і лаяла його в думках гірш Івана, бо Іван хоч за правду допоминається, а той собі усе гуртовою худобою возить.
Ось уже і її подвір'я. Вона бачить: Іван з Югиною сидять на дровітні, читають газету. І це ще більше виводить її із себе.
"Найшли час почитувати. Чом не вчені! Доктора!"
— Чи там у газетах про нашу хату нічого не пописують? — Взявшись у боки, вона, сама того не помічаючи, стає в театральну позу і аж свердлить чоловіка очима. — Оте ти так дбаєш за наше життя? Що ж, хай жінка хоч розірветься, а він, як сорока у кістку, в газетки заглядатиме. Аякже, начальство, голова созу, велике цабе. Оце б ще тільки галіфе надіти і пошпацірувати по селі.
— Мамо, тато ж цілий тиждень з роботи не виходив.
— А я виходила? Так я хоч картоплі приробила, а що твій тато заробив? Одних ворогів понаживав. Скоро через твого тата в село і носа не виткнеш.
— І ото не заболить у тебе язик? Хоч би яку переміну видумала, а то товче і товче одне й те саме.
— І товктиму. Не наравиться? Он твій хвалений Данило Самойлюк прямо півлісу собі на маєток за один раз повіз. А ти досі й ломаки не притягнув.
— Ото і треба було б на твою спину добру ломаку притягнути.
— Тягни, тягни. Ох, і послала мені доля чоловіка. Лучче б я була утопилася ще маленькою. Ти й так мене до смерті своїм созом доведеш.
І Іван Тимофійович зразу ж змінився. Коли говорили про нього, він міг терпіти, але як річ заходила за соз, то пробачте, щоб він промовчав.
— Марійко, — майже пошепки, бліднучи, промовив він.
— Чого ти на мене кричиш? — зразу ж заверещала жінка. З гіркого досвіду вона знала, що шепіт чоловіка нічого доброго не віщує. — Хіба я не правду про твої сози кажу?
— Марійко, — ще тихіше промовив Іван Тимофійович і ступив крок уперед.
— Не кричи ти на мене! Не кричи! — подалась назад. В цей час на вулиці зафоркали коні, заскрипіли ліги, і до воріт Бондаря підійшов Данило Самойлюк.
— Привіт, господарю! Приймай гостей! — весело гукнув з-за тину.
Марійка на мить остовпіла, а потім тихо і злісно процідила:
— Ах ти ж, стерво незугарне, очі безстидні. Собі ліс "возить, ще й людей об'їдати заїхало. Найшов багатіїв. А Іванові що ж? Останнє заставить на стіл покласти. Ще й за чаркою в кооперацію пошле. Ой, і чоловічок, ой, і чоловічок попався!
І раптом, наче крізь сон, вона чує неквапну мову Самойлюка:
— Почули ми, Іване Тимофійовичу, про твоє нещастя. Зібралися гуртом, поміркували про наші діла і вирішили якось пособити тобі. Худоба ж своя є, райземвідділ виписав наряд у лісництві, а люди дружні. Оце й привезли тобі ліс. Будуйся на радість нам, на страх ворогам і тим вражим синам, що завидують нам... О, та ти вже цілуватись лізеш, наче я тобі дівчина. Ну, давай почоломкаємося. — І сиві кучері Самойлюка переплелися з вигорілим, як перестояне сіно, чубом Бондаря.
Гурток івчанських созівщв тісно обступив двох голів, і всі були раді, що, як зуміли, допомогли своєму чоловікові.
— Люди добрі, люди добрі, — з сльозами на очах кинулася Марійка до івчанців. — Заходьте ближче. Та ви ж це десь франку і не ївши. Спасибі вам, люди добрі. Я ж це казала Івану: хто тебе порятує, як не свої... созівці, значить. От і справдилось моє слово, — значущо і строго подивилась на чоловіка.
— Да, да, моя баба як у воду дивилась — усе надіялась, що від колективу прийде нам виручка, — зразу ж погодився Іван Тимофійович і насмішкувато поглянув на жінку. А та схвильовано і зверхньо кивнула головою, начебто не вона, а Іван сумнівався в силі колективу. Тепер Марійка і справді починала вірити, що в душі увесь час стояла за соз. Ну, а що словом іноді розпікала чоловіка — так це ж тільки на користь ішло. Швидко метнулась на вулицю, завмираючи, оглянула деревини, полічила їх і, по-дівочи обкрутившись, кинулась до клуні. Звідти з перебільшеним підкресленням винесла дві пляшки з горілкою — їх старанно приховувала для майстрів, які мали будувати їй хату.
"Чортова баба. І хоч би тобі словом обмовилась", — здивовано поглянув Іван на Марійку, яка вже, граючи очима, ставила їжу на стіл і хвалила свого чоловіка, як він піклується созівськими ділами:
— Прямо і поїсти не має часу чоловік. Що ж, соз діло нове — всюди треба хазяйським оком доглянути... Ой, спасибі вам, люди добрі, щоб і ви, і ваші діти з щастям не розминались. Іване, побіжи в кооперацію, бо дорогі гості, созівці наші, цілий день у дорозі проморились. Ще одна чарка не завадить.
Очі її щасливо оглядали кремезну постать чоловіка, сивоголового Самойлюка і всіх івчанців. Її аж підмивало щось сказати і про свою роботу в созі, але, поки чоловік не пішов за ворота, не наважувалась розкрити уста.
XLIX
— Ти ж не барись, Степане. І не дуже накладай — треба, щоб відпочили коні.
— Ні, ні. Я вльот притягну оту клітину хворосту, — Степан Кушнір куцими пальцями вхопився за віжки і вже хотів вискочити на полудрабок, але, побачивши в глибині подвір'я нового, наче з воску вилитого, воза, спитав Бондаря:
— Вже наготували шефам подарунок?
— Аякже. Самих найкращих яблук вибрали. Обоє пішли в глиб подвір'я. Ніжний повів саду, заглушивши дух пожарища, хвилями розтікався по всій садибі. На повному возі з добірною антонівкою веселим рисунком, як зорі, уляглись червонобокі яблука.
— Напевне, Югина вкладала? Чується її рука, — міцно вдихнув Кушнір пахучий настій.
— Югина. У неї вже й дружба за-в'язалася з заводськими дівчатами, тими, що привозили нам суперфосфат в подарунок. Листуються. А це наче змовились: заводські запросили дочку до себе на Жовтневі свята, а вона їх у село.
— Хай поїде. Більше життя побачить. Хай з Варивоном, з Варивоном поїде, — раптом прояснився Кушнір. — Вони як виступлять, як виступлять з танцями" то і в місті не надивляться на них. А то тільки в нас і в нас виступають шефи.
— Пошлемо їх на свята. Ну, рушай, Степане, бо вже сонце донизу котиться.
— Рушаю, рушаю, — Кушнір вискочив на воза і, підібраний та гордовитий, поїхав вулицями до лісу. Селом він притримував буланих — хотілося, щоб більше людей бачило, на яких конях їде він, споконвічний наймит. А коні — це була найбільша слабість Кушніра.
Ще в дитинстві закладався з парубками або пастухами, що промчить на якому-небудь необ'їждженому скаженому жеребі. І, дійсно, якимось дивом вискакував на здибленого, з одичавілими, налитими кров'ю очима, коня, кліщем вчеплювався в гриву і мчав бездоріжжям по чистому полю. Часто закривавлений і розмальований синцями, але незмінне веселий, завзято накульгував до пастухів і захоплено розповідав.
— Ох, і чорт, ох, і чорт цей жереб. Tax метляв, так метляв мною, наче по кісточці хотів рознести. А потім бачить, що нічого не зробить — підвівся на задні ноги і почав осідати. Надумавсь перекинутись на спину і придушити мене. От хитрюга чортова. Ну, мусив я галушкою летіти на якесь деревляччя. Лукавий, лукавий кінь. А летить, як сокіл. Аж дихнути не можеш. Лялечка — не кінь. Така холера, що ніхто на ньому не втримається. Золото — не кінь. І ніхто не вдержиться на ньому, хіба що я трохи та дід Синиця.
І завжди однією з найприємніших розмов для Кушніра була розмова про коней. Тепер любов до них прокинулась з новою силою, і не раз він люто нападав на декого з созівців:
(Продовження на наступній сторінці)