В напівтемряві поставав перед дівчиною луг. Бачила, сизі води трьох ставків і знала, що пагорками обіч заростей очерету йшли в різні сторони Грицько і Дмитро, неясно окреслені, заволожені туманом. А потім від берега до берега сковзнув просвіток, і жаль стало минулих років, коли вона, ще не знаючи болісно-солодкого чекання, хвилювань, зустрічей, неясного суму прощань, співала з дівчатами тужливих пісень про кохання. Тоді тривожилась тільки чужим горем, вилитим хтозна-якою безталанною, і не вірилось, що життя могло скривдити її, Югину, яка всім хотіла добра, щиро брала до серця печалі старших подруг. Хотілося б їй знову стати малою пастушкою, виспівуючи у видолку; або пекти на полі в сивому приску картоплю, взимку ковзатись на ковзанці і по-хлоп'ячому викреслювати на ясенцю тонкі пружки блискучими підковами. І знову думки перекидали хитку кладку до щойно сказаного батьком...
Коли б це мати наказала — вона б і бровою не повела. Батька ж любила сильніше, знала, що пусто не кине він слів на вітер; і жаль було самої себе, наче вже насправді виходила заміж за Дмитра.
Вечері і не покуштувала. Задумуючись, не до ладу відповідала матері. Та затурбувалась:
— Що ти, дівко, не захворіла часом?
А батько глянув на неї, нахмурився і мовчки вийшов із хати.
Обережно винесла глечики з молоком до льоху, сіла на важкій ляді, що набрякла земляною вологістю, скульчилась, опустивши голову на руки, і такою здалася собі одинокою, забутою всіма, що незчулась, коли сльози опекли долоні, покотились в рукави. І з острахом помітила, що зараз не стільки за Грицем вболіває її серце, скільки стискає його чуже втручання в найпотаємніші кутки, куди сама хотіла і боялась заглянути, щоб не наврочити свого щастя.
"А що ж то батько натякнув на Федору?.."
В неділю, бувало, Югина стільки того часу згайнує, прибираючись на музики, а сьогодні і не вдягалась; на здивований погляд Марійки тихо відповіла:
— Чогось нудить мене.
— Так ти б, може, чогось кислого з'їла, — похитала головою, дивлячись на змарнілий вид: наче в недузі лежала. І вже навіть словом не заїкнулась про своє.
Після полудня прибігла до Югини Софія Кушнір Забігала, закрутилась по хаті, наповнюючи її дзвінким щебетанням і сміхом.
— Ти чого це, дівко, на вулицю носа не показуєш? Хочеш, щоб наші парубки слабості подоставали? Ой, рятуйте мою душу, а чого ти так змарніла? Чи хліба не їси? Чого ж зітхнула, як останнє спекла? — Бистрі карі очі аж палахкотіли, непосидющі босі ноги тупали по долівці; на довгастому чорному обличчі блискавично мінялись вирази то запитання, то ляку, то здивовання. Подивись на таку — достеменно молодий живкун на дорозі.
— Чогось нездужається.
— А-а-а, — протягнула Софія і здогадливо стукнула долонею по лобі. — Знаю тепер, де собаку зарито. Довідалась, що Гриць до другої ходить? Еге ж, так? — і обличчя її стало жалісливим і співчутливим.
Холонучи вся, Югина сперлась на косяк скрині, пальці вп'ялись у випалені пелюстки квіток, скам'яніли, серце, забиваючи подих, підкотилося до самого горла.
Невже її Гриць ходить до другої? Його брехливі уста шепчуть їй слова любові, а потім цілують другу. Може, обоє вони згадують її, роблять з неї посміховище... Он який ти! Ненависть поривом підіймається в грудях дівчини, гіркі сльози образи і злоби печуть щоки, неначе шершні, і дівчина закриває голову широкими рукавами сорочки, навіть не в силі розпитати Софію, на кого проміняв її Шевчик.
— Та цур йому, оглашенному, — обвиває її Софія руками — Я б на твоєму місці і дивитися на нього, бабія, не схотіла б. — А сама бачить зустріч на леваді біля верби і хоч як намагається осудити Григорія, проте не може і, забувши, що вона втішає Югину, усміхається собі, пригадуючи, як попала в парубочі руки. Проте зразу ж схоплюється і знову починає вичитувати:
— Чортів лобуряка. Хоч би до дівчини пішов, а то до Федори. Теж радість пеську знайшов. Та ти не плач — нема за ким побиватись. Ти на Дмитра подивись — орел, а не парубок. Ще багато каші Грицькові треба з'їсти, щоб зрівнятися з ним. Я б на твоєму місці зараз же пішла на вулицю і, на збитки, з Дмитром до вечора б простояла. От і дурна, шо не покажешся на люди — ніхто б язика не точив, не перемивав твоїх кісточок, що побиваєшся за ним. По-моєму так: яке лихо не спіткнеться — не потурай йому, топчи ногами, смійся, словом не дай знати про нього. Як мені в того Сафрона гірко буває — одна тільки я знаю, а проте і бровою не поведу. Насядеться він на мене і почне, і почне вичитувати, прямо тобі як псалтир читає. Слухаю, слухаю його, а потім і відповім, так смирненько: "Чи ви все сказали, чи ще будете? Тоді я корови подою і дослухувати прийду Дуже інтересно говорите. Напевне ви на якихось курсах були". Плюне той спересердя і піде. Такую б, як ти, мов іржа, за місяць заїв би, а на мені кутні обломить.
Потішала, як могла, і втихомирила Югину. Тільки вряди-годи здригнеться дівчина, і схлипування з самої середини прорветься.
Прощаючись, наказувала Софія:
— Оце вмийся мені гарненько і шпар на музики. Такого краков'яка жиганемо з тобою. І з танцю вручу тебе Дмитрові. Побачиш, як запишається він, і з радості слова не промовить, тільки очима лупатиме. — Поставила сторчма очі і вибігла з хати.
Аж легше стало Югині, що ніхто не слідкує за нею, не бачить її горя.
"Так ти до тої, до безпутної ходиш, з мене людську поговірку робиш. А я так тобі вірила. Не діждеш насміятись..." І раптом, трусячись всім тілом, вона бачить, як вулицею, поміж двома засипаними листям коліями, прямує Григорій.
Куди дітись? Чи в клуню побіпи, чи забитись у ванькирі, щоб не бачити осоружного лиця, не чути ненависного тихого голосу. Краще хай би Дмитро прийшов. І для нього у неї найдеться і слово, і усміх... "Чи знайшлися б?"
"Підеш за мене — нічого більше в світі не треба", — горять чорні очі на поблідлому лиці, тремтять ніздрі орлиного носа...
Який же він лихий і хороший. Тільки, певне, страшно з таким на самоті залишатися... Куди ж заховатись їй? На самому порозі ледве-не збила з ніг Марійку.
— Що з тобою? Лиця на тобі, дівко, не видно.
— Мамо, до нас той... Шевчик іде. Скажіть, що мене дома нема. Не пускайте сьогодні... і зовсім не пускайте. Хай собі другу попошукає.
Марійка остовпіла, дивиться на Югину; потім, щоб заховати усмішку, що скривлює її уста, обертається до дверей і швидко йде до воріт. А Югина кидається на ліжко і заплющені повіки затискує пальцями.
XLІІ
Сафрон довідався, що Мірошниченко послав у район повідомлення про бійку на горбку.
"Влипли по-дурному, як мухи в патоку". Розлючено ввірвався до хати і зразу ж накинувся на Карпа, який передражнював Софію, що нещодавно розбила тарілку.
— Чого, сучий сину, ляси біля наймитської спідниці точиш! Запрягай зараз же коні в бричку. Тільки одним льотом мені!
— Я зараз, тату. — Вхопив шапку в руки, вилетів у сіни, м'яко перестрибнув через усі східці ґанку і через хвилину забряжчав упряжжю в стайні.
Коли вороні, кусаючи вудила, задзвонили кованими віжками, Сафрон перехилився над бричкою, гаряче зашепотів У вухо синові:
— Тільки ж мотайся мені, як попівна заміж. Не застанеш Крамового дома — поїдь на пасіку. Ну, гайда. Коней тільки це перегони.
— Зроблю, як звеліли. — Підвівся на весь зріст, махнув гарапником, і коні з копита вдарили галопом Красиво вигинаючи шиї, птицями вилетіли з подвір'я, мигнули у брамі, замерехтіли в щілинах паркана.
"Кожна кісточка машталірська", — залюбувався постаттю Карпа, але знову згадав про свої турботи і пішов до комори взяти горілку.
"Злидні чортові, зв'язати б вас одним мотузком і в морі, як цуценят, потопити, — витягнув з жита пляшку і попрямував у село.
Він уже розіслав до созівців Созоненка, Данька, Денисенка. Сам же вирішив обламувати Бондаря, хоча гонор вивертав йому всю душу. Та кого ж іншого пошле?
"Краще б мене по потилиці звезли, чим ото кривлятись, скидати шапку перед бидлом. Чи давно само ноги ледь не лизало, просячи врятувати на переднівку, а тепер носа до самого неба дере. Де ж, цяця велика, горбка захотів! Щоб тобі той горбок на спині до старості сів!"
На перехресті він зупинився біля плота: вибирав часину, щоб ніхто не бачив, як ітиме до Бондаря.
Міцні пахощі влежаних яблук і сухого зілля бриніли по всій хаті. Над картинами і портретами пишно розквітли широкі рушники, свіжо підмазана долівка плеснулась з червоних глиняних берегів потемнілим озеречком.
"Порядок, порядок у хаті", — зразу ж помітив і тричі перехрестився на порожній, без ікон, куток.
— З святою неділею, — вклонився Іванові.
— Доброго дня, — статечно підвівся з-за столу Бондар, пильно і недобре поглянувши на Сафрона. Той наче й не помітив гострого блиску в очах.
— Славна світлиця в тебе, Іване, — сідає на лаву. — Зразу видно, що хазяйська дівка росте батькам на радість. Може, скоро й видаватимеш?
— Трапляться добрі люди — можна й віддати, — стримано відповідає, бажаючи зрозуміти, куди хилить Варчук. Та той не квапиться приступати до діла. Закручує цигарку, поволі прикурює, і губи його вивертуються довгою чорною трубочкою. А вся голова окутується густим димом.
— Авжеж. Тільки де зараз тих добрих людей шукати? Псується молодь тепер. Нема порядку. Нема.
(Продовження на наступній сторінці)