Дмитро гаряче поцілував Марійку і ледве встиг стримати зітхання. Він чув, як розтає в його серці роками накипілий лід. Хотілось, як до рідних, пригорнутися до цих простих трудівників, відчути теплий дотик дівчини, відчути, що те щастя, про яке стільки думалось, завітало до нього. Та і в хвилину забуття холодив гострий струм, нагадуючи, що надія його як осіннє небо — здається, зовсім близько, а водночас так далеко-далеко.
XXXVII
Після того вечора дома таке робилося, що хоч хати відцурайся. Мати вперлась на своєму, а дочка на своєму і одна одну не могли переважити.
Ранок починався з настороженої мовчанки. Навіть вогонь у печі, здається, горів тихіше, а Югина поралась біля баняків і горнят наче тінь. Входила Марійка з дійницею, здіймала цідилок з стіни, і тоненькі струмки молока співали червоним глекам: цить-цитьте, цить-цитьте. Снідали так, ніби хтось у хаті лежав при смерті. Раптом жінка строго зверталась до дівчини.
— Надумалась вже?
Югина здригалась і забивалась в куток.
— Чи чуєш, що я тобі кажу?
— Чого ви від мене хочете?
— Чого я від тебе хочу? Вибий з голови дурощі. Викинь Шевчика з голови.
— Мамо, не говоріть мені про нього, — тремтів благальне голос.
Вона не знала, чи Гриць її зовсім покинув, чи, може, пересердиться і знову привернеться до неї. Від одної згадки про нього ще більше нило серце, вогнем пекли в'їдливі слова.
"Так у тебе для мене і слова не знайдеться? З Дмитром краще воркувати?"
Ще тісніше притискала руку до обличчя, бо здавалось, що сінешні двері, летячи за парубком, можуть зачепити її, і навіть чула, як шматочки глини обсипають їй голову, пил порошить очі.
— Найшла собі щастя яке. У Шевчика на все обійстя один хвіст ледве тримається, хата не сьогодні, так завтра розвалиться — іди тоді, господине, в комірне капарити вік.
З кожним новим словом Марійка все більш гарячилась, сердилась і уже не слухала слів дочки, даючи волю своєму болю, що зібрався за багато років трудного життя.
— Як прийдеться за чужою пряжею пучки протирати, мандебуркою давитися, за сніп жати, тоді не раз матір згадаєш. А за Дмитром будеш жити господинею! Господинею, а не наймичкою, не поденщицею! Якій хоч дівці слово скаже — з вискоком побіжить за ним! Найкраща побіжить.
— Мамо, чого ви до мене присікались? Не піду я ні за Грицька, ні за Дмитра.
— Туди к бісовому батькові. Може, за дурного Власа підеш? Як розпаскудились тепер! Жди від такої утіхи батько-мати на старості літ. У ванькир як сучку кину, поки не передумаєш.
— Тоді я утечу од вас, — одрізала Югина.
— Як утечеш? Куди? — оторопіла жінка. Вона тільки тепер, холодіючи, зрозуміла, що в Югини є її, Марійчина, упертість. І це не порадувало Бондариху. — Куди ж утечеш? — запитала так, щоб і не дуже грізно було, але й не подати виду, що вона надає уваги словам дочки.
— В Комсомольське! — До найменших подробиць пригадала зустріч з комсомольцями, і такою принадою повіяло з вечірньої долини, що мовчазні сльози мимоволі закапали на долівку. — В колектив піду!
— В колектив? Це комсомольський соз? — перелякалася Марійка й безпорадно замовкла, не знаючи, що сказати дочці.
З Бондарихою таке не часто трапляється.
За ці дні обличчя Югини витягнулось, стало таким прозорим, що аж одсвічувалось синіми жилками, побільшали очі, здавалось, що голубе світло переливалося через перенісся, під очима двома темносиніми обідками вляглися тіні, усіяні дрібними, мов макове зерно, крапками.
Іван спробував закинути дочці слово про Дмитра, то вона і на нього нагнівалась, тому й вирішив не мішатись в бабські справи.
— Хе! Хай собі робить, як сама знає, — сказав Марійці, — бо потім, якщо до чого, увесь вік буде на нас нарікати.
— Увесь вік буде дякувати. Спом'янеш моє слово! — насілась жінка на нього, і мусив відступитися чоловік.
— Сам дідько у ваших ділах шию скрутить. Я вам і не суддя,і не порадник.
— Що ти за батько! Пригрозити не можеш їй? — напосідала Марійка.
— Коли б вона лежала поперек лави — міг би, а тепер, коли і повздовж ледве вмістиш, — не присилуєш. І дай їй спокій.
— Поки не побачу за Дмитром — поїдом їстиму.
— Гляди, щоб не подавилась. Вона тиха, тиха, а кісточка твоя сидить. — І йшов до своїх созовців. В гуртовій роботі він потроху забував за домашні чвари і не розумів, скільки можна товктися над вибором і чому Югина не хоче піти за Дмитра.
З роками, коли забудеться давно прохолола любов і тільки інколи дасть про себе знати неясними клаптями спогадів, літні люди не розуміють молоді. І вдивовижу стає їм густий рум'янець від одного погляду і сором од звичного слова, що для закоханих здається грубим, огидним, як дотик жаби; і нетерпеливе чекання неділі з танцями і жаданими зустрічами; і хвилювання, і вибір милого, який всім, видно, поступається перед іншими. І тоді старість знизує плечима, киває головою, бубонить розумні настанови, вважаючи, що тільки вона знається на житті. А запитайте, що вона кілька десятків років тому робила. І чи все тоді зважувалося досвідом і розумом?
Справді, юність що та річка у повідь — розіллється на чотири броди, кінця-краю не видно, промиває добірні зорі, місячним містком перевисає від берега до берега; чия то пісня над нею пливе, і чи не скиби срібла розрізає весло в молодих руках, ще й накрапає іскристим разком на співучий плес... А там, гляди, ковзнуться по золотому мості хмари, розріжуть його, затьмарять, в береги увійдуть води — і де ті гнізда зірок подіваються; і по чорній ріці мовчки пропливе зігнутий рибалка, а тумани, сиві, як борода його, зійдуться безшумно за човном, тільки десь далеко-далеко заскрипить весло, як давня згадка.
* * *
З полудня сипнув дрібний холодний дощик.
Руки Югини задубіли і ледве ворушились в доспілому просі. Поле затягнулось сірою безвідрадною сіткою. Сизою темінню заклубився Великий шлях, та вітер швидко розметав димчасті хмари, і обпатране, без проміння сонце злякано вискочило на брудносиню прогалину, покотилось ночувати у ліс.
Таки не дожала постаті; поскладала снопи в полукіпок і тихо пішла у село. Вечір мінив обриси ланів, шляху, і дивно змінювався захід; ось він став зеленястоголубим, далі чиїсь руки почали засновувати синь огнистими нитками і незабаром золоті архіпелаги попливли над потемнілими лісами. Поміж липами стало темніше. Мокре листя прилипало до босих ніг і спросоння шелестіло щось таке знайоме і тоскне.
Зітхнула — нелегко було повертатись додому в докори і гризню. І хай що хоче робить мати — не буде по її. А Гриць теж добрий — наговорив, роз'ятрив серце — і на очі не з'являється. Така твоя любов невірна. Що ж, вона все, усе перетерпить, в дівках посивіє, та, наперекір матері, доможеться свого. Одначе гіркий жаль охопив її, відчула, як млосно запарувало тіло... Не того, що Дмитро поганий, ні, тільки наперекір матері нізащо не піде за нього.
— Югино!
Радісний переляк, наче порив вітру, охоплює дівчину з ніг до голови. А вже назустріч їй наближається і затьмарює світ таке дороге обличчя, чорний чуб, пахучі губи; руки торкаються її плечей, обвиваються навколо гнучкого стану, і поцілунок закриває її уста.
— Чи ти з глузду з'їхав? — нерішуче відпихає від себе і злякано оглядається навколо. — Ще люди побачать.
— І хай бачать, — тягнеться Гриць до неї. їхні очі стрічаються в одній щасливій усмішці.
— Уже думала, що забув за мене.
— І не говори, — пригортає до себе Югину, спираючись спиною на гудзкувату розлогу липу. — Тільки тепер взнав, як я люблю тебе, — і аж почервонів од сорому, згадавши Федору.
— Е?
— Після тої суперечки місця собі не міг знайти. То раніше все було простим і зрозумілим: є в Бондарів дочка Югина, вона мене любить, я — її, взимку одружимось... І враз наче обірвалось щось. Сяду їсти — хліб з рук падає, стану робити — в очах ти стоїш, увечері підійду до твого вікна — сам себе проклинаю, і знову повертаюсь додому, розбитий, наче дві копи змолотив.
— А хто ж тобі винен? — одхилилась назад, поглянула на шлях і на парубка. Красиве, заспокоєне обличчя, освітлене вечірнім сяйвом, було золотисто-смаглявим, одначе сутінки мінили небо і такі знайомі риси почали вкриватися тінями, чорніти.
— Дмитро заходив після того? — пригорнув дівчину і допитливо глянув у очі.
— Приходив.
— Чи він так, чи насправді?
— Хто його знає, — зітхнула і зразу зів'яла, згадавши, що її жде дома. — Боюсь, Грицю, що не жартома приходив, хоч і не говорив зі мною він. — Не хотіла зразу виказувати всього, щоб не завдавати жалю і собі, і коханому.
— Коли насправді, — погане наше діло. Знаю, його спроста не спихнеш з дороги, — задумався Григорій і наче забув за дівчину. Опустив голову, і буйний чуб закрив увесь вид. Вітер свиснув у порідженому гіллі, поворушив під ногами листву і покотився ровом у холодну безвість. Низько гудів шлях, а трухляві дупла старих дерев дихали пріллю і затхлим п'янким теплом, до якого вже починала добиратися осінь.
—Що ж, Дмитре, — одірвав Григорій руку від чола, і Югина не могла у темряві розібрати рис його обличчя, — були ми найкращими друзями. Коли ж став на дорозі — гнівайся на себе.
(Продовження на наступній сторінці)