— Здоров, Дмитре! І чого це я так погано тебе бачу? — похитнувся назад. — Щось у мене з очима робиться, — стиснув руку в кулак і довго вперто протирав очі. Він іще щось хотів сказати, навіть посміхнувся, наперед смакуючи, яке враження справляють його слова, але підійшов довгий, як мотузок, Созоненко і повів Карпа з гулянки.
— Тільки як не поставиш півока, душа твоя лавушницька, — душу витрясу.
"Мабуть, Карпо не дуже шанує його! — подумав тоді. — Чого ж Марта не виходить?"
З туману чути, як зітхає діброва.
Солодким хлібом пахнуть відсирілі стерні; над сивою пряжею туману коливаються лише верхів'я дерев, наче відрізані вони від стовбурів.
Постелив піджак і ліг біля дубівки. Важко гупнуло на землю яблуко — і тиша... Навіть чути, як пливе в далечінь невтомна земля.
"Це треба, щоб завтра мати прийшли — яблука позбирали під старими деревами. А на рік, певне, зацвіте молодий садок. Спочатку з зелених коронок рожеві пуп'янки проглянуть..." Карий устав, покрутив шиєю, вдихнув нічну прохолоду і до яблуні йде. Бач, зразу почув, де господар лежить. Зупинився перед ним, обдав теплою парою.
— Но, Карий!
— Кому що, а курці просо.
Розплющує очі. Над ним схилилося усміхнене, щасливе обличчя Марти.
— Вставай, лежню, ранок недалеко, — сміється дівчина, тягнучи його за руку. — Горенько мені з тобою. Та хоч посунься. Увесь піджак зайняв, і клаптика жаліє.
— Я — увесь піджак? Та як же це увесь? Та я тобі увесь, — не знає спросоння, що сказати.
— Лихо моє, що він меле! Ах ти ж, сплюх нещасний! — обвиває руками пругку парубочу шию.
— Хоч не задуши, — хто тобі так гарно і багато про все буде розповідати! — нарешті зовсім прокидається.
— А у мене радість яка. Зроду-віку не здогадаєшся.
— Яка?
— Відгадай.
— Созоненко, може, впав з воза і в'язи скрутив?
— Мало не вгадав, — щасливо пирхає в руку. — Старий посварився з Созоненком. Це вони повезли в Одесу картоплю продавати. Добре продали, а зиск поділити не змогли — Созоненко крутити почав. Тоді Сафрон розсердився, почервонів та як стукне кулаком по столі: "Щоб я твого клятого духу на своєму подвір'ї не чув, душа твоя тринадцята!"
— Так і сказав?
— Так і сказав.
— А Созоненко що?
— Перелякався, гроші в капшук з стола і позадкував до дверей, наче рак. Тільки вже надворі зітхнув: "Напрасно ви, Сафроне Андрійовичу, зобижаєте мене. Дружба дружбою, а комерція комерцією. Коли б не я — дулю б ви мали, а не зиск. Продали б картоплю за безцінь А я настояв, я, щоб почекати деяке врем'я, поки підвозу не буде. За це і пай повинен більший получити на законній комерчеській основі", — перекривила Созоненка.
— А Сафрон що?
— Схопив бучок з дровітні, вилаявся та бучком на Созоненка.
— Попав? — сміється Дмитро.
— Жаль, що не влучив, — щиро жалкує дівчина. — Ох же й дременув лавушник! А калитку обома руками на животі затис.
ОТ і поменшало у мене на одного женишка. Добре, що глек між собою розбили.
— Гляди, чи ворон ворону око виклює... Не віриться щось.
— Який ти Хома невірний! Мій старий норовистий. Як підскочить що — за найбіднішого віддасть... Біжу, біжу, бо скоро вже світатиме. Кинуться мене шукати...
Міцно пригортає парубка, ще міцніше цілує в уста і біжить по росі, шарудячи широкою спідницею.
— Почекай, Марто.
— Потім, у суботу дожидайся.
Клубляться тумани в долині і непроглядною пеленою закривають дівчину від хлопця...
VIII
Надвечір, стримуючи запінених вороних, прямо з ярмарку, підкотив до його воріт Карпо. Натягнувши віжки, міцно стояв на бричці, вигнуті дужкою ноги вище кісточок вгрузли в сіно:
— Дмитре, чорти б тебе брали! — і зразу ж змінив голос, побачивши матір.
— Добрий день, тіточко Докіє, з празником вас. — Низько вклонився, схрестивши руки на животі.
— І тебе з празником, — строго подивилась на парубка. — Катаєшся?
— Як сир у маслі, — віджартувався. — Катався б ще краще, та совітська власть тпрру каже. Навіть права голосу позбавила. Доведеться либонь півнем кукурікати. Пустіть Дмитра зі мною.
— Не знаю, він, здається, мав до вчителя іти, — завагалася. "Хай побачить Марту. Чи к добру це тільки?"
— Успіє. Мені саме головне, щоб Дмитро коні оглянув — він у них лучче доктора розбирається.
— Як має час, хай подивиться.
— Сідай, Дмитре! — крикнув, не питаючи згоди, блиснув сірими очима, і різкі півкола вій пурхнули вгору, аж торкнувшись широких, з прогалинками, наче проточених чимсь брів.
Не вспів ухопитись парубок за залізні бильця брички, а Карпо гикнув, свиснув, стрельнув гарапником, і вороні, розкидаючи стужавіле болото, витягнулися в шаленому галопі.
Порізана на пасма закружляла земля. Наче живі, чудно відскакували осторонь хати, клуні; сильний вітер гостро врізався в лице.
— Вйо, коні, матері ковінька! — шаленів Карпо. Коливалися повні рожеві щоки, пухнастий чуб підсмалював відстовбурчене вухо, неспокійна кров заливала тугу шию. В кожному русі Карпа чулась невироблена сила, зла, напівдика завзятість. У великій руці гадюкою звивався і відскакував назад ремінний нагай.
Бричка, перехиляючись з боку на бік і якимсь чудом ще не перекинувши їх, влетіла на вуличку, обсаджену вишняками. Крізь голе галуззя вдалині різнув очі свіжою синню великий, під бляхою, дім Варчуків, неначе втиснутий у вигнуте півколо лісу.
Коні підлетіли до будинку.
Привільне живеться Сафронові, хоч і відрізав комнезам у нього в 1920 році тридцять десятин біля Бугу.
Коли раніше висока постать Сафрона чорною тінню нависала над селом, з м'ясом вириваючи бідняцькі четвертинки і десятинки, то зараз він причаївся в лісах, багатів і розростався, мов корінь, — так, щоб менше було видно людському оку. Годі тепер було думати стати паном на всю губу: землі не прикупиш, маєтків не поставиш, дворянства — про що стільки думалось — не доб'єшся.
Тільки й залишилась єдина відрада — збивати гроші. І він збивав їх з усією куркульською хитрістю, винахідливістю і скаредністю. Один ліс золотими листками осипався в тонкі, але цупкі пальці Сафрона. Мало не щоночі він з Карпом на двох підводах виїжджали у чорнолісся, і найкращі гордовиті ясени зі стогоном, востаннє бризкаючи росою, падали на холодну землю. З їхнього ще живого тіла відрізувались чотирьох-аршинні шпони. І пливли вони лісовими дорогами до великої парні сутулого і завжди покритого сирим, як переварені ясенові штуки, рум'янцем Івана Січкаря. Той пильно оглядав кряжі, бракував за найменший сучок, а потім середнім, туго налитим жиром пальцем, ніби граючись, ловко викидав з заяложеної калитки золоті п'ятірки чи срібні карбованці — Сафрон папірців ніколи не брав.
— Ти скоро, Сафроне, за один ліс срібний будинок збудуєш, — усміхався Січкар одвислою нижньою частиною обличчя.
— Золотий! — сердився Сафрон.
— Може, на золотий і невистачить матеріалу, а на срібний повинно хватити. Може, брешу? — і дрібні зіниці Січкаря, як дві краплини олії, задиркувато грали на сірих, наче притрушених попелом білках. — Свині ж і гуси вагонами возив в Одесу?
— А скільки за ті вагони злупили? А скільки на могоричі пішло? — гарячився Сафрон. — А як податками душать тебе?!
— Душать, що спасу нема, — погоджувався Січкар. — І нема тобі у цій власті ніякої підтримки. В революцію Військово-революційний комітет за торгівлю до стінки ставив, а тепер патентами обдирають до останньої нитки. Все власті і власті, а коли ж собі що в калитку покласти? — і вогкі, блискучі, наче намазані смальцем губи Січкаря вже не відстовбурчувались в усмішку, а злісно вигинались униз. — Хіба б так жити нам...
— Да, живеш, аби світ не без тебе... Забрали землю, щоб вас лиха година ще до вечора забрала…
Проходили літа, з поділеної землі покуштували хліба злидарі, заросла стара межа, та злість Сафронова змогла тільки з ним зотліти. Як хвороба рук, вчепилась вона в його сухе тіло і поїдом їла.
"Дочекатися б того дня, коли злидням животи не хлібом, а цією землею напхають. І більше нічого мені не треба", — говорив Сафрон куркулям і жив цією сподіванкою та спогадами минулого...
— Ну, як мої нові? — осадив Карпо біля брами вороних.
— В борозного копита нікудишні, шльопає, наче підпалками. А так, збоку, показують нічого. Стрілки треба розчистити.
— От чорт, успів уже придивитися, — скочив Карпо з брички. — Циганом би тобі бути.
— І то хліб.
Клацнула клямка, і в голубому просвіті, між напівпрочиненою хвірткою і тесаним стовпом, застигла, вся в червоному, здивована Марта. Паленіло округле лице, тріпнулись пелюстками рожеві ніздрі прямого, красиво закругленого носа; сірі виразні очі світились цікавістю і щастям. Притримуючи рукою хвіртку, другою перебирала русу косу, що впала на груди. Аж цебеніла вся молодим здоров'ям, пишною дорідністю.
Глянув Дмитро на дівчину, застиг, занімів, тільки очі заясніли чи від подиву, чи від радості.
(Продовження на наступній сторінці)