— Що?! Юхрим вас обклав?! — одразу ж розгнівався дядько Себастіян.
— А хто інший? Своячок!
— Не своячок, а книшохап! — нахмурився дядько Себастіян.
— Хіба ж втямки паскуді, що я на горшках та глечиках більше б заробив?
— Ви йому про це казали?
— І казав, і благав, і сварився. А він ухопив мою душу, мов кат, і потягнув її на протокол, наче на шибеницю. Такий сором, таку неславу кинув на мої роки і працю.
— І ніхто не рятував вас?
— Тоді мене міг би врятувати або мій у його кишені червонець, або чийсь вищий чин.
— Ну, то я ще з ним, нікчемою, побалакаю! Я йому!.. — Дядько Себастіян чогось не доказав, кинувся до жердки і похапцем почав одягатися.
Гості й батько насипались на нього:
— Почекай, Себастіяне. Хіба ж завтра дня не буде?!
— Нащо він тобі на святий вечір здався!
— Я комусь зроблю його грішним!
— Навіжений, чи ти не здитинів? На кого ж гостей покидаєш? — знову розгнівався батько.
— На вас, тату. Розважте їх чимсь смішним.
— Трясця твоїй матері і тобі, задирі! Чи ти ось тепер обаранів, чи таким на світ пожалував?
— Тату, частуйте гостей! Я скоро буду! — Дядько Себастіян, як вітер, вискочив із хати, а я вищулився за ним і прикипів біля сінешніх дверей. Дядько це помітив, але нічого не сказав, — йому тепер було не до мене. Ось він підбіг до стайні, розчинив двері й вивів коня, якого колись відбив у бандитів. Кінь тихенько заіржав, вигнув голову, і проти місяця росою заіскрилася його грива. Дядько Себастіян вискочив на нього, пригнувся, щось сказав, і кінь з копита пішов галопом, аж біла курява затуманилась за ним-
З хати повиходили гості, і, не змовляючись, попрямували на вулицю. Над селом небесні мірошники просівали зорі і зоряну пергу, а селом і досі з кутка на куток, розхлюпуючи щастя, переходили колядники.
— І що ви скажете про нього? — питається сам у себе кобзар.
— Що я скажу? — обізвався дядько Стратон. — Один чоловік має душу, як птицю, що під хмарами ширяє, а другий — мов квочку, що тільки на своїх яйцях сидить, висиджує не курчат, а покручів якихось.
— А що мій Себастіян має за свою душу? Одну шинелину, одну піаніну і купу напасті. Кажу ж йому: пожив ти для революції, то поживи й для себе.
— А він живе для лінії! — засміявся Федоренко.
— Лінії! — перекривив Себастіянів батько. — Яка ж це лінія, коли хтось за революцію одержує порцію свинцю, а інший трясе й обтрушує цю революцію, як золоту яблуню, ще й прикидається храните-лем її?
Від ставу, почувся тупіт копит. А ось на вулиці з'явився і дядько Себастіян. Передним, поперек коня, лежав вдвоє перегнутий Юхрим Бабенко. Він щось жалібно белькотав, зойкав, оправдувався, а його довжелезні ноги раз од разу розпорювали сніг.
Коли обурений такою поклажею воронець влетів у двір, дядько Себастіян скочив на землю і, не церемонячись, потягнув за собою Юхрима. Той, наче куль, упав на сніг, застогнав, підвівся, п'янкуватими очима поскляніло глянув на нас, здивувався і одразу ожив: напевне, спочатку думав, що йому треба чекати чогось страшнішого.
— І вас отак сюди привезли в гості, як мене? — звернувся до людей і почав правицею розтирати поперек, а лівою — живіт.
Це несподіване запитання розвеселило усіх, а на мінливе Юхримове обличчя лягає вираз догідливості:
— От гарного коня має Себастіян! Прямо не кінь, а золотогривець! От везе чоловіку в селі!
— А тобі в місті? —запитав дядько Стратон.
— Теж ніяк не зобиджаюсь на своє офіційне державне становище, — говорить до дядька Стратона, а сковзким оком пасе голову комнезаму і непомітно робить крок і другий назад.
— Ти наче втікати збираєшся? — питає дядько Себастіян, змірявши поглядом ноги Юхрима.
— Тікати? — дивуються і очі, і уста, і квасолисті ніздрі Юхрима. — Це я ноги розминаю. Та з такою кумпанією усі святки, як у раю, гулятиму. Може, скочити за чимсь таким? — красномовно поторгав рукою кишеню.
— Повертай до хати! Поговорим про святешне, — похмуро каже голова комнезаму.
— Коли просять, то повернемо. І чого ти хмаришся, коли в гості привіз?
— Лиха година возила б тебе!
— Е, це вже випад! — підіймає голос Юхрим, а на його очі наповзають сірі плівки. — Привіз мене у гості, то й частуй, натурально, як гостя, бо я теж можу розсердитись: мені їхати поперек коня було не дуже зручно. І чи не думаєш, Себастіяне, що ми пунктуально розберемо це діло в повіті під девізом: "Геть партизанщину і махновську анархію!"?
— Яку анархію?! — скипів дядько Себастіян.
— Ну, оту, не зовсім культурну.
В оселі дядько Себастіян став насупроти Юхрима і єхидно запитав:
— Виходить, дорвався до влади?
На це Юхрим, як по писаному, відповів:
— Маю повагу від інстанцій, представників і газетної хроніки. Ти не читав, як нещодавно про мене було написано в одному органі:
"Оратор подробно остановился..."? Жаль тільки, що прізвище переплутали: замість Бабенко, чогось написали Бабій. Воно корінь один, та звучання зменшили, а збільшили причетність до бабодурства. Як ти на це дивишся?
— Я ще дочекаюсь, коли про такого оратора-дурисвіта інше напишуть.
— Чекай, коли маєш час, — знизав плечима і позлішав Юхрим. — Але не завжди отак висловлюй своє мнєніє при народі, бо я про тебе можу висловитись у кабінеті.
— Про твої підшепти, завушнику, я добре знаю. А ти хоч раз, працюючи фінінспектором, думав, що лишаєш позад себе?
— Позад себе?.. Хай над цим питанням покоління думають! — безжурно відповів Юхрим. — А я для сучасності на потреби вириваю карбованець.
— З м'ясом?
— Карбованець завжди виривався із болем, із шкурою чи з м'ясом. Це знають усі ділові люди. А хто зараз у нас має стати пупом землі? Тільки ділові люди, що вміють і виривати, і вимолочувати карбованець.
— Вибуяв ти, як дуб, а розуму й на жолудь не вродило! — придушив гнів дядько Себастіян.
Тепер Юхрим навіть згорда поглянув на голову комнезаму:
— Який не маю розум, а знову ж тепер не тобі вчити мене. ~ — Побачимо! Юхрим з жалем і прихованою насмішкою похитав головою:
— Ти опізнився, Себастіяне, опізнився! Тепер уже я тебе можу вчити, як вищестояща інстанція.
— І таки може, — погодився Себастіянів батько. — Хоч ти, Юхриме, дурень, а місце маєш розумне.
— Ти впізнаєш цього чоловіка? — насилу стримуючи лють, дядько Себастіян поклав руку на гончаря. Юхрим споважнів:
— Натурально, впізнаю, персонально приглядався до його звичайних і підозрілих цяцьок, персонально і обклав їх, щоб менше назбирували навколо себе несознательні очі і несознательний сміх. З моїх рук по лінії фінансів навіть рідна мама не вислизне.
— І ти, бевзь, посмів обкладати красу?! — В дядька Себастіяна аж уста затремтіли.
— Авантюристичне запитання! Бо що таке перед фінансами краса? — обурився Юхрим, обурились його квасолисті ніздрі, та враз він утихомирився, а очі помасніли: — За красу завжди і всюди більше платять, то вона більше і обкладатися повинна. Резон?
— Тобі дай волю — усе красиве вичавиш! — обізвався сивий кобзар.
— І вичавлю! Я людина без різних селянських сентиментів! — по-нахабнішав увесь вид Юхрима. — Якась качечка або квіточка з моїх очей не виб'є сльозу. І треба дивитися на життя крізь призму в історичному розрізі! Бо що тепер вартніше: якісь красиві, але нікому не потрібні качки, коники чи звичайні горшки, що йдуть на потреби трудящих робітничо-селянської держави? І хай, натурально, оцей рукотворець без відповідного дозволу на те не кидається у мечтанія, у фантазії і ліпить, що положено ліпити з глини, — горшки і макітри; хай і він втямить: краса служить одиницям, а навар — масам!
— Дайте мені батога! — метнувся дядько Себастіян до лави, правицею вхопив пужално, а воно обізвалось співом. — Я з цієї макітри нароблю шматків! Я ним відчиню свої двері!
З обличчя Юхрима злетіло нахабство, він сторч головою кинувся до порога, а в хату, мов хуртовина, влетіла Юхримова жінка. Мороз хмариною закружляв навколо неї, а всі її широкі розгойдані спідниці відразу відміряли собі півхати і розбудили в ній вітер.
Юхрим з подиву сказав: "О, прибіг Євген накоренок" — і притулився спиною до печі.
— Ой Себастіяне дорогенький, богом прошу тебе, не вибивай душу із тіла, не запогуби, не прибий мого нездалого, мого зеленоголового! — мінливими рум'янцями і кирпочкою між ними припала тітка Христина до плеча голови комбіду. — Хоч який він нікчема, а не прибий, бо ж і дурням треба жити на світі.
— Прибивати не буду, а провчити навіть при тобі не посоромлюсь!
— Ти справді не будеш його вбивати? — не повірила зразу молодиця і глянула на Юхрима. — А ти що варнякав? — і знову до дядька Себастіяна: — То не будеш?
— Нащо мені цей телепень здався?! Тішся ним, коли не докучив, як болячка.
Тітка Христина одразу ж повеселіла, крутнулась по хаті, а на її драбинками надітих спідницях ожило ціле господарство: і горох, і вишні, і птиці, і квіти, і колоски.
(Продовження на наступній сторінці)