Безбородько обертається й статечно, з повагою до себе, прямує до гінної дороги.
У Тетяни болем наливаються очі:
— Хіба можна ось так бити в самісіньке серце?
— Це, доню, не в серце, — рукою засцокоює її Марко. — Це не смертельно. Але не легко йому, коли, не розібравшись, б'є свій свого. От тоді людина має найтяжчу кару, і все одно — це минуще...
— Що ви думаєте робити?
— Послухаюсь тебе: поїду зараз на кілька днів з села. Ну, хоча б у ті місця, де підбивав танки.
— А спростування писатимете?
—Для чого, доню? Не папірці, а робота, тільки вона спростує все, — засмучено поглянув удаль, де на притінену землю золотим колобком опускалося сонце.
"Я від діда утік, я від баби утік, я від смерті утік, а від обмовника не зміг. Але стискай, чоловіче, серце, стискай його і далі тягни свій плуг..."
XLII
Чого б, здавалося, журитись, коли правда на твоєму боці, та все одно грязь, кинута на тебе, тривожить і тривожить душу, і вже не таким ясним здається зоряний посів на небі, і вже не так хвилює стишена дівоча пісня.
Осторонь по-осінньому зітхає вітер, і ти зітханням відповідаєш йому. От уже й відчув ти важку втому, зібрану за нелегку весну і літо. Невже був кінь, та з'їздився? І в грудях вогнем ворушаться клубки. Напевне, доведеться ще лягати під ніж.
Мала мати одну дочку
Та й купала у медочку.
Все ближче журяться дівочі голоси. Це ж улюблена пісня Катерини Задніпровської. В темряві йому засвітились прекрасні материнські очі, заклекотів її голос, лягли руки на його плечі. Ще недавно вона зі своїм Григорієм утішали його, а він дивився на них, і все одно було ніяково на душі, наче й справді мав провину перед людьми. От і зараз навіть не так ідеш селом, як раніше, саме тіло якось щулиться, неначе бажає стати меншим.
У медочку та й купала,
Щастя-долі не вгадала.
І тобі не так багато наворожили того щастя, але чому ж і його хтось хоче обікрасти, забруднити?.. Спокійніше, Марку, спокійніше, не таке переживав. День-два пройде — і минуться твої болі, а є такі, що й час відступає перед ними. Багатьом тепер рідна мати не вгадала щастя, і ти маєш думати про це... Спокійніше, чоловіче.
Він випростується, на мить простягає вгору натомлені руки й дивиться на далекі Стожари, що бавляться в небі, мов рибки в ріці. Біля тину гойднулась темна тінь. Марко хоче її обійти, але вона прямує до нього, і через хвильку він здогадується, що це Мавра Покритченко з дитям на руках. "Мала мати одну дочку та й купала у медочку", — озивається в пам'яті дівоча пісня.
Мавра, уся в темному, як черниця, стає навпроти нього, і він чує сонне плямкання немовляти, і вже од цього стає легше на душі.
— Спить? — пошепки питається в жінки і нахиляється до дитини.
— Воно спокійненьке у мене, — тихо відповідає мати. Жалість і краплини втіхи пробилися в її словах. Значить, жінко добра, найтяжче минуло в тебе. Але ось у її голосі обізвалася справжня туга:
— Марку Трохимовичу, це правда, що ви покидаєте нас?
— Як покидаю?
— Ну, з головування йдете... Розсердились на газету. Не робіть, Марку Трохимовичу, цього. З вами навіть мені легше було, — щиросердим сумом поглянула на нього, і вболівання жінки, і її гарне, з печаттю кривди обличчя вразили Марка.
Чого ж ми часто таких жінок зміряємо напівзневажливим поглядом і боїмось промовити добре слово, яке їм потрібне більше, аніж тим, що мають законних чоловіків і дітей? А що, коли взяти й сказати їй: "Ти, Мавро, записала дитя на моє ім'я, то нехай воно й назовсім буде моїм, а ти будь моєю дружиною!" Він здригається і одразу ж проганяє цю думку. І не тому, що для нього страшним було б таке одруження або чийсь поговір, а тільки тому, що за все життя він двічі любив і ще й досі інколи без надії сподівався того, що звалось любов'ю. Але навіть найглибшим співчуттям ти можеш знівечити життя і собі, і ось цій жінці, що стоїть перед тобою і тільки хоче одного, щоб ти не зневірився в людях і сам ніколи не втрачав людяності.
— Спасибі тобі, спасибі, — розчулено дивиться на жінку й дитя.
— За що? — дивується вона.
— За підтримку, за душевність. — Він розчулено пригортає Мавру, цілує її в щоку, ловить сполохане "ой" і швидко виходить на дорогу...
Наступного дня Марко добрався до тієї місцевості, де майже голіруч зчепився з самою смертю. Нелегкі думи навіяла на нього ветха, казенного стилю, з похиленим хрестом церковиця. Він пішов на цвинтар, де чимало його друзів знайшли свій останній притулок. Тут, над хрестами і дубовими обелісками, крислатились обтяжені плодами яблуні та груші і злітали увись стрункі черехи, на прив'ялих плодах яких гарячими сережками висіли оси. Марко, бережно зірвав одне червонобоке, з осінньою росинкою яблуко, біля корінця якого, шукаючи тепла, притулилося дрібненьке сонечко.
В глибині цвинтаря з дерев обзивались мелодійні голоси: то жінки обривали плоди. На білій дорозі спокійно попасалась пара коней, запряжених в наповнений яблуками віз, і підкучерявлене біленьке лоша солодко припадало до вим'я великоокої матері.
На паперті, з щілин якої буйно проросла трава, сидів старий засушений панотець, тіні смерті ворушилися в його очах, від нього пахло задавненим воском і тлінню. Він довго-довго придивлявся до Марка, а потім на віджилих щоках ворухнулися зморшки:
— Я десь бачив тебе, чадо, живого чи мертвого... Але де?
— Не знаю, панотче.
— І я не знаю, — скорбно похитав головою, на якій пухом кульбаби тремтіло останнє волосся. — Що в дитинстві було — пам ятаю, а що пізніше — все повитрушувалося з голови. Бачиш, яблука доспіли, але я їх уже не їстиму, — і жовті, воскові сльози поволі покотилися по його висушених щоках.
А з обнизаних плодами дерев тихенько і доладно струшувалась пісня — не про небесне життя, а про ясний місяць, ще яснішу зірку і вірне кохання.
За тихою річечкою, де він колись лежав у окопі, стояло кілька тяжких танків. Короста іржі роз'їдала їхні покорчені останки, і тупо дивилися в землю мертві жерла гармат. На одному скаліченому колесі він раптом побачив живу краплину крові. Марко з несподіванки аж здригнувся і ближче підійшов до танка. Ні, то не кров, то запізніла червона квітка гороху цвіла на тому, що колись несло смерть. Тільки це тепер і нагадувало страхіття війни.
Вечоріло, зелені поля бралися туманом, а діброви сизою синню. Над світом стояла така благословенна тиша, що було чути,, як кущики жита ронили краплі роси. Минуле і теперішнє зійшлися разом і втихомирили Маркове серце; він поволі пішов до тих пагорбів, на яких, немов на малюнку, розкинулось невелике, річечкою підперезане село. Крайня хата-білянка з червоним підведенням була такою свіжою, що крізь білення попробивалися янтарні незасохлі грудочки живиці. Коло хати смілоока, в барвистій хустині Молодиця красиво, як у театрі, шеретувала пшеницю і поглядала на причеплену до шовковиці колиску, де агукало. і бавилось своїми ноженятами немовля.
Марко поздоровкався з молодицею, запитав, чи можна буде переночувати, і вона, не припиняючи роботи, озвалась артистичним оксамитним голосом:
— Коли добрий чоловік, то можна. Який же ви будете чоловік?
Марко одвів голову до плеча й посміхнувся:
— Наче добрий.
— Побачимо. — Жінка висипала пшеницю в мішок, грайливо накинула решето на голову, підхопила з колиски дитя й повела Марка до хати. Тут, у темряві, густо пахло чорнобривцями, васильками і влежаною антонівкою. Молодиця ввімкнула світло. Марко оглянув простору й охайну хату і з доброго дива аж поточився назад: ліворуч, біля божниці, на нього дивилося його ж фото — вусатий солдат у пілотці, при трьох орденах і гвардійському значку. Ця несподіванка приголомшила Марка. Він ще раз подивився на фото, знизав плечима, нічого не розуміючи, перевів погляд на жінку, яка вже щось наспівувала дитині і одночасно прибирала на лаві, підвів руку вгору й наче байдуже запитав:
— То хто у вас?
Жінка обірвала свої "люлі, налетіли гулі", зиркнула на стіну і сказала тільки одне слово:
— Спаситель.
— Ні, не в божниці, а ліворуч.
— Я ж і кажу: наш спаситель. Під час війни цей чоловік врятував наше село.
Марко відчув, що смага почала перепалювати йому губи. Хвилюючись і поглядаючи на стіну, тихо-почав допитуватись:
— Як же він врятував село?
Жінка зітхнула, поклала дитя на постелю, поправила хустку й повернулась до вікна:
— То, чоловіче добрий, страшне діялось тоді. Фашисти, як навіжені, танками і всією машинерією поперли на наше село. Вся земля тутечки була начинена свинцем. І досі вириваєм його з поля, наче дике м'ясо. І от у цьому бою найбільше показав себе один солдат, Марком Безсмертним , звали його. Повірите, він у ті пекельні часи повернув танки назад, а сам, бідолашний, помер десь у шпиталі. Наші люди в тому окопі, де він бився, найшли тільки його документи і фотографію. Ось тепер він і живе в кожній нашій хаті.
— Хіба? — вражений, мов спросоння, запитав Марко.
— Атож, — гордовито сказала жінка. — А хто не шанував би такого чоловіка? Тільки подумати: сам-самісінький вісім танків підбив!
—Не вісім, а тільки чотири, — поправив Марко. У жінки одразу від лихого подиву й гніву скосилися очі, вона з обуренням дапитала:
— Коли це ви встигли їх полічити?
— Був такий час, — невиразно відповів Марко.
(Продовження на наступній сторінці)