— Або ти мене зведеш зі світу, або я тебе зведу, прилюдно вилами прохромлю, а коней не дам, — продовжував розмову з Безбородьком .і всім тілом здригався при самій думці, що хтось може вбивати коней. І за що, за яку провину? Так чому ж тоді не карають самого Безбородька, який на злодійському поводі веде смерть коням? Тільки тому, що він має на шиї не конячу, а людську голову?
— Наговорились, діду? — з співчуттям обізвався з порога етапні Гайшук.
— Я то наговорився, а чого ти мовчав? Язика проковтнув на той час? — витріщився старий на конюха.
— А нащо мені заїдатися, — пробурмотів Гайшук. — Чи це пособить? І довідочку в лісництво буду брати не у когось, а до нього ж прийду.
— Багато таких вас, хитроверхих, на світі розвелося.
— Не хитроверхих, а обережних, — поправив Гайшук. — Не з великого добра доводиться іноді тримати язик за зубами: вчили вже нас, і добре вчили.
І мене ж учили...
Вам легше: що з старого візьмеш!
Ех, Петре, не раз я собі думаю: чого у війну, та й без неї, одні люди стають у нас орлами, а другі — прожерливою мишвою біля нашого зерна. Жеруть, переводять, трублять ще й гидять його, а самі всюди галасують, що вони охоронці. І так мудро галасують, що їм і зверху вірять. Невже наше життя це може обійтись без усяких безбородьків?
— Не може, — впевнено відповів Гайшук.
— То чому?
Гайшук поліз рукою до потилиці, і на його високочолій голові кротячою купинкою заворушилася шапка.
— Це, діду, не проста арифметика, і задачка в ній складалася не один день чи рік. Трудна і заплутана задачка!
— Поговори — послухаєм.
— То й слухайте, коли маєте час. Як ви думаєте: від старої кривди залишились у нас ріжки та ніжки чи ще щось?
— Та лишилося ще щось. І воно, як прожерливе зозуленя, вихоплює для себе все, що може вихопити.
— Ще й як вихоплює! І це така штуковина, що її наказом не звільниш з роботи, директивою не заборониш, не розкуркулиш і не продасиш на торгу. Чи не так я думаю?
— Не тягни. Сучи вже далі свій мотузочок.
— Він такий мій, як і ваш. Я своє мужицьке накипіле викидаю, — насупився Гайшук. — І от далі виходить таке: при нашій великій правді, що прийшла від самої революції, перед кривдою є тільки дві дороги: вона мусить услід за капіталізмом із мосту та у воду або лукаво натягти на себе одежинку правди і нею ж захищати свою шкуру. Тепер на світі правда стала більшою, а кривда хитрішою, її не одразу й розкусиш у якомусь кабінеті чи на трибуні, де вона буде говорити й голосувати за соціалізм для народу, а потім з цього ж народу дертиме хабарі. Ну, хто живе по правді, той не шукає дармовизни, не має нахабства пертися поверх чиїхось голів чи й скручувати їх, той і конюхом залюбки піде працювати. А всілякі більші чи менші безбородьки в конюхи вже не підуть: вони скуштували і легкого хліба, і меду, заробленого язиком чи лукавством, і їм це харчування стало таким смачним, як мамине молоко, вони вже його донесхочу смоктатимуть, хоч би з мами и кров ішла. Ось таке налипле начальство батогом звідсіль треба гнати справжньому начальству. Батогом!
— Намалював картину, — щось прикидаючи своє, примружився старий. — Ну, а коли ж їм, пережиткам різним, кінець прийде?
— Це вже друга задачка, і її можна так починати: скоро казка кажеться, та не скоро діло робиться. Я мислю — однаково треба вірити людям, щоб не було так: я, к приміру, син, ви — пасинок, а ще хтось — і зовсім байстрюк, і не тому, що йому не подобається Радянська влада, а тому, що він, за дрібну провину чи гостре слово, не подобається якомусь не робітникові, а заготувачеві, який ближче стоїть і до меду, і до ідей по сумісництву. То поки ось такому заготувачеві більше вірять, аніж мені чи вам, з ним не поборешся чесно — хрест-навхрест. Він тебе під силу схопить і підніжку дасть, перш ніж ти його вхопиш хоч за бублик хвоста. Ось тому багато в нас балачок по кутках і закутках, а на відкритих зборах ми набираємо в рот води. Наш дядько по-справжньому ще не заговорив і по-справжньому ще вміння і сили господарської не показав. А в партії досить великих і невідкладних турбот. Вона зараз саму смерть ломить! І зломить! Але руки її й до цього дійдуть: розкусить вона усіх пустомолів-свистунів, хоч би як висвистували вони по різних трибунах — і аж захурчить за ними. Спочатку полетять, як гнилі груші, безбородьки, а далі й хитріші індивідууми, а найспритніші підуть за власним бажанням з високих посад, не забувши виклопотати собі високі пенсії.
— Хай жеруть ці пенсії, аби людей та держави не жерли. Але, по твоїх словах, не швидко ми позбудемось цих нахлібників?
— Та, мабуть, на наш вік вистачить і приймаків, і бюрократів, і пажерливих жорстокосердців, і невігласів, що дивляться не в душу людини, а на своє черево.
— Чи не прибавив ти їм віку?
— Навряд, діду. Вони про своє довголіття більше дбають, аніж ми.
— Умієш ти, Петре, утішати людину, як різник довбнею. Потримай ліхтар. — Старий засвітив огонь, знову попрямував до стайні, але вже уникав дивитися коням у вічі. До нього поволі підійшов широкогубий конюх Максим Полатайко. В невисокій лапатій постаті чоловіка було щось від окоренка, але це не заважало йому виявляти в деяких справах дивовижну спритність. Максим з-під самого носа досвідчених сторожів, шуткуючи, міг украсти для коней з десяток снопів вівса або вночі вкоситись у сочевицю чи вегу сусіднього колгоспу. Навіть зараз його улюбленці були схожі на коней, бо він звідкись потаємно приносив їм у торбі чи опалці якийсь додатковий раціон. Коли ж Максима ловили на гарячому, він з таким трагізмом і сльозою виступав на захист коней, що йому все прощалося. Через те чоловіка прозвали Артистом, але він навіть таким прізвиськом не гордився і не втішався, бо не був славолюбцем. Зараз Максим тривожився: цієї ночі він обнишпорив дві найбільш надійні комори, але не знайшов там і жмені вівса. Правда, він таки напакував свою торбу турецьким бобом але його треба було перемолоти на жорнах. Цієї машинерії в Максима не водилось, а поткнутися до сусідів не дуже хотілось.
— Піп ж робитимем, діду? — Максим скривився усім обличчям і повів головою в бік коней. — Коли плаче людина — можна витримати, а коли плаче худоба — не витримує серце.
— Твої ще не плачуть.
Максим пропустив натяк повз вуха і вів своє:
— Щось дитяче є в кінському плачі. І кричать вони, мов діти. Я на батарею підвозив снаряди. Ну, під Львовом на світанку й накрили мене міною. Якраз, стерво, під копита моїх вороних гепнулась. Я ще побачив, як обрисувались і рвонулись вони в огненному стовпі, а потім так заголосили, закричали, що і я заплакав і, притримуючи руками своє м'ясо, поповз до них. А вони на перебитих ногах потягнулись до мене, губами обціловують мене, а в самих, безневинних, сльози, мов квасолини, летять... Так що зараз маємо робити?
— Візьмемось, хлопче, за злодійське ремесло, може, воно трохи пособить нам, — понуро, але твердо відповів старий.
— Та що ви, діду, проти ночі говорите!? — вражено розвів руками Максим. — Все село знає, що ви ніде навіть билиночки не підняли чужої.
— Що правда, то правда, а зараз піду на таку ганьбу, бо інакше, виходить, не можна. — Старий задумався, пильно поглянув на Максима, який мало не танцював, знайшовши собі такого спільника. — Не вибрикуй. І чуєш, не всякий крадіж є злодійством.
— Це вже щось нове навіть для мене, — аж рота роззявив Максим.
— Пригадуєш, у книжках писалося про того великого чоловіка, що вкрав у бога вогонь для людей. А його ще й хвалять. От і виходить: не всяка крадіжка — злодійство. А ми з тобою не такі великі люди, то вкрадемо для коней сіна. Поїдеш зі мною чи побоїшся?
— І ви не жартуєте? — ще запитав з недовірою, а очі загорілись злодійським блиском.
— Не до жартів тепер.
— Тоді поїхали! Зараз же! — І хлопець кинувся одв'язувати виїзні коні.
— Де ж ви нагибали це сіно? — здивовано розгойдується на журавлиних ногах Петро Гайшук.
— Там, де ти рибу ловиш.
— Так це ж сіно вашого кума! — аж скрикнув Гайшук.
— А кум завжди збирає сіно, мов барвінок, не помилимось.
— Оце так, а не інакше! — Гайшук поліз рукою до потилиці, не знаючи, що робити: чи сміятись, чи обурюватись. — Можна сказати, по-родинному.
— Влітку по-родинному, так само як і взяли, одвеземо кумові сіно. Не хвалився часом кум, що завтра поїде на ярмарок?
— Хвалився. Йому не терпиться усім розказати, що має таку велику радість.
— Це добре, — відповів своїм думкам старий. Незабаром віз, розкидаючи болото і хлюпаючи по калюжах викотився на м'яку луговину. На ній темними птицями окреслювались кущі верболозу, а поміж ними тривожно билась і стогнала, мов поранений, невидима вода.
(Продовження на наступній сторінці)