Марко підходить до столу, за яким німотно і напружено сидить розрум'янений чолов'яга років сорока п'яти з головою лева, підстриженою під бобрик. Очі в нього адміністративні, мов перепустки, а одяг того напіввійськового фасону, що може завести в оману лише сугубо цивільних жінок.
— Знайомся, Марку, з моїм гостем. Це Андрон Потапович Кисіль. — Господар вважає, що цим він сказав усе, але Маркові прізвище Киселя поки що нічого не говорить.
— Дуже приємно, — з гідністю підводиться гість і через стіл простягає випещену, пампушкувату руку, але на його обличчі проходить не приємність, а погано прихована кислуватість. Потім він питальне Поглядає на Данила Васильовича, той одним порухом надбрів'я вимовляє, що з таким чоловіком і чарку можна випити. Кисіль заспокоюється, з його зіниць зіскакують насторожені перепустки, і м'якшає ямка на вареникоподібному підборідді.,
Марко перехоплює цю мовчазну розмову, придивляється до нездорового Киселевого жиру, що звузив його білкасті очі, але поширив живіт і протилежну йому частину тіла. Напіввійськове галіфе Киселя чесно витримувало свою нагрузку, хоч і не могло похвалитися досконалістю форм. Та не ці форми, а обличчя з печаттю грубої владності і зарозумілості підказують Маркові, що Андрон Потапович не належить до тих, які люблять приносити людям радість, втіху чи хоча б обдаровувати їх звичайною посмішкою. "Але перше враження часто буває помилковим, — думає Марко. — Побачимо, як воно далі буде".
— Сідай, Марку, поки горілка не скисла. — Броварник припрошує гостя до столу і, коли той умощується на скрипучому стільці, високо віднімає чарку: — За тебе, воя, за твоє здоров'я, за нашу піч, у якій згорять твої костури.
— Гарно сказав. Ще добре, то добре, — похвалив Кисіль Броварника, мружачись, націдився чаркою на Безсмертного і з гідністю випив горілку.
— А перед цим я не так гapнo говорив? — напівобернувся до гостя Броварник, і насмішка затремтіла в зморшках його повік.
— Не говорив, а варнякав чортзна-що. — В Киселя скривились уста, підборіддя і ямка в ньому.
— А мені здалось, що ти, Андроне Потаповичу, попав на слизьке, а признатися не хотів, — засміявся Броварник.
— І знову ж варнякаєш чорті-що. Гарний ти господар, а мислитель нікудишній, не переріс тих дядьків, які мало не кожну вільну годину теревенять, навіть, неначе міністри, лізуть у політику і міжнародне життя. Вони, бачиш, без високої політики ніяк не можуть обійтися.
— Жаль, що ти, Андроне Потаповичу, серед таких дядьків не побачив справжніх мислителів. Іноді в їхньому слові більше мислі, аніж в іншого в усій голові.
— Після тієї та знову ж тієї. — Кисіль виморщив зверхню посмішечку. — Темний ти, непоправний ідеаліст, Данило Васильовичу. В своїх дідах ти бачиш селянських , пророків, у дядьках — мислителів, а сам, як видиться, як розуміється збоку, мрієш побудувати селянський рай. А мені плювати на нього! — високо махнув рукою і вдарив нею кілька житніх колосків.
— Це можна, — одразу посмутнішали зморшки на високому чолі Броварника.
— Що .можна? — здивовано запитав Кисіль, не вловивши неприязні в голосі Броварника.
— Та наплювати ж на все, — поволі, ніби ліньки, відповів Броварник, а Кисіль стрепенувся, наче горобець після купання.
— Уже вчепився за слово?
— Ні, за стиль у керівництві, за стиль!
— Ото, куди скочив... Це вже не твоя єпархія і не твоя печаль, — одразу хоче приголомшити, але не приголомшує Броварника.
— Так, це не моя єпархія, але печаль моя, більша навіть, аніж хтось думає чи догадується. А наплювати — це не керувати. Наплювати можна й у криницю, з якої воду береш, можна й з людьми розплюватися, можна й на житній колосок, і на землю під ним плюнути, та землю не обманеш: на плювок вона й відповість плювком. Ось так я думаю, Андроне Потаповичу, і щось, бачу, не подобається тобі моя мова. Ну, а підсолоджувати її, пробач, совість не велить. Це вже твої підхлібливі уміють робити.
Кисіль трибунне махнув кулаком:
— Хитруєш, Даниле Васильовичу, ох і хитруєш, захищаючи з усіх боків свого дядька.
— Кусати його легше, але кому це потрібно?
— І це потрібно! Хитрість, індивідуалізм і різні пережитки треба вибивати з дядька. Ми рано чи пізно заставимо його працювати на соціалізм.
— Ніби він зараз на капіталізм працює? — Потемнішало обличчя Броварника, похмурнів і Марко.
— Ні, на соціалізм, але віддає йому тільки частку, а не всю працю. З дядька доброю довбнею треба вибивати різні пережитки, різні садочки, і ставочки, і городи.
—— А може, не довбнею, а добробутом! — втрутився . Марко, напружено придивляючись до розчервонілого обличчя Киселя. — Довбнею легше бити по голові, аніж дукати нею.
В Киселя спочатку ображено тіпнулись дві прямовисні складки, що йшли від уст, потім гнівно підскочили гору короткуваті нерівні брови. Він угатив своє грізнооччя в Марка, і той неприємно .з дивувався: увесь вид Киселя говорив, що він одразу зненавидів його, зненавидів, як ворога. І Марко зрозумів, що мстива Киселева натура не простить цих слів, всюди шкодитиме йому, коли десь хоч окрайцем зійдуться їхні дороги.
"Значить, дрібненька ти людина". — Витримав погляд Киселя, а той уже норовисто ворухнув плечем і грізно заговорив до Броварника:
— Не подобається мені, Даниле Васильовичу, сьогоднішня розмова з тобою. Вся з самого початку не подобається... Війна завжди розв'язує язики, вільнодумство й анархізм, їх треба тримати в пляшці, як нечистого духа, бо сьогодні якомусь філософу з якоїсь Захлюпанки захочеться лібералізму чи селянського раю, а завтра він уже почне переглядати державні податки й плани... Так я тебе зрозумів? Чи, може, мені це здалося за чаркою?
— Ні, не здалося.
— От-от! — зрадів Кисіль. — А післязавтра ця демагогія вже запахне не тільки ревізією нашої економічної політики, але й економічною контрреволюцією! — і знову трибунно махнув кулаком. Колоски відскочили від нього, заколивались і вдарили Киселя по обличчю. Він підвівся і, мнучи їх, почав затикати у сніп, а коли розправився з колосками, вже з посмішкою кинув Броварнику: — От так, голубе сиз, на цих мислях можна докотитися і до білих ведмедів..
Данило Васильович змінився од гніву, але пересилив себе і, приховавши образу, рівно поглянув на Киселя:
— Нащо ж так швидко, за чаркою, не подумавши головою, хапатися за контрреволюцію, за довбню, за білих ведмедів? Хіба це іграшки? Ми починали з тобою за здравіє, чого ж ти тягнеш за упокій? Ну, бийте дядька довбнею, добивайте грамами, замазуйте власні помилки чи недоліки підчищеними рапортами або словесним глеєм, а кому від цього легше буде? Державі, дядькові, вам?.. Вузли, що нав'язувались роками, не так легко розрубати. їх треба розв'язувати. І рано чи пізно ми таки будемо їх, засукавши рукава чи й сорочку скинувши, розв'язувати. Спочатку, може, й зубами, але без довбні, без крику про контрреволюцію, а з осудженням помилок і з повагою до цього ж дядька, з якого ти зволиш насміхатись і називати його темним, як ніч.
— Звідки ти набрав якихось підозрілих вузлів? — морщиться, але вже спокійніше говорить Кисіль.
— А ти, бідненький, і досі не догадуєшся? З недосконалості нашого господарювання.
— Чого ще тобі зобижатися, коли в тебе не так багато різних помилок.
— Я менше про себе думаю.
— А більше про селянський рай?
— Ні, про селянське щастя. Про чорний хліб і що треба людині до цього хліба... Скільки разів, Андроне Потаповичу, з високих, середніх і низьких трибун ти говорив про селянське щастя, а чи насправді хоч на один грам вірив у нього?. Чи між трибунним і справжнім щастям не бачив різниці? Чи тобі живеться на білому світі, як тому півневі: проспівав своє, а там хоч і не розвидняйся?
— Ет, не псуй до решти настрою, бо мені ще сьогодні треба виступати, — відмахнувся кулаком Кисіль, увесь вид його почав багровіти, а в словах озвалась погроза: —Колись ми, селянський апостоле, поговоримо більш детально і в іншому місці про твій рай.
— Не лякай, — ми вже лякані.
Кисіль щось насурмонено подумав, потарабанив пальцями по столі:
— Так-так, Даниле Васильовичу, нав'язав ти, накрутив якихось вузлів, наче паршива пряля. Ну, а як думаєш їх розв'язувати, що для цього треба зробити?
— Мислити, думати, і не тільки про заготівлі та закупки, а про життя і землі, і хлібороба, — задумливо вів Броварник. — Тут є над чим покрутити мізками, і ні я, ні ти одразу не розв'яжемо, не розрубаємо цих вузлів.
— А хто ж їх розрубає?
— Партія, тільки вона.
—Ху, — полегшено зітхнув Кисіль і посміхнувся: — Прямо гора звалилася з моїх плечей. А я вже все передумав про тебе: чи не скапустився ти часом за свою партизанщину, чи не загітував тебе якийсь елемент...
— І вже щось шукав у мені?
— Та шукав... Другу душу намацував, — знову посміхнувся Кисіль.
— Другу душу намацував? — недобрі вогники спалахнули в сіро-блакитних очах Броварника. — Так заведи в мою душу міліцію, щоб вона потрусила її.
Кисіль здивувався:
— Та чого ти після партизанщини таким гарячим став?
— Тому, що багато холоднолобих крутиться біля села.
(Продовження на наступній сторінці)