Вечоріло. Сонце, досхочу накупавшись у хмарах і блакитних ополонках, струсонуло на сніги вінець проміння, кинуло на небосхил бузкові барви і легко впаялось у промерзлий край землі. З-під снігу то тут, то там почали виходити вечорові тіні й туман, а в небесних погустілих розводах з'являлися перші зорі. Війна вже не тривожила ні подільську землю, ні небо, тільки тривожила людську душу, яка більш вразлива, ніж уся природа, навіть разом із своєю найкращою дитиною — сонцем...
Подумавши про це, Марко з подивом побачив між вечірніми вербами свою Оленку; до неї наближалося сонце, а вона простягала до нього свої красиві й лагідні руки. Потім, коли вже сонце почало тулитися до плеча Оленки, чоловік збагнув, що це було зовсім не сонце, а їхня єдина Тетянка. Вона, як грибок, приросла до матері й скаржилась, що їй дуже тяжко в німецькій неволі.
"Тетянко, дитино, коли ж ти говорити навчилась? — запитав, не розуміючи, як у світі безнадійно переплутались роки: його дитячу погнали на далекі торговиці людьми у її шістнадцять років. Так чого ж він з уст немовляти чує такі страшні слова?.. Чи, може, його знівечена, скалічена донька в чужому краю має горем, насильством і соромом народжену дитину?.. Краще б не дожити до такої ганьби..."
— Дядьку, ви стогнете. Прочуняйтесь!
— Що? Хведю, це ти?
— Авжеж я, сам, своєю парсуною, — засміявся, згадуючи кимсь сказане таке дивовижне слово. — Знову щось розболілось?
— Сон... розболівся.
— Сон? То добре, що я його нагнав! —войовничо хльоснув своїм трофеєм.
А Марко ще віддирав од тіла і душі липучий острах, що навалився у сні.
Навколо стояла відволожена вечорова тихість, а в ній золотим мальком поволі коловоротились зорі. Але не високість небесна, а невидиме підземелля вразило чоловіка: він з глибин його ясно почув якісь голоси, здавалося, що то говорила сама знівечена земля.
— Хведю, ти чуєш?
— Чую, — байдуже обізвався хлопчак.
— Хто ж то гомонить у землі?
— Ось тут дід Онисим, якому й досі вісімдесят шість років, — засміявся, дивуючись, для чого дідові треба применшувати літа. — А праворуч проживає сім'я Гончаренків.
— Що ж вони роблять під землею?
— Хіба ж ви забули: всі люди тепер у нас у землі живуть, її фашист не зміг спалити.
Отак Марко і зустрівся після довгої розлуки з селом, про яке геній людства писав, що на Україні воно схоже на писанку. І ось ця писанка зараз ледве окреслювалась у темряві безладно розкиданими купинами землянок і осиротілими, снігом завіяними печами, що не тільки не гріли людей, але й самі, як старчихи, тремтіли від холоду. То тут, то там, прямо з підземелля, висікалися тьмяні стовпи вогню, і село здавалося не селом, а скупченням здрібнілих діючих вулканів. Ось нижче коріння старої груші розверзлася глибінь, засяяв прямокутний отвір, а на його тлі, наче в кіно, затремтіли людські тіні, обізвалися голоси:
— Ой людоньки, послухайте мене, дурну бабу, і зробіть по-моєму, по-старосвітськи.
— Не послухаємо, і не просіть, мамо. Які ж ви вперті, — обурився молодий жіночий голос.
— І в кого ти, бісова дочко, вдалася така неслухняна та пащекувата?
— У вас, мамо...
— Га-га-га, — загупав, наче в діжку, пристаркуватий простуджений бас.
— Хіба ж тепер, людоньки, можна без попа? Новорождена душа повинна святість чути, а ви її одразу до загсу. Підросте — тоді випихайте хоч і поза всі загси і / контори, — не вгавав перший жіночий голос.
— Ти втихомирся, Явдохо, і розсуди своєю розумною головою: де ж це видано, щоб сина героя і до попа?
— Тепер таке врем'я, що про всякий випадок дитя треба носити і до бога, і до загсу, тоді пуття вийде з нього.
— Не баламутьте, мамо, світом. Доконче вам треба розтривожити всіх...
— Сама баламутка, яких земля не знала. І що тільки той герой знайшов у такій вишкварці? Було до кого гнати вілліси аж з фронту, — і жінка голосно схлипнула. Але її одразу ж весело почав заспокоювати пристаркуватий бас:
— Що це, Явдохо, з тобою? Це ж хрестини, а не похорон. Покисла трохи — і підсихай.
"Так це ж старий Євмен". Лише тепер по прислів'ю пізнав голос невгомонного і в'їдливого дідугана. Марко хотів посміхнутися, але хтось невидимий перехопив і усмішку, і подих, а тілом поповзла комашня. Невже ти, чоловіче, й досі не розучився хвилюватися?..
Земля нагло проковтнула світло й приглушила голоси двох світів, що зійшлися в одній маленькій землянці.
Через якусь мить Марко з подивом почув, що десь угорі ображено загуділи бджоли. Де ж це видано, щоб у березневу темінь, коли навкруги лежить сніг, літала теплолюбна, схожа на краплинки сонця комаха? Чи він знову починає марити?
— Хведю, не чуєш: наче бджоли гудуть?
— Еге ж, гудуть, — сказав, як про звичне. — Що ж їм лишається робити? Тільки густи. А якби могли говорити, то й говорили б, бо і їм довелося за війну витерпіти, наче людям.
— Не вигадуєш, Хведю?
— Чого ж вигадувати? Нищили фашисти людей, нищили й бджіл. А коли горіло село, то горіли і вулики. Тікали люди світ за очі, тікали кудись і бджоли. А як повернулись люди на попелище, то повернулись і деякі рої. Правда, тільки один із них не покинув села: покружляв, покружляв над пожарищем, а далі й шугонув у самотній комин. Звідти бджоли вилетіли зовсім чорними: чи від сажі, чи від горя втемніли. Ну, й не кинули вони пасічника в біді: оселилися в комині. І живуть тепер бджоли вище людини!
Останні слова здивували і вразили Марка: бач, як говорить мале, — і він з любов'ю поглянув на зосереджене обличчя хлопчака:
— Ти, Хведю, філософ!
Але і цим не здивував малолітка: він лише на одну мить насторожився, а далі спокійно відповів:
— А в такий час і філософом невдивовижу стати: е над чим подумати людям.
— Ой Хведю, Хведю, — аж пригорнути захотілося хлопчака, .але вража нога заважала, і Марко знову пустив усмішку і в пучки зморшок під очима, і в нерівність вусів. — А в чиєму ж комині оселились бджоли?
— В Гордієнковому.
— Так ми вже й Гордієнків проїхали?
— Авжеж.
— А я нічого й не впізнав.
— Де вже впізнати в такій содомі. Вйо, чистокрівці!
Маркові ще дужче перехопило подих: це вже рукою подати до його хати. Хоча, до якої там хати?.. І він так просвердлює поглядом темряву, що аж очі починають щеміти.
Ось і старі верби зашуміли над Шавулиним завулком. Ще трохи проїхати — і почнеться зарічка. А де ж той могутній праявір над водою? Таких яворів Марко, хоч скільки світу пройшов, ніде не бачив. Ага, Ось і він стоїть над руїнами, покритий сивиною, наче самотній велетень, що пнеться дістати, до неба. Вижив-таки, діду! Вистояв негоду!
Коненята задріботіли по благенькому дощаному містку, взяли ліворуч і зупинились між якоюсь солом'яною купиною і обгорілою нечупарною піччю. Так невже цей розхристаний белебень і є його подвір'ям, невже це земля його дитинства, його щастя і горя? Невже ці обламані штурпаки були колись садом і цвітом? Як згорбилось, здичіло і поменшало усе навколо. А мати ж дома? І поки Марко хапався і забував за думками, про свої костури, Хведько вже скочив з саней, виструнчився і, як дорослий, простягнув загрубілу, потріскану руку:
— Вітаю вас, Марку Трохимовичу, з благополучним приїздом до рідного дому, хоча його, казав же ж той, вже й нема. Але лісництво у нас потроху виписує людям дерево, то й зіб'єте собі якусь хавіру, а далі буде видно. Коли не так віз, то вже пробачайте, краще на. цих рисаках, не сумлівайтесь, ніяк не міг: і вони голодні, як і люди.
— Спасибі, Хведю, спасибі, синок,—розчулено відповів, втискаючи милиці в сніг.— Ти ж нікуди не йди, повечеряєш з нами. Чуєш?
— Одведу коненят і загляну. Ось і двері до вашої землянки. Пособити?
— Я сам.
— То я речі знесу.
— Знось,— не думаючи ні про які речі, відповів, аби відповісти.
— Добре ж пригинайтеся, щоб, казав же ж той, лоба не підкували.— Хлопчак стояв біля східців, ладний, коли треба буде, допомогти чоловікові, яким зараз гаряче перехитували спогади, радість і тривога... Невже з-під самого краю смерті ти добрався, дошкутильгав до тих дверей, за якими тебе чекає твоя єдина, якій ти навіть не писав після останнього поранення: спочатку не знав, чи виживеш, а коли почав одужувати, вирішив, що тебе вже раз поховали, то чи не гірше буде матері, коли з тобою щось трапиться на фронті і вона вдруге ховатиме тебе?..
Вітер птицею шугонув на рухливе покриття землянки, струсонув з соломи кілька співучих, з крихтами льоду краплин, і серце Маркове зараз під тягарем споминів і думок теж крижаною грудкою падало вниз.
"Хоч би комір розщебнути",— потягнувся рукою до шиї, але одразу забувся, що мав робити.
Скільки разів з передових і шпиталів його стривожене серце рвалося додому, а тепер, коли він стояв перед своєю новою печальною оселею, воно ладне було от-от зупинитись. Гляди, ще й лусне, як м'яч, і ніхто не дізнається: чи від радості, чи з жалю.
(Продовження на наступній сторінці)