— Злякався? Це не гармати, а я, грім, гримів. Чуєш, війна закінчилась! То й будь здоров і нічого не бійся. Поплив на хмарі провіщати перемогу...
Марко прокинувся з усмішкою на вустах, повернувся, крекнув і почув тихий голос Хведька:
— Ви не спите?
— Не сплю.
— А чули, як у сні сміялися?
— Не чув.
Хлопчак рукою намацав Маркову руку і щось ткнув у неї:
— Візьміть собі, Марку Трохимовичу.
— Що це, Хведю?
— Запальничка. Таки нехай вона буде у вас. У господарстві знадобиться, — сказав Марковими словами.
Чоловік збагнув, що зараз робиться в дитячій душі.
— Ну, спасибі, Хведю, за подарунок. Тепер і я буду з вогнем! Давно не мав такого славного подарунка.
— Справді? — зрадів хлопчак.
— Справді. А як захочеш побавитись нею, бери у мене, зобижатись не буду, — пригорнув до себе дитину і зітхнув.
VII
Ніч найкращий спільник закоханих, тільки тих, що нежонаті. Справи одружених уночі куди гірші, навіть коли ти голова колгоспу.
Антон Безбородько, провівши очима сани з Мамурою, оперся спиною об криничний журавель і думає про те, над чим інколи думають по ночах деякі чоловіки. В голові неоднолюба, відтискаючи всі господарські турбації, нерівне крутиться і снується один клубок: "До кого і як піти?"
Хтось, може, й не дуже мудрує біля такого, потаємною пристрастю наплутаного клубка, але статечний Безбородько не легковажний джигун. Він знає, що любощі народжуються в таємниці і найкраще, коли в таємниці, без зав'язі, одцвітають. Кому в цьому світі, практично, потрібний розголос чи підозра? Ні тобі, ні твоїй любці, ні тим паче власній жінці, яка на всякий погляд чоловіка має котячі очі. Ти на засідання йдеш, а вона й тут, мов з кілочка, цюкне:
— Довго сидітимеш?
А хіба ж він знає, скільки говоритимуть і свої активісти, і представники? Та й на ферми, які вони тепер не є, треба заглянути, щоб хоч сторожі начальство чули. А баба як баба: все одно державну роботу ніяк не відсортує од любові і ревнощів.
"Ех, Маріє, Маріє, славна ти була дівчиною, і молодиця нічогенька вийшла з тебе, а от, набравши сорок літ із хвостиком, не набралася, практично, делікатності. Ще й не подумає чоловік повести на когось бровою, а в тебе уже все і для всіх написано-розмальовано на виду, як на афіші. З роками ще й новий недолік прорізався у жінки: погано спить по ночах. Не встигнеш ступити на поріг, а з постелі й сичить її голосок:
— Чого так пізно притарабанився? Вже скоро перші півні заспівають.
Причепилась до тих співців, наче й не знає, скільки голова має клопоту від півнів і до півнів".
Журавель сумно поскрипує, ніби співчуває чоловікові, і він тихенько починає наспівувати:'
Ой у полі три криниченьки, Любив козак три дівчиноньки:
Чорнявую та білявую, Третю руду препоганую.
Ні, препоганої він ніколи не любив, а що в нього є чорнява та білява, окрім жінки-шатенки, як у городі кажуть, то це факт, з одного боку, і приємний, а з другого, краще не питайте... Як там тепер його законний факт? Чи спить, чи вимулює боки, дожидаючись мужа? Хоч бери та непомітно сон-зілля підсипай своїй парі. І медициною втовкмачуєш їй, що сон — це вітаміни здоров'я, та хіба ж таку медицина переможе чи переговорить? У неї, практично, своя медицина і свої примітки до неї. Ет, ніколи чоловік не проживе спокійно: то війни, то різні плани-заготівлі, то кампанії, то ферми, то жіноцтво. І яку воно силу взяло над нашим братом! Зиркне-лупне очима на тебе, поведе, бровою — і потягне кудись душу, наче за поводок. Ще нічого, коли в когось один поводок, а от коли їх аж два в різні боки сіпають і ти стоїш у ваганні: куди повернути? Звичайно, краще піти до Маври, але то така дичина, що й досі, практично, не розберешся, як піддобритись до неї: чи ласкою, чи продукцією, чи ще чимось. А останнім часом, бісова личина, і не дивиться в його бік. З якої б ласки чи трясці?
З темряви на Безбородька глянули блакитні, з дикуватим сірим полиском очі молодої вдовиці, яка більше завдавала йому клопоту, аніж радості. Та чомусь і тягло більше до неї, ніби сам дідько в медах викупував її.
"Гріхи, гріхи", — щиросерде виривається у чоловіка. Він рішуче виструнчується і з гідністю, як господар, виходить на дорогу: чого йому зараз критися, коли йде перевіряти стайню. От після неї тра буде зіщулюватись під чужими печами, а то, практично, хіба захисток? Скоріше б усім огородитись тинами, перетинками та розжитись на хати. І людям було б краще, і для вищого ока, і для нього — менше б тицяли пальцями на його оселю. Не одному мозолила вона очі, а ніхто не подякує, що він і для людей зубами виривав ліс аж з трьох лісництв. У цьому році чимало набудують хат, ну, а всі однаково жити не можуть, бо до неба високо, а до комунізму далеко.
Він обережно, майже навшпиньках, підходить до стайні, звідки чути голоси конюхів, витягується біля брами й дослухається, чи не таляпає чогось про нього навіжений дід Євмен і його братія. "Ніколи старому нічим не догодиш. Вже, так і знай, відвіз Маркові Безсмертному три хури побрехеньок, а четверту скарг. І принесло ж цього Марка ще до закінчення війни, буде кому воду каламутити, — це такий, що не всидить і не влежить. Гляди, ще й потурить з головування, бо він риболов".
Останнє слово Безбородько вже з люттю вимовив у думках: згадав, як Марко насміявся над ним. Ще коли вони ходили до школи і сиділи на одній парті, Марко був завзятим рибалкою, а він привчився і печерувати, і раколовнею виловлювати раки, бо за них від попа-ракоїда в усяку погоду перепадала свіжа копійчина. Ті літа вже й кіньми не доженеш. Коли ж у тридцять восьмому році його, Антона, знову скинули з головування, а наставили Марка, якось під чаркою і запитав на хрестинах:
— Чого, Марку, тобі фортунить на головування, а я ніяк не можу довго втриматись на ньому?
Марко тоді, не мудруючи довго, й випалив на людський сміх і поговір:
— Напевне тому, що в принципі ти раколов, а я риболов; ти в корчі заглядаєш, а я в плесо.
Ну, та за війну риболову більше дісталося, аніж раколову; на плесах війни з шкури швидко роблять решето... От уже й маєш на завтра нову турбацію: піти до риболова, пожуритися над його ранами, чимсь пособити йому, а він, лукавоокий, гляди, й спихне тебе з головування, як перше спихав.
Ці побоювання зовсім розтривожили чоловіка, бо в найглибших своїх тайниках іноді з жалем і недоброю заздрістю визнавав, що Марко, хай би він горів, господарює ліпше за нього. Але на людях, де міг і як міг, а найбільш потаємно, кусав і їв свого суперника. Правда, це він прикривав і різними ідеями, і всілякими турботами про колгосп. А як же інакше? То тільки не дуже великого розуму комірник Мирон Шавула може навпростець випалити, як уже випалив сьогодні про приїзд Марка, що два коти на одному салі не помиряться. А він під це саме мусить підвести базу, ідейну чи економічну, бо тепер без теорії ніяк не обійдешся. Вона має резонанс. Навіть жінка іноді побоюється її.
За брамою стиха пофоркували коні, неприємно пахло прілістю соломи, хмелюватим жомом, що домішувався до січки, а пахощі сіна давно вже вивітрилися із стайні. Чим тільки дотягти до паші?
Голоси конюхів розсипались і затихли. Потім аж в кінці стайні анциболотний Максим Полатайко, який пройшов і мідні труби, і чортові зуби, доладно пустив низом пісню, і зразу ж над нею чудово плеснув і злетів угору ясний, з осінньою м'якістю і смутком тенор.
Он пущу я кониченька в саду,
А сам піду к отцю на пораду. Отець мій по садочку ходить,
За поводи кониченька водить.
"Хто біля коней зріс, той про коней думає і співає", — посміхнувся Безбородько й увійшов до стайні. І тільки тут, прислухаючись до пісні і придивляючись до скотини, зажурився: чим він у цьому році зоре поля? Оцією напівголодною, звідусіль стягненою каліччю за три роки не обробиш їхню землю. А на МТС надії не покладай: трактори теж — одне каліцтво, й пального нема. Звісно, що можна буде спихнути на війну, він спихне. Але все одно, кого ж, як не його, будуть стьобати із усіх боків. От і думай, чоловіче, як викрутитися з такої халепи? Пісня ще стрепенулась угору й затихла, але ті самі думки жалили й дратували чоловіка.
В стайні, крім конюхів, був і скотар Омелян Корж, високий, мов жердина, чолов'яга з простреленою рукою.
Він ще більше витягнувся перед головою, не знаючи, куди подіти здорову руку з цигаркою.
— Навіть сюди курити прийшов? Коли я вас порядку навчу? — гримнув Безбородько.
— Так я ж, Антоне Івановичу, цигарку в рукаві тримаю, — відповів смирняга.
— І дим у рукав пускаєш?
— Ні, до цього ще не додумався.
— А ти додумайся! Бач, яким високим, до неба, виколихало тебе, а розум все донизу хилиться. Пропорції треба мати. Чого прийшов сюди?
— Журитися, — нахмурився чоловік.
— Журитися? Що ж у тебе? — м'якше запитав. — Щось із фронту прийшло?
— Та не в мене, а в нас: .останнє їдло аптекарськими порціями закладаєм худобі, а що ж далі робити? Чи ясла на січку рубати, чи гострити ніж на весь товар? У корів уже вим’я на рукавички зсохлося, і так плаче худоба, що й собі голосити хочеться, Мов на похороні. От яке діло.
— Що поробиш — війна, — нічого розумнішого не міг відповісти Безбородько. Хіба йому сьогорічна зимівля теж не сидить у печінках?
І одразу ж з темряви строго обізвався Євмен Дибенко:
— Війна війною, а два стоги переліжного сіна ні за що ні про що згноїли.
(Продовження на наступній сторінці)