— Безумовно, видно, — добряче сміється невідомий, а його обличчя стає прекрасним од сердечності і якоїсь милої загадковості. — Я саме таким вас і уявляв.
— Уявляли? — дивується Марко. — То до цього часу ніколи не бачили мене?
— Не бачив, тільки чув.
— Буйна у вас фантазія, як і чуб. А хто ж ви будете? Напевне, артист?
— Хіба схожий?
— Викапаний артист.
— Ні, я викапаний учитель.
Марко весело примружився:
— Учитель — і в церкві?
— Так у святому ж місці, а не в пеклі, — відповідає жартома. — Тепер два світи зійшлися не тільки в гігантській битві, а навіть у цій сумирній церковиці, що доживає свого віку.
— Навіть так?
— Авжеж.
— Як це зрозуміти?
— Просто. Прислали, вірніше, я сам набився у ваше село дітей учити. Здивувало моє бажання заврайвно, розчулився він і сказав на прощання: "Хоч на морозі, а вчи, бо війна війною, а розум людський не має перелогами лежати. Сій добре і вічне!.." Ну, й приїхав я сіяти, подивився на руїни школи і почав приглядатись до церкви. Але переконав людей лише на половину: зійшлись на тому, що в будні тут буде школа, а в свято — церква.
— Цікаво! — засміявся Марко, тільки тепер помітивши в церкві ряди шкільних парт.
— Цікавого, сказати по правді, не так уже й багато, але вибирати не було з чого та й не було коли. Отак і пристав у прийми до отця Хрисантія, який і досі велику революцію називає великим потопом. Спочатку в тій дивовижній школі дехто з малечі лякався чортів, а тепер нічого — позвикали, називають їх фашистами і, як можуть, збиткуються над ними. Це не дуже подобається нашому попові, тому й сам своєю персоною почав проявляти інтерес до будівництва школи. Ви б, може, присіли, бо я такий негостинний... — бережно присовує нефарбований стілець, що пахне ще свіжістю лісу.
— Можна й присісти. — Марко зручніше опускається на стілець, щоб спиною опертись на парту. — Як зовуть, величають вас?
— Григорієм Стратоновичем Задніпровським.
— І самі з-за Дніпра?
— Так, з самого низів'я, де сонце, хвиля та степняк, — замріяно поглянув поверх святих, які й не нюхали пахощів ні степу, ні великої води.
— А тепер сієте... в церкві?
— Неповторний час, як сказав один поет. Його не забудуть ні учні, ні учителі, ні наші нащадки... Ви, я чув, на лузі народились?
— На лузі, в сінокісну пору.
— А я на морі, в шаланді, — хотів посміхнутися, але несподівано посмутнішав, і біля уст повибивались півмісяці зморшок. — Та, видать, не вийшов з мене достойний син моря.
— Закачує?
— Ні, заносить, — ще більше спохмурнів Григорій Стратонович. Ніби шукаючи розради, він стиснув пальцями струни, і вони обізвалися стогоном.
— Заносить? — перепитав Марко, думаючи, що є таке морське слово. — Не розумію.
— Що ж, колись розкажу про цей термін, — з притиском вимовив останнє слово.
— А може, зараз?
— Хіба вам не пора спочивати? Ви ж тільки з нелегкої дороги повернулися.
— І це знаєте?
— Усе, що було до війни, потроху знаю про вас. І про вашу похоронну чув. І вашу матір, як міг, утішав, бо и самому щось подібне до похорону готувало життя.
— Тепер?
— Тепер не дивина. В мене ж було до війни, — боляче злетіли вгору і підломилися брови.
— В тридцять сьомому році? — стрепенувся Марко, згадавши своє.
— Ще раніше.
— Раніше?.. Еге, і вас, бачу, доля не милувала. То й розповідайте, Григорію Стратоновичу. Ніч довга, церква простора, можна не тільки з святим гомоніти. Погомонимо і ми, грішні, щоб чистішими чи розумнішими стати.
— Пригода моя, Марку Трохимовичу, довша ночі, та не світліша за неї. Скільки років і яких років спливло, а вона и не думає тьмаритись, мов картина рідкісних фарб, — сказав Задніпровський з гіркою посмішкою чи насмішкою. — Вам, знаю, можна в усьому довіритись... Напевне, чули, як грав пісню про турецьку неволю?
— Чув. Розтривожили, роз'ятрили нею.
— Вона частка нашої давньої історії, а для мене — давньої і недавньої.
— Навіть недавньої? •
— Так. Чи не всі тепер думають, що турецька неволя була якихось триста-чотириста років тому...
— Правду кажете.
— А я скуштував її в тридцятих роках, — гнівом і болем спалахнули очі, а красиве обличчя і особливо повіки видимо постаріли. — В ті роки я стрічав свою молодість. Тоді мені не ходилось, а літалось. Усе мені було любим, доступним, радісним. І справді, чого й бажати було? Куди не піду — всюди жданий гість, за що не візьмусь — робота горить у руках, наука ж сама лізе в голову, а тут ще й сині очі до серця добрались. На людях ідеш із нею, мов з королівною; на самоті — несеш до моря, як русалку, хоч і не любила моя Оксана моря, зрадливим називала. А я тільки підсміювався і забороняв стихію ганьбити зрадництвом. Не радували Оксану ні мої щедрі влови, ні химерні рідкісні створіння, здобуті з морських закапелків. Усе хотіла, щоб я переїхав на Полісся, де біля межиріччя і лісу зросла вона. Ось там вода, так вода: біля неї усі дівчата синьоокими народжуються. А які діброви, бори! Напровесні голубіють від пролісків, весною біліють в суничниках, влітку червоніють од ягоди, а восени палають золотом і пурпуром. Я не погоджувався з нею, називав це місцевим патріотизмом.
— Хіба море має менше кольорів, ніж твої ліси?
— То потаємні кольори, —сердилась і морщилась Оксана. — В них жертовна кров виступає.
Отак і сперечалися з нею, аж поки одного разу не поплив з побратимом Дмитром ловити скумбрію. Перед тим Оксана ніяк не хотіла пустити мене в море, прямо сльозами благала, ніби чула безщастя. Я вже почав здаватися на її підмову, але Дмитро підняв нас обох на кпини, пообіцяв мені на день народження подарувати спідницю і газову хустинку. Такі хустинки тоді в моді були. Насмішка перемогла дівочі сльози.
Пригорнув я свою зажурену пташину, чмокнув у те місце щічки, де завжди брав початок її гнівний рум'янець, та й в шаланду. І поїхали ми, наспівуючи, за обрі", ближче до морського серця. А воно й показало свій норов, коли ми вже тішилися добрим уловом. Пізно, ой як пізно спохватилися ми і з усіх сил почали гребтися до берега. Дрібною лусочкою затанцювала, закрутилася наша шаланда по розораному скаженим плугом морі. Ми, як могли, боролися з хвилями, але вони нас погнали туди, де вже й море, і небо, і темінь, і грім біснувалися в одному клубку... Да, таких фарб мені ніколи не доводилося бачити на хвилях, і якщо на них виступала чиясь кров, то це була бісівська кров, яка бажала людської.
Не раз ми потопали в скаженій купелі і якимось чудом чи лиходійством вилітали на піну розлючених гребенів, щоб знову провалитися в розвержену душу стихії. Усією дикою силою вона, здається, на третій день викинула нас на чужий берег, прямо в турецьку неволю.
Темнокрилим гайворонням з криками радості й перемоги налетіла на нас прикордонна варта. Закільцювала мотуззям і помчала до вищого начальства, а далі — в тюрму. Чужа пекельна зловтіха тремтіла над нами, напівживими, з задубілими серцями і кров'ю. Але цього ж дня в тюрмі наша кров закипіла вогнем і запеклася смолою — тюремники відразу ж почали вибивати з нас свідчення, що ми шпигуни. Їм дуже для чогось потрібні були шпигуни... Про людські муки немало написано книг. Наші муки були не більшими, але, напевне, й не меншими. Три роки з нас намагалися вирвати, витягнути чи вичавити потрібні їм свідчення, і наші тіла навіть до болю отупіли. Здається, тільки одного разу я перелякався, і не мук, а слів, коли мене завели в катівню до нового ката, в свіжій шовковій сорочці, в старанно випрасуваному костюмі, в петличці якого безнадійно погойдувала головкою вниз повішена квітка. Від цієї цивілізації в катівні мені стало моторошно. Виморщуючи не грізну, не злостиву, а привітну посмішку, наскільки може бути привітною посмішка у ката, він обома руками ласкаво показав на багаття біля стовпа і заговорив майже добірною українською мовою:
— Досить вам запиратись, добродію Задніпровський. Те, що було з вами до мене, то був заспів. А пісня може початись допіру, — підійшов ближче до стовпа. — Гримати на вас не хочу, залякувати — нема рації, але так буду підсмажувати, що розтопляться рештки вашого смальцю і запалають на цьому багатті. Самі почуєте, як він буде шкварчати.
Усмішка погасла на обличчі ката, а в очах його ворухнулась така дрімуча, така первісна здичавілість, що мене охопив жах: як такий вилупок печерного віку міг дожити до наших часів і звідки в нього взялася людська мова? І невже це створіння знає, що в світі є слова: любов, добро, людяність. Чи й воно, може, говорило про кохання якійсь довірливій жінці, чи навіть цілувало її?..
(Продовження на наступній сторінці)