— Ну й що, як вибухне? Все одно твоїх мудрувань і хитрувань не виб'є з тебе. — Сергій, ніби м'яч, кидає в куток лимонку, а новоспечений сількор, скулившись, зайцем вискакує з приміщення.
За ним дає дьору Шевко, але біля дверей його хапає могутня Артемова рука і повертає на старе місце.
— Пожди, чоловіче, спочатку запиши, скільки принесли цього непотребу, а потім уже тікай.
Страх і благання зменшують і так невелику постать Шевка, а обличчя його стає таким, наче на нього дихнула смерть.
— Та я ще, хлопці, хочу якийсь день прожити.
— Проживеш, проживеш, нікуди не дінешся, — Сергій для переконливості кладе на стіл аршинну бомбу і шельмувато зиркає на Шевка. А той, витираючи рукою піт з чола, скоцюрблюється в клубок, відсовується на самий ріжок столу, похапцем щось пише і віддає папірець Сергію. Сергій догори дригом перевертає аркушик і зі знанням справи дивиться на нього. — Усе записав?
— Усе, усе!
— Тепер, може, посидиш з нами? — Сергій чоботом поправляє репану гранату, що відкотилась із кутка. — Про життя погомонимо.
— Нема, нема коли, — Шевко аж колотиться, зиркаючи на гранату, миттю вимітається, а навздогін йому лунає розгонистий сміх.
Я захоплено дивлюсь на полісовщиків, і мені теж хочеться бути таким завзятим і так добряче і щиро сміятися, як і вони.
Сторож оберемком виносить зброю в холодну, де колись тримали арештантів, а полісовщики запалюють довжелезні самокрутки і підходять до вікна.
До землі вже прихилився зоряний вечір, з городів запахло чорнобривцями, соняшниками, прив'ялими нагідками. Полісовщики дивляться на небо, перекидаються скупими, багатозначними словами.
— Було ж сьогодні... — задумано згадує Сергій.
— А було, — зітхає Артем.
— Біля скитка могли б вкоротити голову...
— А чого ж...
— Кажуть, знову банда Гальчевського об'явилася.
— Усе до нашого берега...
— От інтересно, чи живе хтось на небі?
— Живе.
— Хм... А ти звідки знаєш?
— Коли б не жили, то хто б там світив?
— Хіба то люди світять?
— Вони. Звідки без них взялись би вогники?
— Чи й там, на небі, така тіснота, як у нас?
— Видать, така. Сам подумай: чого на місяці Каїн взяв Авеля на вила? Все через тісноту.
Дивуючись з таких міркувань, я тихо виходжу на вулицю. Вже, може, й запізно йти до дядька Себастіяна, але є й інша причина: побачити відбитого в бандитів коня. Я розумію, що хитрую сам із собою, та, повагавшись, біжу до греблі, над якою тихо шумлять розсунуті в боки верби. За греблею дорога бере праворуч понад ставом, а за ним і дядько Себастіян живе. На конях проїхали полісовщики, пізнали мене, засміялись, і знову така тиша довкола, хоч мак сій.
Ось і хатка дядька Себастіяна, на ній темніє кустрате велике гніздо, зверху в ньому живуть лелеки, під низом — горобці. На подвір'ї стоять ув'язані до плоту коні, а з розчинених дверей я чую голоси полісовщиків і дядька Себастіяна.
— Та хіба це зброя, — презирливо каже Сергій. От минулого року було ж її, як гною. Тридцять підвід витрусили з села.
— Було таке, — сміється дядько Себастіян. — Бувало, бешкетна парубота одного кутка посвариться з другим та й пускає в хід не тільки рушниці, але й кулемети.
— Багато заліза наробили, а орати нічим, — зітхнув дядько Артем.
Я обережно з сіней всовуюсь до хати і притуляюсь до одвірка. Дядько Сергій першим помічає мене і тицяє пальцем у мій бік:
— От і гостя маємо! Тебе де не посій, то вродишся.
— А чого ж, — бурмочу собі, хоча і розумію, що сміються наді мною добродушно. — Добрий вечір вам.
— І тобі, парубче, добрий, — статечно відповідає дядько Себастіян, трохи з подивом, але привітно оглядаючи мене. — Сідай.
— Я і постою, більшим виросту, — трохи ніяковію од такої уваги до себе.
— Сідай, сідай, лави не пересидиш, — голова комнезаму підводиться з-за столу, високий, красивий, статурний, щоки його полатані вітряними лишаями, а чуб такий, наче його з полум'я вихопили. — То як твої діла, парубче? — Він так гарно, без крихітки насмішки говорить "парубче", що мені здається, ніби я за сьогодні підріс і для себе і для людей.
— Нічого йдуть собі діла, дядьку Себастіяне, — з гідністю відповідаю йому, а полісовщики вже назбирують на обличчя зморшки, щоб засміятися.
— Батько пише?
— Пишуть і знову передавали вам поклон.
— Спасибі, спасибі. Скоро приїде?
— Напевне, скоро, коли буде тихо в світі.
Полісовщики одночасно гигикнули, дядько Себастіян примружився, і на них поглянули лише його вії. Але й од цього лісовики втихомирились, повернули голови до маленького жовтозубого піаніно, того самого, про яке знає у селі й мале й старе.
Коли настала революція, селяни давали розщот панам — забирали в них і землю і що на землі вони мали. А дядько Себастіян не розжився в економії ні коня, ні корівчини, ні плуга, а привіз піаніно і цим розвеселив не лише своє село, а й увесь повіт: хто тільки не сміявся й не глузував з цього дива. Навіть рідний батько не витримав такої дивоглядії і пришкутильгав, щоб патерицею вчити своє чадо.
— Трясця твоїй матері! — закричав старий іще з вулиці, побачивши сина.
— А-а-а, це ви? — засміявся Себастіян. — Добрий день, тату.
— Ти ще й регочеш, вилупку? — підняв патерицю старий.
— А що ж, плакати? — скинув картуза син.
— Краще б заплакав, дурноверхий, коли розгубив обручі від макітри. Чи ти німиці об'ївся, чи з великого розуму пришелепуватим став? Коли це і хто це на всьому білому світі бачив у нашого мужика піаніну?
— То ще побачать, тату. Є час! Вам ворота відчинити?
— Ой, не відчиняй, сучий сину, бо поб'ю на тобі усю патерицю! — попелом тряслася на голові старого наморозь, гасячи останній вогонь чуприни. — І чого вас тільки вчать більшовики?
— Та чогось учать.
— Воно й видно по тобі. Хіба нам до музики? Мужицька музика — ціп і коса!
Себастіян уперто тріпонув своїм густим, з полум'я вихопленим чубом:
— Я, тату, з чотирнадцятого року і по нинішній день стільки наслухався пекельної музики, що мені ця буде як ліки.
— Ліки! — перекривив батько. — Твої ліки тепер — сало чи смалець. Хоч би зачуханого кабанчика з економії приволік. Е ні, не вистачило на це голови. Усе ж село сміється і з мене, і з тебе.
— Та це добре, коли сміється, аби не голосило. Може, послухаєте трохи музики? — кивнув головою на хату.
Старий озирнувся навкруги і почав потроху втихомирюватися.
— І що, оглашенний, таки навчився хоч трохи бринькати якусь бариню-судариню ?
— Нащо нам такий непотріб?
— І щось таки граєш?
— З горем пополам.
— Хто ж тебе навчив?
— Революція!
— Революція?.. — задумався старий. — Що ж, вона може. Ну, йди, заграй.
— А чого ж ви до хати не зайдете? Старий покосував на вулицю:
— Щоб раків не пекти. Ти заграй, а я на призьбі сяду і сваритись на тебе буду: хай насмішники бачать, що я крепко проти твоєї дурості йду.
Старий, спираючись на патерицю, сів на призьбі. А з хати небавом пробилися музика і спів про ті василечки, що сходять на горі, про той барвінок, що послався під горою. І угледів старий крізь притуманені роки свої далекі-далекії василечки, і той барвінок, і молоду жінку, яких тільки в молодості бачив...
Гай-гай, який голос у його сина, за нього можна навіть без піаніно в театрах щось платити. А от чи довго він протягне без кабанця та корівчини? Аби ось так на війнах і в революцію порешетили не його дитину, а безчуственне залізо, то крізь нього можна було б шеретувати зерно... А йому і досі василечки сходять, барвінок стелиться... Дивовижними стають тепер люди: дивишся — вчорашній мужик, а сьогодні вже й не мужик... Що воно тільки далі з цього буде? Кажуть, знов усі загряниці на нас військо збирають, і тоді знову покотяться по шляхах і дорогах голови синів, а по селах затужать похоронні дзвони і вдови...
Полісовщики прощаються з дядьком Себастіяном, і він аж тепер питає, чого я прийшов.
— Та... коли можна, хочу подивитися на того коня, якого ви у бандитів відбили.
— Вже прочув? — сміється чоловік.
— Прочув. Кажуть, такий кінь тільки в Георгія Побєдоносця був.
— Славний. Жаль одного: під убивцями ходив. Ну, тепер походить у плузі. От видужає — тебе прокатаю на ньому. Хочеш?
— Ой, хочу, дядьку.
Ми виходимо з хати і понад призьбою прямуємо у маленький садочок, де темною купиною лежить поранений кінь. Почувши людську ходу, він тихо і болісно заіржав. Шия в нього була перев'язана вишитим рушником. Дядько Себастіян погладив коня, сказав йому кілька слів і витер сльози з очей.
— Плаче, бідний, од болю, — мовив із співчуттям. — Чуєш, Михайле, це такий розумний кінь, що, здається, от-от заговорить.
І я вірю кожному слову дядька Себастіяна. Коли б він сказав, що чув, як говорить худоба, теж повірив би.
— Що ж, Михайле, час тобі додому. Там уже мати, мабуть, не дочекається тебе. Провести?
— Не треба, я сам.
(Продовження на наступній сторінці)