Під місяцем зітхає вода, зітхає, мов людина. Чи й вона в передчутті? А за водою вже чути ходу бога чи диявола війни. Скрутив він Європу в баранячий ріг і вже поставив одну ногу на Буг, а другу на Дніпро. Мільйони наступають, мільйони відступають, мільйони гинуть. А де ж поміж цими мільйонами подітись одній людині, куди приткнути свою вже немолоду голову? Звісно, більшовики йому ні до чого, при них не жив, а животів, без своєї біографії, без свого дзвону, як фальшива монета. При німцях же він зможе виплисти на поверхню, бо й заслуги мав перед ними, коли при гетьманові Скоропадському служив у державній варті. І тоді його кінь уже нівечив не чиєсь полотно, а чиєсь життя. Одного разу на Великдень він із німцями навіть у церкву залетів. Тут вони відірвали батюшку від богів, від людей, від свічок, вивели на паперть. Під великодні дзвони він пригнувся до панотця:
— Викажіть, отче, більшовиків, що сховалися у вашій церковці.
Острах приморозив старі очі, вони взялися сизуватими плівками, як беруться ними березневі калюжі.
— Я не знаю, пане. Я нічого не знаю,— давився батюшка словами.— Не робіть людям з великодня судного дня.
— Ви самі його робите собі,— і він звернувся до німців. Ті, не кваплячись, викрутили з гвинтівок шомполи і вдарили ними по розкішній великодній ризі, що аж висяювала святешними барвами весни.
Батюшка скрикнув, заплакав, на великодню ризу бризнули дрібні старечі сльози.
— Скажете, отче? Бо не великодні, а похоронні дзвони загудуть сьогодні.
— Я не знаю, їй-богу, не знаю,— меншав, жалюгіднішав у жасі панотець.
— А хто знає?
Батюшка перехрестився:
— Спитайте в дячка.
Витягнули з церкви й дячка. Того не довелося уламувати, він оглянувся на всі боки, прикрив браму церкви, де свічі висвітлювали постарілих богів, кинув око на гінку дзвіницю, що стікала хвилями передзвонів, і тихо сказав Пасикевичу:
— Пишіть списочок.
А за пару годин панотець уже не в великодній, а в жалобній ризі сивів над убитими. Потім усі роки Пасикевича лихоманили ті ризи і той списочок, що писався під великодній передзвін. Та, здається, вже ніхто, крім його страху, не знає про це: німці, що були з ним, або загинули, або повернулись на фатерлянд, а панотець і дячок померли. Цей списочок, може, з’явиться лише у день страшного суду, коли бог переведе небуття у буття, коли потече кість до кості і воскреситься плоть. Щось торкнулося ноги Пасикевича, він од несподіванки дрогнув, пригнувся і підняв колючий кущик перекотиполя, отого зілля, яке не знає, що таке справжній корінь. А хіба й він мав коли-небудь справжній корінь? Та навіщо ці аналогії? Вони потрібні поетам для книжок. А як наново розкрити свою книгу буття? Його жінці легше. Вона вже вимочує в нашатирі дорогоцінності, які не могла носити при більшовиках, і тихенько перебирає на зотлілому клавесині старі німецькі мелодії. Клавесин повинен нагадати німцям великого Баха. Їм саме тепер до Баха...
Що ж він робитиме при німцях? Розкривши карти минувшини, зможе знову кинутись у політичний крутіж, але політика має відносну стабільність лише в англійців. А в нас, як не з’їдять тебе німці, то з’їдять свої — завжди знайдеться проворніший, що обскаче тебе. І Антон Антонович озлобився, ніби вже хтось йому на новій службі підставив ніжку.
Тихо-тихо, як у пісні, плеснула вода. Невдалік од берега, наче тінь, проплив пригорблений рибалка.
— Це ти, Устине?
— Я, Антоне Антоновичу,— підплив до нього старий.— Не спиться?
— Не спиться. Щось уловив сьогодні?
— Хіба тепер до риби? — з докором сказав Устин.
— А що ж ти робив?
— Цілий день перевозив біженців і поранених. І сам кров’ю пропах,— сумно прихилив сиву голову до весла.— Що воно тільки робиться?
— Війна,— невиразно відповів Пасикевич і поглянув на тривожне небо, яке зжирали язики пожеж.— Що ти, Устине, збираєшся робити при німцях?
Рибалка здригнувся:
— Хіба можна таке питати?
— Чого ж ні? Ми не діти — бачимо, що робиться.
— А може, все ще переінакшиться, бо не має в нас бути по-їхньому.— Устин умочив весло в річку, і човен легенько пішов по воді, що зітхала й зітхала під місяцем.
Від будиночка почулися голоси, потім піщаним берегом заскрипіли чиїсь кроки, й до Пасикевича обережно підійшов Меркурій Юхримович. Привітавшись, він прошепотів тільки одне слово:
— Завтра.
— Що завтра?
— Прийдуть німці.
— Ти ж звідки знаєш?
— Чув їхню музику. Під Озерним грала. От і збувається, що має збутися. Нам треба зустріти їх.
— Хлібом-сіллю?
— Так, хлібом-сіллю. Скажи Антоніні Аполлінарівні, щоб вона спекла коровай.
— Аби вона вміла,— аж зітхнув Антон Антонович, бо йому при його дворянці навіть хліб доводилося випікати самому.
— Я й забувся.
— Де ж будемо зустрічати їх?
Меркурій Юхримович подумав:
— Мабуть, край села, щоб менше бачили. Бо люди в нас такі...
І через день край села під тихими вербами вони зустрічали німецьких мотоциклістів. Ті здивовано зупинили машини. На Пасикевича і Шинкарука зирнули чорні тупі рильця кулеметів. Похиливши голову, уклінники піднесли хліб-сіль завойовникам.
Високий в ріжкатій касці вояка насторожено взяв з їхніх рук рушник, паляницю і сіль, нюхнув їх і одразу ж жбурнув сільничку в бур’ян, потім на коліні розломив надвоє хліб, обдивився його, ще розломив на четвертинки і, не знайшовши нічого підозрілого, повернув шматки Пасикевичу, а рушник кинув собі в коляску. Мов кулемети, заскрекотіли мотоцикли й курявою обдали розгублених, знічених уклінників.
З-за погорбатілих верб вийшов старий рибалка, налякавши Пасикевича і Шинкарука.
— І хліба не взяли? — запитав спокійно. "Та хіба ж вони не знають, що таке людська їдь?" — Одна хлібина — це їм ні до чого. Вони ешелони візьмуть.
Мов обпльовані, стояли перед ним Шинкарук і Пасикевич, не знаючи, що робити з шматками хліба: кинути незручно, а нести не можна.
— Устине, ти ж нікому про це,— попрохав Пасикевич, повівши оком на хліб.
— Культура,— не знати кого судив цим словом рибалка.
Минуло кілька тривожних днів, і якось в підполудень до будиночка Пасикевича під’їхав "вандерер". З нього спочатку вискочило два автоматники, а потім вийшов літній у пенсне офіцер. Автоматники, карбуючи крок, увійшли на подвір’я, виструнчились по боках східців, а офіцер, відчинивши сінешні двері, постукав у покої.
— Заходьте, заходьте! — гукнула перелякана Антоніна Аполлінарівна, не знаючи, що їй робити — журитись чи радіти. Офіцер, люб’язно посміхаючись, увійшов до кімнати, вклонився господині і заговорив майже чистою українською мовою:
— Я, надіюсь, маю честь бачити вельмишановну пані Пасикевич?
О, як давно так галантно зверталися до неї, і у вельмишановної пані Пасикевич на підрізаних щоках з’явилися бляклі рум’янці.
— Так, пане офіцер. Прошу, сідайте в нашій господі, гостем будете.
— Спасибі,— офіцер повісив на вішалці свіженького підгонистого картуза.— Хай, пані Пасикевич, вас не дивує мій службовий стан. Я ортскомендант вашого крайсу, тобто району.
— Яка честь, пане комендант. Спасибі, що завітали до нас,— мило посміхнулась, вигнула вії Антоніна Аполлінарівна, а в її середину хтось натрусив шматочки криги: "Чого б це до нас мав прибути комендант?"
— Щиро вдячний вам,— за скельцями пенсне загадково блиснули сірі, вже прив’ядаючі очі.— А де ж вельмишановний Антон Антонович?
— Ви і його ім’я знаєте?
— Навіть більше, ніж ім’я,— іще раз пройшлася загадковість по звуженому в клин обличчі гостя.— Де ж володар цього дому?
— Він на річці.
— Рибу ловить?
— На жаль. Він у мене цілий рік заглядає у воду, скоро водяником стане.
Офіцер засміявся:
— А ви зможете знайти свого водяника?
— Постараюсь. Але пан офіцер, напевне, буде сумувати на самоті?
— Коли дозволите, я прогляну ваші ноти,— повів краєчком ока на клавесин.
Повз заморожених автоматників пані Пасикевич пішла до берега. І тільки тут її тіло охопив страх. Недарма, ох, недарма приїхав цей чемний напарфумований комендант, недарма на їхньому порозі, як лихо, стала заморожена охорона. Який не є Антон, а він таки годував її хлібом, навіть у голод годував. Уже й за це треба було мати вдячність. Та вона і вдячність, і любов віддавала іншому. І тільки тепер із жахом відчула гріховність і нікчемність свого піснуватого тіла.
— Антоне! Антоне! — гукнула, чіпляючись, як за соломинку, за це ім’я.
— Чого тобі, Тоню? — обізвався з-за очерету його спокійний голос.
— Ой Антоне! — набравши в туфлі жабуриння, вона кинулась до чоловіка, припала головою до його плеча, заплакала.
— Що з тобою? — пригорнув її, підняв на руки, а туфельки жбурнув на берег.
— Біда, Антоне, біда. До тебе чогось приїхав ортскомендант.
Антон Антонович виніс дружину з води, задумався.
— Тікати треба, Антоне. Сідай на човна і тікай!
— Куди?
— Хіба ж я зна.
— Здійми жабуриння з ніг. Як він поводив себе?
— Дуже чемно.
(Продовження на наступній сторінці)