— Жив у нас колись над річкою сліпий лірник,-— зітхнула вдова.— На ярмарках грав і псалми, і про правду і кривду, знав і думи. І що б ви гадали? За голос полюбила його, сліпого, дівчина, і не перестарок, а молода, вродлива. Що вже батьки не робили з нею: і ополонкою страхали, і дрюком вибивали любов, а вона переважила їх і вийшла заміж за свого Данила. Тільки, може, від того смертельного биття сип родився в них якийсь химерний: оце місяць розмовляє, а другий мовчить або робить-робить, а далі кине все і піде по селах зі своєю скрипочкою. Видко, народився із болями та й носить їх поперемінно.
До хати ввійшла Олена і високий русявий чолов’яга років сорока п’яти. В одній руці він тримав скрипку, в другій — смичок. Було таке враження, що він зараз же стане біля порога і заграє; і хоча очі його несміливо посміхалися, в підоснові їх лежала задавнена журба.
— Андрію, заспівай нам якоїсь,— попросила вдова.
— Хіба ж я знаю, якої вам треба? — на його щоках заворушились неоднакові розтріпані рум’янці.
— Почни, яка ближче лежить, хоча б про комара.
Так то ж сяке-таке Тодося, аби в хаті товклося,— ніяково подивився на Богдана, проте притиснув підборіддям скрипочку, провів смичком, струсив трохи журби з очей і неголосно заспівав:
Я убив комара, Та зарізав квочку, Та наклав сала Повнісіньку бочку — Що у п’ять не піднять, Що в шести не знести І на дні його не знать.
Несподівані злети гумору, несподівані образи спадали в ярмарковий скором, від якого вибігла з хати Олена, і знову несподіваний образ, несподіваний дотеп, коли не сумує душа.
А далі вже втрьох, донька, мати й скрипаль, у добрій злагоді повели саму журбу:
Ой поля, ви, поля, Кучеряві поля, Чом на вас же, поля, Урожаю нема? Чом на вас же, поля, Урожаю нема? Тільки виросла на вас Кучерява верба. Під вербою в полях Вояк вбитий лежить...
Це була пісня з часів першої світової війни. Богдан знав її, але знову пережив тривогу тих років, а до неї ще приєднався неспокій од тієї знахідки, що причаїлася в гнізді перепілки.
Пізнього вечора він вийшов з удовиної хати, несучи в пам’яті добрий посів пісень і поезію полотна. А що, коли перед кожною піснею дати взірці рушників, настільників, сорочок? Тільки як ці взірці перенести на папір?
От завтра зберу шкільних художників — вони щось придумають.
За хвірткою він мало не стукнувся лобом з Меркурієм Юхримовичем.
— О! — здивувався той і, розгойдуючи себе, заговорив словами пісні: — "До вдовиці я ходив, а що мав, те носив..." Опасайтесь, опасайтесь її, бо вона полюбляє чоловіків,— кинув гидоту, засміявся і одразу підстрелив радість.— Що ж ви робили в неї?
— Записав кілька пісень.
— У неї можете дописатися,— знову розсипав багатозначний смішок і насварився п’янкуватим пальцем.— Щось вас фольклор не веде до добра.
Богдан одразу нагороїжився:
— На яке ви зло натякаєте?
— О, ви одразу ж на дибки! Спокійніше, спокійніше, колего,— і на плескатому обличчі завуча вималювалось співчуття.— От нащо вам було так спалахувати в Антона Антоновича? Від цього спалаху багато може бути чаду.
— Ваш Антон Антонович зачадить?
— А що ж йому залишається робити після такої образи? В боротьбі кожен старається бути переможцем. Краще, колего, мати сто друзів, аніж одного ворога. Це теж фольклор. От добачите, що Антон Антонович підсидить вас, коли...
— Він не тільки цинік, а ще й підсиджувач? — перебив Богдан.
Обличчя завуча нахмарилось:
— І коли у вас вишумується і збалансується слово? Антон Антонович, у всякому разі, далеко не романтик, і коли буде змога вдарити,— руки не пожаліє. Краще помиріться з ним. Я з’єднаю ваші руки.
— Нащо з’єднувати руки, як немає єдності в головах.
— Молодий ви, дуже молодий, не врівноважуєте ніжність і суворість. А мудрість починається з цього. Я вас чесно попередив, висновки робіть самі, бо потім буде пізно,— і в голосі Меркурія Юхримовича заколивався холод.
— Спасибі за посередництво,— іронічно нахилив чуба,— я не скористаюся з нього.
— Не розумію вас,— розвів руками завуч.— Ви такі м’які, такі ліричні, добрі і водночас такі непримиренні. Що це: українська впертість чи необачна, так звана принциповість?
— Думайте як хочете.
— Думати доведеться вам, і навіть далеко більше, ніж зараз гадається,— похмуро на щось натякнув, і холодина замкнула його обличчя.— Нелегко буде жити з таким незбалансованим характером.
— У мене все незбалансоване: і характер, і кишеня.
— Так-так,— подумав щось своє завуч.— А у Євгени Миронівни ви часом грибочків не бачили? Я, знаєте, люблю їх на свіжій сметанці.
— Бачив.
— От і розживуся у неї. Вона має такий талант до грибів...
— І не тільки до грибів.
— То само собою,— подумав щось своє і паскудненько хихикнув.
Богдан ледве стримав себе:
— Я говорю про її вишивки, про її ткацтво.
— Ага,— зрозумів Меркурій Юхримович і грайливо додав: — Хтось стукає лядою, а хтось пригладжує рукою.
Зіпсував до краю настрій і пішов по грибочки, бо, знаєте, любить їх на свіжій сметанці.
VI
Відскрипіли осінні вози, відскрипіли осінні ключі, і тільки тихими ночами було чути, як поскрипує земля, повертаючи себе і нас ближче до хуртовин. Звісно, то скрипіли охоплені полум’ям осені дерева, до їхньої зажури приєднувався водяний млин, та думалось про більше, та думалось про більше! В душу, як гості в хату, заходили образи, і надійно, і тривожно було бродити з ними по шелестких вечорах. І з цього вечора він приносить незакінчений вірш та й мерщій до книг, до конспектів, бо завтра ж у тебе відкритий урок для мовників усього куща.
Це його перший відкритий урок, і тому він довго не спав, решетуючи думки. А решетувати було що. Це був час ризикованих експериментів і нестабільних підручників. Літературу тоді роз’їдав вульгарний соціологізм, і мало не на кожного письменника минулого чіплялися образливі мертві ярлики, захиститись від них він не міг навіть своїм живим словом. Правда, вже були спроби подолати цей соціологізм, та поки що він мертвою хваткою тримав живе.
З млина прийшов Іван. На лицях його догорали рум’янці любові.
— Ти ще не даєш спочинку голові?
— Як дехто ногам.
Іван, згадуючи свої щасливі хвилини, посміхнувся:
— Як ниньки в млині гарно!
— Там полководці завидують тобі?
— Таки завидують. А знаєш, ночами зараз недалеко від греблі все кружляє табунець диких качок. Здається, от-от їх затягне під млинове колесо, та в саму останню мить вони вихоплюються на чистовод і знов починають ту саму гру.
— Ти не туманиш?
— Піди подивись.
— І піду! — Богдан кидає усі конспекти й швидко починає одягатися.
— Ти збожеволів?! Уже ніч! — гримнув Іван.
— Може, цієї ночі відлетять качки, то треба ж подивитись на живі крила.
Іван сардонічно посміхнувся:
— Як добре, що я покинув писати поезії — все менше залишилося дурості на півкулях головного мозку...
Через річку, недалеко від греблі, місяць перекинув золоту сітку, і на її вічках з’являлися качки. Вони справді мало не підпливали до млинового колеса, потім круто повертали на чистовод і знов умочували крила в місячний неспокій. Хтось вийшов із млина, качки занепокоєно закрякали, але навіть не злетіли, а тільки подалися далі від греблі, і там захлюпотіла чорна осіння вода.
"Не спить по ночах птиця і любов..."
Але що ти знаєш про любов? Може, і на неї треба дивитися простіше? І він знову почав придивлятися до качок, що загойдались на місячній доріжці.
За млином обізвались скрадливі голоси:
— Де ж вони?
Біля самої гатки вовтузяться. Де знайшли собі жировисько? Такі дурні чогось стали.
— Бо ніхто не полює на них.
— Ви своїм дуплетом їх півдесятка вкладете.
Богдан упізнав голос Пасикевича, збагнув усе і, знайшовши якусь ломаку, берегом побіг до качок. Не сподіваючися смерті, вони спокійно кружляли по зморшках течії. Богдан пронизливо крикнув і кинув на них дрючок. Птахи сполохано злетіли, а з їхніх крил на воду обтрусилися краплі. Позаду хтось вилаявся, пролунав постріл, другий, на воду вітала підстрелена гілка.
Богдан посміхнувся і лугами швидко подався в село. На перехресті він неждано зустрівся з Оленкою.
— Ти куди так пізно?
— Додому йду собі,— проспівала, зніяковіла, посміхнулася дівчина.
— А мати не дасть лупки за пізнє гуляння?
— Я тихесенько відчиню собі двері, щоб вони й не почули,— і в голосі забринів змовницький смішок.— А ви ж звідки?
— Од млина.
Дівчина недовірливо подивилась на нього:
— Мололи?
— Ні, рятував одну качечку.
Олена з подивом вислухала його й неждано сказала:
— Щаслива буде та пташина, яку врятуєте чи знайдете ви.
— Ти про що? — не вірячи собі, перепитав її.
— Тільки про пташину,— полоснула його маминим лукавством, знову змовницьки засміялася і аж закуріла додому, щоб тихесенько собі відчинити двері.
(Продовження на наступній сторінці)