— То я вже починаю пишатись, — замість справжнього верзе таке, за що треба язика виривати.
— Іди. Це ж новий день настав!.. Що маєш робити сьогодні?
— Насамперед ще вдосвіта піду по хатах, де е сироти, і, чим зможу, — пособлю. Це все твоя пісня про сиротину робить.
— Справді? — зачудовано запитала Мирослава.
— Справді.
— Тоді підемо разом!
— Хоч зараз, коли разом!
— Товаришу голово, ідіть додому і не дуріть після перших півнів чиєїсь голови, — нарешті посміхнулась, підійшла до хвіртки, відчинила її і вклонилась: — Прошу вас!
— Коли вже так просять, то піду, — теж вклоняється... і кладе руки на дівочі плечі.
— Тільки без рук! — вивинулась лозиною, побігла до хати,
та біля рогу озирнулась.
Данило спиною зачинив хвіртку.
— Я тут до ранку простою.
— Вже один нахвалявся до ранку підпирати ворота.
— Хто це?! — одразу обурився парубок.
— Я ж казала: Стьопочка Магазаник, — разочком розсипала сміх і зникла, наче марево.
То хоч трохи любить чи це все марево місячної ночі? "Налетіли гуси з далекого краю, замутили воду в тихому Дунаї". І негадано в сум'яття думок втелющився з торбами старець-мандрьоха. До ти взявся, бісів гусак?!
XV
Тим часом старець, по шкодуючи ніг і чобіт, чимдуж поспішав до лісів, що забрели в самісіньке небо. Трусилася його вовна, трусилася шапка, на яку пішло кілька зайців, трусилися торби з примороженим хлібом і одежею, лихоманилось і нутро заволоки.
— Оце міг би вскочити! Та як ускочити, — здував слова на свої хащі і так товк чоботиськами дорогу, ніби вбивав сваї. Уже чавив його піт, чавила одежа і хліб. Він залюбки викинув би десь торбу, але тоді хліб міг стати його суддею. Від цієї несподіваної думки аж пересмикнуло дідугу. Сторожко оглянувся навкруги, скинув шапку, що вже пахла не зайцем, а чортом, рукавом витер чоло і прo всякий випадок повернув з дороги до лісу, та відразу ж передумав: у діброві сліди його чоботиськ і сліпий побачить. Тому товчи дорогу та поглядай і на передні, й на задні колеса. Заманулося ж йому, дурневі, знову повернутись на старе місце. І чого б?
Нарешті вигулькнуло довгождане дворище Магазаника, дихнуло стогами лісового сіна, озвалося невгавучим гавкотінням кунделя, а далі — сполоханим рохканням свиней, отих, що від весни і до зими випасаються в лісах і навіть сусідять з дикими родичами.
Старець спочатку стає біля телятника, під стіною якого замерзав мальований янгол — це ж із скитка Магазаник видер двері з святим малюванням і притулив до грішної будови. А кундель і тут сатаніє од злості і так орудує лапами, що аж пліт ходором ходить, а з стовпчаків злітають білі шапочки. Чого ж так довго німує оселя? Чи не перебрався Магазаник в село, бо й там має хату.
В нутрі оселі забився вогник, погас і знову ожив. Далі забряжчали дверні засуви, і на порозі з рушницею в руках став напівроздягнений Магазаник. Старець аж побіг до воріт.
— Хто там і вночі товчеться? — неласкаве обізвався лісник.
— Це я, Семене, — наліг на ворота старець і відсахнувся, бо пес уже хапав його за полу.
— Хто — "я"!
— Оникій.
— Оникій? — аж пересмикнуло Магазаником. Він мовчки постояв якусь хвилину, далі крикнув на кунделя і, держачи рушницю напереваги, пішов до воріт. — Таки Оникій!.. Тебе, видать, і вночі не прихоплює сон?
— Усяке буває, — невиразно відповів Безбородько. — У тебе нікого нема?
Лісник помовчав, думаючи-, що сказати: як збрешеш, чи не гірше буде.
— Тільки Василина. Вона іноді порається, доглядає за всім домашнім. Ти ж до мене?
— Виходить так.
— То пішли, — кинув рушницю на плече, а Безбородько відчинив і зачинив ворота.
— Чогось ти насурмонений дуже.
— Це ще сон вилежується в мені.
Переступивши поріг хати, Безбородько аж прикипів вирлами до пишнотілої жінки, на обличчі якої ще не одцвітали густі рум'янці і своєрідна грубувата краса. Хоч ва плакат перемальовуй!
Побачивши такого гостя, молодиця в переляці переломила повні чутливі вуста, прикрила рукою виріз сорочки і метнулась у ванькир, на пригнутих плечах її зашелестіла хвиля осіннього волосся.
— Зготуй нам щось, Василино, — кинув навздогін Магазаник і звернувся до Безбородька: — Скидай свою ношу, скидай шати, перекусимо щось, та й залазь у сни на другій половині хати.
— Стьопочка там?
— Ні, у місті, — зітхнув Магазаник. — Теж, як і ти, не може нагріти собі місця. Холодну зайчатину будеш їсти? Чи підігріти? Сьогодні свіженького підстрелив.
— Підігрій чимось іншим, краще корінковим пійлом. Не перевелось воно в тебе? — Безбородько не так прислухається до лісника, як до шарудіння у ванькирі, а роздягнувшись, мало не вліз у дзеркало, поправляючи свої кудли.
Незабаром Василина, розгойдуючи драбинкою одягнені спідниці, поставила на стіл і хліб, і зайчатину, і тушковану капусту, і чарки, а Магазаник налив у них з гранчастої пляшки якоїсь темноокої ядухи.
— Сідай, молодице, з нами, — запросив Безбородько господиню до столу.
— Спасибі, вечеряйте самі, — злегка вклонилась, лукаво покосувала і понесла свою дорідну постать у ванькир, ще й двері зачинила за собою.
І одразу очі Оникія посмутніли.
За вечерею Магазаник напустився на непроханого гостя:
— Ти чого знову накликаєш лихо і на себе, і на мене? Забулось торішнє?
— Не забулось ні торішнє, ні те, що було, вважай, двадцять років тому.
— Згадала баба дівера — що замолоду діяла? — криво посміхнувся лісник.
— Напевне, так. Я тобі торік розказував про свою жінку.
— Що вона на вроду, як ясна зоря у погоду, — згадав Магазаник.
— От повір: кращої за неї ніде не стрічав, хоча з усякими були і стрічання і прощання. А оце довідався, що вона вчителює у вашому районі, то й вдарив лихом об землю. Зроби, Семене, послугу — дізнайся завтра,, у якому вона селі й чи вийшла заміж, чи залишилася солом'яною вдовою. Повік цього не забуду тобі.
— І нащо це, і до чого це? — обурився лісник. — Ти ж сам казав, що вона така ідейна...
— Ідеї одне, а гарне тіло — друге, — посмутнів Безбородько. — Може, якось змириться, коли переміниться життя.
— Жди тих перемін! — буркнув Магазаник і перехилив чарку. — Як же ти міг знову старцем з'явитися? Хоч би в якого дяка чи попа перешерстився.
— Часу не вистачило, бо оце тільки вчора прочув про неї. — То поїдеш?
Магазаник виделкою витяг серце зайця.
— Мушу, хоч сам бог бачить: це голоколінна дурість.
— Хай буде й так. Спасибі, Семене. То й по останній на сьогодні, — і, перехиливши питво, пішов на другу, холоднішу половину хати, де стояли сипанки і діжниці з медом, салом, сиром, мукою, маком і всякою всячиною. — Не замерзну я тут?
— Стьопоччиною периною вкриєшся. І не полінуйся протопити в врубі, — дрова сухі, як перець, — господар позіхнув, перехрестив рота та й пішов до дверей, а гість позаздрив йому: бач, яку має кралю. З такою і ліси здадуться раєм.
Лісник удосвіта поїхав до міста, а Безбородько,^ накинувши на плечі яргачину, довго з ножицями крутився перед дзеркалом, вкорочував свої патли, звужував брови і прислухався, як на подвір'ї гелкотіли гуси і рохкали свині, дикіші з них норовили поживитись пташиним крилом.
Коли він, причесаний, вимитий і навіть напахчений, зайшов па другу половину хати, там уже проворно орудувала Василина, а на столі парувало снідання і стояла вчорашня пляшка з ядухою.
— Я вже хотіла гукати вас, — здивовано глянула на гостя, загадково посміхнулась. — Сідайте, бо картопля зачахне.
— Спасибі. Сідай і ти, — і поплескав господиню по плечі, що одразу ж взялося дрожем.
— Я вже поснідала, — відповіла рівно, а Безбородько знову позаздрив Магазанику.
— Тоді хоч так сядь, — все веселіше буде, — випасав очі на жіночому виду і мимоволі зітхнув.
— Чого ви? — здивувалась, повела бровами.
— Ох і гарна ж ти, жіночко.
— Найшли тієї краси, — зневажливо махнула рукою і посмутніла.
— Нелегко тобі у Семена?
— І не питайте, — Василина помовчала, далі сміливо зирнула на гостя. — А чого ви, такий молодий, дужий, у старці записались? Вам би краще личило бути приймаком, а не старцем. Чи робити ліньки?
Що ти скажеш цій простоті? Безбородько скрушно похитав головою.
— То я собі середину роботою підвередив, а середина — таке діло...
— Щось не схоже на це.
— Чому так думаєш? — аж занепокоївся Безбородько: чи не примітила чогось гемонська молодиця.
— Бо ви і їсте та й зирите не так, як ті, що мають усередині ганж, — ще й так посміхнулась, наче на цідилку переціджувала його забаганки.
— Як не зирити на тебе, коли маєш таку звабу?! — жартома нахилив свої патли до неї, а вона відсунулась од них, і це ще більше розбурхало його почуття. Після чарки він потягнувся до руки Василини, та відвела її й похитала головою.
— Виходить, і в старій грубі чорти топлять?
(Продовження на наступній сторінці)