Данило, притулившись до пригорбленої верби, з захопленням стежив за дівчиною: іч, що витворяє, наче маленька. А він усе думав, що вона не по-дівочи серйозна чи то від інститутської науки, чи зроду. Не раз намагався якось порозумітися з нею, та дівчина в такі хвилини відразу натягувалась, немов струна, і полохливо сторонилася його. А коли він хотів провести її після свята врожаю, то побачив, як одразу взялося тінями, замкнулось її обличчя, а на шерхлих, замкнених устах прочитав: "Безсовісний". Це тоді ошелешило його: чого вона така? Напевне, перше кохання чи захоплення прибило її і тому уникає чийогось погляду, чиєїсь прихильності. А ось тут, на безлюдді, в зимовому сні, на якусь часину вона стала сама собою.
Ось дівчина вилетіла з криги на сніг, зойкнула, упала, лежачи поправила спідничку, засміялася, потім скочила на ноги та й почала весело обтрушувати одежу й коси. Скільки ж у неї дитячої і дівочої принади. От тобі й строгий товариш агроном, що все з чимось сікався до нього і навіть розкидався такими словами, як хуторянство, консерватизм, тупцювання агромислі. А які тепер мислі грають під отим пшеничним снопом, що аж іскриться проти місяця? І ввійде він у чиюсь оселю сонячним ранком, а фіалкові очі заграють доброю довірою. Данило ловить себе на тому, що матиме жаль, коли цей ранок з вечориною оминуть його душу, його хату. Що це?.. Зимова казка... чи судьба? І так славно згадався той вечір біля вітряка і ті крила, що підіймали вгору її коси. Чим вони пахнуть тепер? Тоді од них ішли пахощі вітряка і смуток матіоли. А як би він хотів, щоб вони повіяли чорнобривцями його занедбаного двору, чорнобривцями його матері, яку він стрічає тільки в спогадах і снах.
Данило, тримаючись за вербу, обережно спускається з шляху на левадку, а Мирослава знову шерехтить чоботятами по ковзанці і набирає, і струшує зі свого пшеничного снопа місячний чар. Ось їй не тільки ковзатися, а й танцювати заманулося; приспівуючи собі "метелицю", вона закружляла по снігу, а потім по-хлоп'ячому, на підківках, вилетіла на ковзанку і знову закружляла, розколисуючи дзвоном спідничину.
— І що це наш товариш агроном витворяє вночі?
— Ой мамо! Ой! — злякано задзвенів голос дівчини, вона обірвала танок, обернулась до нього, і сором'язливість проступила рум'янцями на її обличчі.
— Так що ти витворяєш, дівчино? — підходить до неї, а вона закриває обличчя руками й зітхає. — Ти не мовчи .мені, а щось відповідай, коли старші питають. Не протерла на ковзанці чоботята?
— Поки що не протерла, — нарешті випускає з-під рук слово.
Данило бережно кладе свої долоні па її, відривав їх від обличчя і вражено застигає: тепер не зніченість, не сором'язливість, а саме лукавство бісенятами глянуло на нього й кинулося врозтіч. Де вона тільки прихопила його? А лукавство знов повернулося до неї, ще й забриніло насмішкою:
— А ви, товаришу голово, не хочете поковзатись під місяцем? Це так славно...
— І коли падаєш — теж славне?
— Теж гарно, бо тоді іскри і зорі кружляють в очах.
— Ти вже докружлялась, що й руки задубіли, Де твої рукавички?
— Рукавички?.. У дорозі, — відповіла непевно і чогось глянула ва шлях.
Він скинув свої:
— Може, ці нагріють? Мирослава пирхнула:
— У таку рукавицю ягня влізе. Хто це вам виплітав їх?
— Дід Гримич.-Він усе на виріст робить, — невміло почав надівати ва її ручата свої рукавиці, і дивпо, дівчина не пручалась, " притихла, тільки дрож пройшовся по її тілі.
— Ти ж зовсім замерзла.
— А для чого тоді зима?
— Та вже ж не для того, щоб після ковзанки бухикати на печі. Зараз же ходімо до мене, хоч якимсь чаєм напою.
— Ви навіть чай умієте варити? — знову самим лукавством зміряла його.
Данило здивовано повів бровами:
— Де ти замість слів нахапалася шершнів? Чи це тільки для мене?
— Ой, ні, — хитнула Мирослава головою і своїм снопом, підняла руки і посміхнулась рукавицям, — Стирчать, як глеки на кілках.
— То ходімо.
— А як хтось побачить? — Враз уся гра зійшла в дівочого обличчя, і тепер на ньому вибились розгубленість та занепококоєнвя.
— Коли хтось і побачить, то тільки позаздрить мені, — з доброго дива бовкнув. — Хоч на мою хату подивишся. Вона в мене цілий рік чорнобривцями пахне.
— То... пам'ять любові? — зненацька спитала Мирослава.
— Пам'ять любові до матері. Як ручата? Відійшли трохи?
— Ще ні.
— Ходімо?
— Мені боязко, — правдиво глянула, збентежила ї порадувала його.
— Чого ж тобі боязко?
— Це ви повинні більше знати... Так же не можна.
— Чому не можна? Ти. ж не перший день знаєш мене.
— Краще ходім до татарського броду, до Гримичів.
— Ні, до мене. Я не хочу завтра гнати коні по лікаря, І дівчина обпекла його:
— Так дуже шкода коней?
— І тебе трохи, — він поклав руки на дівочі плечі, обернув її до місяця. — Ось там і стоїть моя хата, а ворота біля неї кигикають чайкою.
Мирослава з-за плеча пильно глянула на нього:
— А чиясь дівоча доля од вас не кигикала чайкою? Він зрозумів її побоювання.
— Такого, дівчино, не було. І коли маєш до мене довіру — не називай на "ви", — він узяв її притихлу руку, й вони з левади повернули на Ту вуличку, де плетені тини і верби-підлітки біля них вели до напівзабутої оселі. Ішов і милувався дівчиною, її снопом, її ходою — легкою і красивою. Звідки ж ти взялася? З якого поля, з якої пісні? І здавалось, що в цього вже був такий вечір надій і притихле від сполоху дівча біля нього, яке не знає, за що триматись рукою — за тендітні в паморозі верби чи за серце.
Ось і його ворота. Мирослава, випереджаючи Данила, поторгала їх, і вони справді кигикнули чайкою.
— Наче в казці, — здивувалась і чомусь зраділа дівчина. Підійшовши до вікна, на якому клубочками дрімала місячна сновійність, Данило постукав у шибку.
— У вас хтось живе? — пройшовся переляк по обличчі Мирослави.
— Ні.
— А чого ж ви стукаєте?
— Згадую свою матір. Вона завжди на стук відчиняла мені двері. А тепер нема кому.
— І це тяжко, Даниле? — сама не помітила, як назвала його на імення.
— Тяжко, Мирославе. А ключ у мене завше лежить на призьбі під вербовою дощечкою, під тією, про яку дівчата весною співають: "Вербовая дощечка, дощечка, там ходила Настечка, Настечка", — і знову згадав не вербову дощечку, а вербову ногу Шульги. Це ж треба навідатись до нього і Діденка, якогось гостинця завезти.
Данило відчинив сінешні й хатні двері, Мирослава все ще з опаскою ступила в темряву хати.
— Справді, тут вереснем і чорнобривцями пахне. Ви любите їх?
— Дуже. І люблю, коли дівочі коси віють чорнобривцями, — нечутно торкнувся її снопа. — Уявляєш: сніг і чорнобривці! — Він засвітив світло, і гостя одразу ж підійшла до фото матері, поряд з яким світився сніп жита.
— Це ваша мати?
— Матір.
Мирослава посмутніла.
— І в моєї такі добрі очі були. І звала вона мене чогось Журавкою.
— А моя часто співала про журавку... Щось незвичне було в її вдачі. Як вона тільки, вже з Різдва, виглядала весну, як тішилась першим підсніжником, як прислухалась до співу зерна, до шелесту маківок, до всієї землі. І до колоса, і до трави, і до деревця у неї була своя любляча мова, пісня. Найбільше я; наспівувала на луках, бо там стільки птаства знаходило притулок і в траві, і в березі, і на воді. Бувало, гляне на якусь чубату чаєчку або на виводок диких качат, що пливуть за качкою, і зітхне: "Боже, як то славно, коли е крила", — та й тихенько заспіває траві чи копичкам:
А журавка ходить
Та пір'ячко ронить...
А ти, малий, одразу й побачиш: і журавля в журавлиному броді, і журавочку, і її двійко цибатих діток. Мати не раз втішала мене, що. в мою подушку зашила журавлині пера. Це щоб у сон приходило птаство, травиця, поля, а не різна погань.
— Це ж треба, — аж зітхнула Мирослава. — Добра і тиха матір.
— Що добра, то добра, а от чи тиха — не знаю. Одного разу вона здивувала усіх односельців. Це сталося у двадцятому році. Біля самого села партизани на шаблях врубалися в банду Гальчевського. То була до зубів озброєна зграя, а отаманив у ній вчений жорстокосердець, що нахвалявся вирізали більшовиків до сьомого коліна. Як побігли городами і вулицями без вершників коні, я з мамою вийшов у двір. Аж до нас на змиленому коні підлітав розпашілий од битви партизан Михайло Чигирин. Ти знаєш його — він тепер головою колгоспу працює. Ще з вулиці гукнув матері:
— Ганно, допоможи пораненим — винеси полотна перев'язати рани, — і зіскакує зі свого воронця, веде його на подвір'я. А кінь аж хитається од утоми.
— Де ж я того полотна візьму? — одразу пожалісніла матір. — Усе повіддавала то за оранку, то за хліб.
— А може, щось завалялось? Біда хлопцям: лежать на білих гречках, а гречки вже червоними стали.
В оселі кинулась мати до скрині, та хіба знайдеш те, чого нема?
(Продовження на наступній сторінці)