Зінька. Як же, тату?
Дзвонарська (до Зіньки). Папонько... (Варенику). Ох, думаю, і вожделеніє було!
Вареник. Стало буть, тошно. Сам почепив мегдалію, предсідатель би то! О?! Ще мене під руку... О?! Зайдіть, просить, на чайок!
Дзвонарська. На чайок?
Зінька. До присідателя?!
Вареник. Що ж там за штука? Гм! Приходжу. Ведуть мене, садовлять... Зараз чай з тим, як його?..
Дзвонарська. З кізляркою, певно? Мій покійничок уживав було завжди після добрих похорон.
Вареник. Ні, ні!
Дзвонарська. А-а, з ромом?
Вареник. Та ні!.. Ах ти, господи! З конякою.
Наталка. З живою?
Вареник. Тю, дурню! Такий напиток!
Дзвонарська. І доходять же, прости господи, до всякого способу!
Вареник. Ну, стало буть, випили так тільки... звісно, душа міру зна! А далі обідати... ну, тут уже ми смикнули всякого, аж досі джмелі в усі... Я Юрію Митровичу, предсідателю б то, і грошенят визичив...
Дзвонарська. Ну, вже без того не можна! Мовляв, хто маже, то й їде... да не оскудіваєш мошницею!
Зінька. Ох, тату, то вони за гроші й хапаються!
Вареник. От, вигадай! Гроші грошима, а Гаврило Потапович Вареник Вареником! Ще, може, й самі смикнемо в дворане.
Дзвонарська. Та ось і для Зіновії я привезла дворанина... з мамонькою будуть...
Вареник. О! Невже? Так треба ж прийняти?
Дзвонарська. Авжеж, по-модньому.
Вареник. Предводительський?
Дзвонарська. Еге ж! Що я казала... ще навіть далекий родич їм...
Зінька. Тату! Я не хочу заміж за панича!..
Вареник. Ото вигадай: "Не хочу!"
Зінька. Мені страшно за жениха...
Вареник. Чого? Не маненька!
Дзвонарська. Та він же чиновник настоящий, не хвальшивий: січас і начальникує, й писарює,— благородно і чинно.
Зінька (крізь сльози). Бог з ним! Він на гроші ластиться...
Вареник. На гроші?! Такий і Вареник, щоб проковтнули? Подавляться!
Дзвонарська. Скажіть на милость? Таке щастя, а вона... І благородний, і чиновний, і багатий; то я обладнала!
Зінька. Так самі б і виходили!
Дзвонарська. І пішла б, з великим восхощенієм: помилуйте мою душу — дворанин, благородний.
Вареник. А дочка чия?! Варениця, та ще з сметанкою.
Дзвонарська. Сьогодні предводитель буде сюди з поміщиками: всі шуткують, що вже стало буть, у самого Вареника поїмо настоящі вареники...
Вареник. Обіщались приїхати на вареники? О?!
Дзвонарська. То-то, видите, що всі вони жалають побрататись, а не за гроші тільки...
Вареник. Так дивіться ж, щоб було гаразд! Біжи ж, Зінько, до Вівді, порядкуй, а ти, Наталко, скакай до батюшки за посудою та й їх проси!
Наталка. А гостинця?
Вареник. А, мазана! Збігай, то дам!
Зінька у дверях щось шепче Наталці на вухо одходячи.
ВИХІД VIII
Вареник і Дзвонарська.
Дзвонарська. Скільки-то у вас сьогодні досточтимого миру буде! Треба ж помодніще прийняти!
Вареник. Та ти уже, Власівно, дай лад і Зіньку укоськай, щоб не брикалась. Ти уже коло тих мод, приміром будучи, хоч хвостом махала...
Дзвонарська. Та я Зіньку присоглашу; я оце купила по случаю модні прибори,— двадцять п’ять карбованців дала!
Вареник. Добре, верну.
Дзвонарська. Я, Гаврило Потаповичу, бачила таки, мовляв, тьму тем! Потрапимо, будемо говорити, і оноралам, і протодияконам.
Вареник. Та й гаразд! А подай-ке лиш з полиці оту пляшечку і чарку: ми пока що на потуху смикнем!
Дзвонарська достає.
Тільки оті звички і поведенції панські не по душі мені!
Дзвонарська (наливаючи). Бозна-що! Як-таки вам таке тепер і провадити?
Вареник (п’є і наливає їй). О! Та не то, стало буть, що не по душі... Викушайте! Бо, конешно, скажемо, приміром будучи, і ми не з клоччя, а з сиру та тіста... Хе-хе-хе! А тільки виходить діло не по кістках!
Дзвонарська. Дай же боже! (Підморгує). Істинно: кісточкам і сурелям [2] нашим краще вже тепле містечко та спокій. (Випива).
Вареник. Ще поки бог гріхам терпить! О! (Подає). Смикни!
Дзвонарська. Та я на радощах і уп’юсь!..
Вареник. Пий! Один тому час, що й батько в плахті!
Дзвонарська. Та й бравий же, мовляв, будете, мій голубчику, при орденах і дворанськім облаченії! Благодать!
Вареник (п’є). Благодать, моя маточко... (Заграє).
Дзвонарська. Оце як віддасте старшу дочку, то нам і побратись би можна...
Вареник. Клопіт...
Дзвонарська. Зате буде благоліпно...
Вареник. А так не краще? (Співа).
Натоптала ніжкою будяка,
Як тікала з рідної хати...
Не вернуся вже ніколи до дяка,
Бо він гидкий тим, що бородатий!
Хоч у його, мамо, очі й чорні,
Так шаршаво гладити по вовні;
А як почне їсти, то погано —
На бороді і борщ, і сметана!
Ой піду до козака, матусю,
Та до його любо пригорнуся,
Бо як вусом поведе, підморгне,
То за серце чорт і вхопить мене!
Дзвонарська. Ну й гріхопадитель з вас чисто!
Вареник. Скушеніє! (Налива). Ануте, на покуту!
Дзвонарська. Так світських би вам уже пристой ніш було вчитись!
Вареник. Яких там світських?
Дзвонарська. О, єсть чудеснійші! От, приміром... (Співа).
Свисток свистить, свисток свистить,
"Митридат" підходить,
А мій милой такой смутной
По палубі ходить.
Видю його по походке,
Аж пестрєються штани!
В нього волос під шантретом
І на рипах сапоги.
Єго білая манишка,
У груде моей оддишка.
Ах, ах, ах, милий мой,
Як страждаю за тобой!
Єго синяя жилетка,
У грудє моєй отметка!
Ах, ах, ах, милий мой... і т. д.
На Хванталі вогонь горить,
А в Одесі димно;
По вулицях народ ходить,-
Мамочки не видно!
Вареник (трохи підтягав). Гм! Гм! Мамочки! (Обніма). Себто...
Дзвонарська. Нуте-бо, Потаповичу!
ВИХІД IX
Ті ж і Овсій.
Овсій. Чи коні одпрягати?
Вареник. Гм! Так спрожогу і лізе, аж злякав!
Дзвонарська. Треба, миленький, перше спитаться.
Овсій. Та Свирид же й питає.
Вареник. А тобі яке діло?
Овсій. Та звісно...
Дзвонарська. Ох, діло, мовляв, єсть.
Овсій. У всякого своє діло.
Вареник. Ну, іди ж! Нехай випряга.
ВИХІД X
Ті ж і Зінька з Наталкою.
Вареник. Отут тобі, дочко, прибори модні привезла Власівна, дак ти зараз уберись; а я збігаю до жида за вином... та щоб усе було готове!
Наталка. А покажіть, покажіть!
Дзвонарська (до Вареника). Стійте! Я думаю, що на баль би треба й музику?
Вареник. Та й за музику скажу. (Іде).
Зінька. Що воно там?
Наталка (стриба). Ой цікаво! (Витяга перчатки). І-і! Що воно таке довге? Панчошки! (Натяга на ногу).
Зінька. А це що?
Дзвонарська. Плаття: це спідниця, а це станок. Яке чудесне!
Зінька. Гарне, тільки покуйовджене таке, що й нерозберу! (Бере корсет). А це до чого? З одного боку поворозки, з другого — застібки.
Дзвонарська. А ке сюди, ягідко: крендолин би то? Так ні.
Зінька. А що ж воно крендолин?
Дзвонарська. Е, крендолин, моя ягідко, то друге: січас тобі от відсіля ідуть обручі на мотузочках: один менший, другий більший, третій ще більший, аж додолу..
Зінька. Для чого ж то?
Дзвонарська. А як надінеш на сорочку та напнеш зверху плахіттям — то воно як шатро.
Зінька. Хіба гарно?!
Дзвонарська. А гарно: скрізь тобі настобурчиться.
Наталка. Чи ба, а пальці теліпаються!
Дзвонарська. Що ти робиш, дзиго? Це рукавички! Ай, ай, ай!
Зінька. Скинь, бо покаляєш! Бач, і порвала!
Наталка. Та то воно гудзик на п’ятці був.
Зінька. От буде тобі гудзик!
Дзвонарська. А-а, це нагрудник... так, так...
Зінька. Та куди ж воно на груди налізе?
Дзвонарська. Утягати потрібно, моя ягідко, утягати до третьої потуги!
Зінька. Та щоб отаке терпіти?
Дзвонарська. Б, стражданіє прийняти прийдеться: без муки не бува моди!
Зінька. Цур йому й пек!
Дзвонарська. Що ти? Що ти?
Наталка (причепила, як спідницю, корсет). Це плахта! Бач, як дзвоник, теліпається! (Крутиться).
Зінька. Не руш мені! Скинь!
Дзвонарська. От балована!
Зінька. Ну, прийде батько!
Наталка. Сестричко, голубочко! Я не буду! (Тихо). Я побіжу Овсію скажу.
Дзвонарська. Ну, надівай же, моя ягідко, все!
Зінька. Та хоч заріжте мене, то я нічого не надіну.
Дзвонарська. Ай, ай, ай, ай! Не подобаєт, комашечко, не подобаєт! Тепер уже собственно мужичі заведеній треба кинути, а приставать до модних обхожденій, як я понімаю, потому перед тобою, мовляв, моя ягідко, благородний світ розверзається.
Зінька. Цур йому, отому благородному! В якому родилась, в такім і умру.
(Продовження на наступній сторінці)