— У пречесного отця стільки трудів і подвигів для духу, що й тіло підтримати не гріх скромною трапезою, — відповіла, вклоняючись, Дарина й додала з вишуканою гостинністю: — Удостойте, найпревелебніший дорогий гостю.
Владика благословив запропоноване брашно й питво.
Після сніданку, за ковшем старого меду, отець Мельхіседек став ще говіркіший.
— Сподобився, сподобився уздріти, люба панночко, і велику, найсвітлішу царицю, продовж їй ласка господня царственого віку!.. Град її велій, краси невимовної, і ріка повноводая, і притоків багато, а от тільки садів наших та запашного повітря — дасть біг: берізка та осичина!.. Зате палаців і двірців там сила-силенна;
возносяться храмини, стоять, мов по шнуру, й охороняють царський чертог. А царедворців біля великої владарки така хмара, що й доступитися через них до сонця вельми трудно.
Коли я став перед ясними очима графа Орлова, то сей державний муж пояснив мені погляди на нашу справу найяснішої цариці: всією душею вона стоїть за руський православний люд, іменує нас братами по крові й по вірі, пошле посланців до польського короля й зажадає, щоб він утихомирив ксьондзів і шляхту, дав би православним спокій і всі права, як і католикам. Але одразу війська вона посилати не може, бо сеє порушило б мирні трактати, а того не стерплять і інші короновані сусіди, ні австріяки, ні прусси... Довелося б, отже, Російській державі вступати в війну з трьома крулівствами... та до того ж іще й війна з Туреччиною.
— Авжеж, це правда, — погодилась Дарина й роздумливо похитала головою. — Тільки от біда: король, звичайно, послухає велику царицю, та пани й ксьондзи без війни не дадуть королевому наказу ніякої ціни.
— Воістину так, — ласкаво усміхнувся отець ігумен і погладив рукою свою бороду. — Тебе, дитино люба, умудрив господь світлим розумом.
— А саму царицю ясновельможний владика коли ж бачив?
— Удостоївся, моя дитино, сподобився... Ох, яка велич! Не покої, а роззолочені й прикрашені чудодійно храми-чертоги... Царедворці виблискують своїми шатами, а сама найясніша видом своїм подібна до сонця, а очі її, як зорі на небі... Мудрістю високою сяють... і така привітна, ласкава, усмішкою царською зігріває людські серця. Довго, довго розпитувала вона про горе простого народу... Дивувалася довготерпінню, а на мої слова про гайдамацтво зводила мовити так: "Поки, — каже, — проявляється воно то поодинці, то окремими ватагами, — то не повстання, а розбійництво... Так і польський уряд перед іншими державами його атестує, а свої утиски пояснює переслідуванням ватаг... І оскільки жодна країна розбою терпіти в себе не захоче, тому й держави не можуть заборонити Польщі ловити в себе розбійників і карати їх... У всякому разі, — каже, — я послала в Варшаву наказ, і Рєпнін мені повідомив, що на моє слово там зважать. Передайте, — каже, — чесний владико, всім вашим, що моя душа скорботою сповнена за них, день і ніч я про них думаю, і вони мені близькі, як усі мої підданці..."
— Господи! Продовж віку нашій цариці на радість усім і на щастя знедолених братів, — у пориві екстазу промовила Дарина. — Вони ж так давно не знали й хвилини того щастя, що, мабуть, уже думають, ніби його й нема ніде на всьому білому світі!
— Хай почує всемогутній молитву твою, порив юної і чистої душі! — промовив отець Мельхіседек і, взявши в руки оздоблену самоцвітами панагію, додав: — На прощання її найясніша милость, пресвітла цариця наша, подарувала мені сю панагію, зело оздоблену й коштовну, щоб я пресвітле ім'я її згадував у своїх грішних молитвах, обіцяла навіть, з царської ласки, послати мені листа про те, що з її наказу учинено буде.
— Такої удачі не можна було й сподіватися, — все дужче й дужче хвилювалася Дарина. — О, тепер, коли цариця прикрила нас своїм крилом, ми зуміємо поквитатися з ляхами, — збуджено промовила вона й рвучко підвелася.
— Ото, горличка може перетворитися на орлицю! — усміхнувся отець Мельхіседек.
— Ох, святий отче! Моліте господа за них, нещасних... і заступіться: немає в них захисника, немає в них молільника! — сказала Дарина.
Зворушений проявом такого сильного почуття, Мельхіседек підвівся і, поклавши руку на голову панночки, по-батьківському поцілував ЇЇ в чоло й промовив тремтячим голосом:
— На тобі хай буде благословення господнє, дух божий живе в серці твоєму, бережи ж цю святиню!
В цей час двері тихо одчинилися, і в трапезну ввійшов чернець Найда. Мельхіседек його одразу впізнав і після благословення сказав, що він питав про нього в Печерах, але йому відповіли, що чернець на послуху, а тепер він дуже радий, що його зустрів.
Дарина, побачивши Найду, мимохіть зашарілася: вона за метушнею, приймаючи такого дорогого й високого гостя, як отець Мельхіседек, забула про Найду, а він, може, голодний десь ждав, що про нього згадають.
— Невже панотець не снідав? — звернулась вона поквапно до Найди. — Я так захопилася бесідою.
— Дякую вельможній панні за ласку, — відповів, низько вклоняючись, чернець. — Я трапезував.
— А, спасибі тітці, — заспокоїлась Дарина й хотіла була запросити ченця сісти, але згадала, що без дозволу архіпастиря це було незручно, а тому й утрималась. А отець Мельхіседек, поправляючи рясу, випадково налапав у кишені папір і, витяг-ши його, розсміявся:
— Хе, старий же я став: говіркий, а малопам'ятливий... Коли панна питала мене про батька, то я сказав, що бачився з ним, а не передав головного — листа від нього: ось він!
— Лист від татонька! — зраділа Дарина. — Я так давно вже не мала вістей від нього... — І вона, взявши листа, відійшла набік, до вікна, й жадібно почала його читати.
— Ну, сідай, брате во Христі, — добродушно показав Найді на найближчий фотель ігумен.
— Перед його превелебною милостю постояти мені приємніше, — ухилився від запрошення Найда.
— Твоя воля, твоя щирість... — з лагідною усмішкою мовив ігумен. — А щодо мого давнього прохання чи не передумав ти, сину мій? Я про тебе говорив з отцем настоятелем печорським, і він ласкаво дав дозвіл на переведення тебе в Мотронинський монастир: якщо серцем не охолонув ти потрудитися в моїй обителі, то врата її для тебе широко одчинені.
Дарина, пробігаючи очима батькового листа, нашорошила вуха й ждала, що відповість на пропозицію ігумена Найда.
— Нести свій подвиг під благословенням найпревелебнішого владики серцеві моєму є радість, — після невеликого роздуму відповів чернець.
— Спасибі за ласкаве слово, а мені ти будеш вкрай потрібен... Дякуючи гос-подеві, є надія, що багато одібраних у нас храмів і монастирів будуть повернуті в наші руки, тоді постане багато тілесного й духовного труда для прийняття духовних дібр і пастви... Тепер ти можеш перейти до нас з легкою душею, бо не доведеться тобі своїх обітниць ламати і ти до кінця днів твоїх не розлучишся з власяницею і вериг на зброю не переміниш...
Останні слова вразили Дарину; сама не розуміючи чому, вона відчула, як вони болісно врізалися в її серце й змусили його здригнутись і тужливо стиснутись, її обличчя раптом вкрилося мертвотною блідістю. Навіть отець Мельхіседек помітив цю переміну й стурбовано запитав:
— Чи не пише батько про щось лихе, крий боже, що так стурбувало панну?
— Так... знову затримається... а мене непокоїть його здоров'я... Він так у дорозі не береже себе, — заговорила, розгубившись, Дарина, немов її піймали на чомусь такому, що вона приховувала й таїла навіть від себе самої. — Ні, про справи — то навпаки... Пише батько, — вела вона далі, оговтавшись трохи, — що його затримає ще закупівля й звезення харчових запасів, бо розпорядження є з Петербурга вирушати військам незабаром сюди до Києва. Виходить, те, що говорили в столиці, — правда, і наймилостивіша цариця наказала пересунути до кордонів нещасної країни свою державну допомогу.
— Хай буде благословенне її ім'я! — побожно промовив архімандрит. — Одначе мені пора; паства моя занадто довго жде пастиря! Поспішаю радісно: приспів убо слушний час.
Коли владика вийшов на ганок, до нього підійшли всі під благословення: за панами наблизилась челядь, а за челяддю й лісові гості. Благословляючи лісових гостей, Мельхіседек сказав їм загадково:
— Каліки й нужденні! Живете ви іменем Христа, а незабаром, може, й стати за Христа буде потреба!
— Звели, найпреосвященніший владико! — прогудів октавою колишній диякон і почервонів, зніяковівши.
— Благослови тільки, — вирвався з натовпу другий голос.
— Амінь! — кинув їм коротко архімандрит і зник у просторій каруці. Ляснула пуга, й шестерик ситих коней легко підхопив екіпаж: здригаючись і погойдуючись, покотила колимага по м'якому зеленому подвір'ю, а як проминула браму й виїхала на монастирський шлях, то зняла хмару білої куряви, що довго клубочилася вдалині.
— Даруй, вельможна панно, мені теж пора! — мовив Найда до дівчини й на прощання шанобливо вклонився.
— А його превелебній мосці коня? — звернулася Дарина до одного з челядників, що стояв ще коло ганку.
— Насилу осідлали, — відповів стайничий, — огир майже не виїжджений. Тільки цей і був дома, а то шестерик пішов під святого владику... Не знаю, як ченцеві й сісти на нього...
— Давайте! Мені не первина! — завоїсто відповів Найда, і щоки йому спалахнули полум'ям.
(Продовження на наступній сторінці)