Наче хвилі, що прорвали греблю, слідом за втікачами ринули гайдамаки... Незабаром вони розділилися: одні подалися вслід за Гонтою до замку, де зачинилася шлях і з, інші з палаючими головешками кинулися вулицями міста. Пекельне полум'я .жхором закрутилося над Уманню...
Сара, з дозволу батюшки заховавшись у ризниці православної церкви, не бачила нічого. Вона тільки чула, як із замку до брами проскакав із своїм почтом губернатор — зустрічати страшних гостей.
Завмираючи від жаху, Сара жадібно дослухалася до звуків, що долітали ззовні, очікуючи, чим скінчиться небезпечна зустріч. Якийсь час було тихо. Та раптом до дівчини докотився грізний крик гайдамаків... Сара відразу зрозуміла, що сталося... В першу мить вона немов скам'яніла, але страх смерті й пристрасна жага життя надали дівчині сили. В розпачі, не тямлячи себе, вона кинулась у вівтар;
біля престолу стояв священик і, звівши до ікон очі, тремтячими вустами творив молитву.
— Смерть, смерть, панотче! — закричала Сара, падаючи перед старим на коліна. — Гайдамаки вдерлися до міста... Врятуйте, врятуйте мене... Я жити хочу!..
Із спотвореним від жаху обличчям вона чіплялася за руки й за ноги батюшки, немов потопаючий, що хапається за щоглу корабля, який іде на дно...
— Молись, молись! — тремтячим голосом, сповненим урочистості й жаху, мовив священик і підтягнув дівчину до великої ікони розп'ятого Христа. — Йому молися!.. Він один всемогутній... Він урятував і отроків у палаючій печі... Молися, проси чуда... Він усе може...
Захлинаючись од ридань, Сара почала вигукувати слова молитви, плутаючи слов'янські слова з єврейськими і благальне простягаючи до ікони руки та б'ючи себе кулаками в груди...
Гамір наростав... Повз церкву із зойками й риданнями бігли юрби людей...
Ось кривавим блиском спалахнули вікна, усю церкву багряним сяйвом освітила заграва; пролунав страшенний гуркіт, від якого задрижали стіни, і в ту ж мить двері храму розчинилися навстіж під натиском юрби.
— Гайдамаки! — не своїм голосом крикнула Сара і, засліплена жахом, знов кинулася до священика.
Але то були не гайдамаки... З несамовитими зойками до церкви вбігли єврейські жінки — старі, молоді, дівчата. У багатьох на руках були діти...
Церква сповнилася риданнями й криками.
Сара зрозуміла, що тепер уже й храм не захистить: уся ця юрба нещасних жінок теж прибігла шукати порятунку в ньому, й тепер ніхто з гайдамаків не повірить їй. Сарі, що вона прийшла сюди як справжня християнка.
— Замикайте двері, завалюйте вхід! — кричав хтось істеричним голосом.
— Хрести, хрести всі надіньте! Беріть у руки ікони, Єгова заради дітей простить нам! — чулося впереміж з риданнями.
— Молітеся, молітеся Христові-спасителю, молітеся зі мною разом, — проголосив, тремтячи, блідий священик, з'являючись у царських вратах і високо підносячи напрестольний хрест. — Його кличте, він всесильний і благий, він може убогим стінам цього храму дати неприступну міць заліза, він може перенести храм на недосяжну гору. Покайтеся й молітеся... Милосердю Христа немає меж.
Вигляд старого сивого батюшки, його голос, тремтячий, але сповнений віри, сльози, що котилися по лагідному обличчю, — все це привело юрбу в екзальтацію, — серця жінок жарким полум'ям охопила судорожна остання надія.
— Змилуйся! Змилуйся! — закричали вони, падаючи на коліна й простягаючи до священика немовлят. — Молися за нас, хрести нас! Ми віримо в твого Христа!
— Ні, ні! — зненацька пролунав хрипкий, пронизливий голос, і на амвон вискочила страшна стара жінка з розпатланим сивим волоссям. — Прокляття тому, хто це зробить! Мовчіть, божевільні, ваше відречення не врятує вас од смерті. Вона летить за вами на широких чорних крилах! Кривава, жахлива! Тут, тут, уже близько! Чуєте, як регоче, як лютує вона довкола! Ввійдіть же на той світ, не опоганені хлопською вірою. Прокляття на голову того, хто посміє послухати священика! Хай захлинеться зрадник у крові дітей своїх, нехай духи пекла терзають його й після смерті!..
Моторошний голос старої змусив усіх замовкнути. Жінки мимохіть озирнулися і завмерли, прикуті до місця якоюсь незбагненною силою.
Сара вискочила з вівтаря, з жахом глянула на страшну жінку — і нараз пізнала її. Це була Рухля... Але не та, хитра й вкрадлива, котру дівчина звикла бачити у Кам'янці, — ні, перед нею стояла зловісна фурія, від самого вигляду якої холола кров. Хрипким голосом вона викрикувала дикі прокляття.
— Покайся, покайся, безумна! — нарешті вигукнув батюшка, високо підіймаючи хреста.
Та страшенний грюкіт у двері заглушив його слова. Жінки несамовито закричали. їхній крик злетів під склепіння і відразу затих. Усі заніміли в моторошному чеканні...
Сара стояла непорушне, приготувавшись до найстрашнішого. "А може, Петро з ними... — останнім вогником спалахнула надія в душі дівчини. — Може, це він ломиться сюди, щоб врятувати її? Ох!.." — Задихаючись од стримуваних ридань, Сара підвела очі на осяяний загравою пожежі образ Христа.
І в цю мить двері з гуркотом упали: до церкви вдерлися гайдамаки.
Сара швидко озирнулась... Це були страшні люди, їхні очі палали жадобою помсти; Петра серед них не було. Попереду всіх бігли отаман Неживий і диякон.
— Змилуйтесь, ради бога! — заволали жінки, падаючи на коліна й простягаючи до гайдамаків руки.
— Ради бога?! — громовим голосом перепитав Неживий, зупиняючись посеред церкви. — Якого бога? Тим, хто хоче хреститися, буде даровано життя.
— Ми, ми! — залунали довкола вигуки; але їх заглушив владний голос Рухлі:
— Ні, ні! — закричала вона, потрясаючи над головою кулаками. — Ніхто з нас не хреститиметься, будьте ви прокляті!
— За коси витягніть стару відьму, — звелів Неживий.
Козаки підскочили до Рухлі, і в цей час вона побачила небогу.
— Саро, Саро, до мене! — заволала стара. З грудей дівчини мимоволі вирвався крик.
— Дочку, дочку до матері! — загукали гайдамаки. Усі озирнулися на Сару.
Бліда, з палаючими, немов чорні діаманти, очима, вона в цю мить була така гарна, що козаки остовпіли від подиву.
— Ні, цю залиште! — понуро мовив Неживий. — Я її беру собі... Сара майже не тямила, що коїться з нею. Коли її вивели з церкви, вона трохи спам'яталася, але, озирнувшись, мало знову не знепритомніла: синагоги, костьоли й інші будівлі, котрі височіли довкола майдану, були охоплені пожежею; гуготіння полум'я, тріск і гуркіт будинків, що падали в огні, зойки жертв, вигуки розлючених гайдамаків — все це зливалося в один жахливий рев.
— Тягніть сюди столи й ослони, несіть мед і горілку! — наказав Неживий. В одну мить його наказ було виконано. Отаман сів за стіл на чільне місце й поруч себе посадовив Сару.
Почалася гульня...
Тим часом Петро, увірвавшись до міста, взявся розшукувати наречену.
Гершка, який стріляв у пана гетьмана, він пізнав одразу і тому зрозумів, що й Сара має бути десь поблизу. Парубок тямив, яка небезпека їй загрожувала, жах охопив його серце, але він не втратив розуму й притьмом узявся за розшуки.
Не знаючи, куди бігти, Петро хотів був податися до замку, коли раптом до нього долинув несамовитий жіночий крик... Щось знайоме почулося Петрові в тому голосі; він кинувся туди, звідки лунав крик, і натрапив на гайдамаків, що бенкетували за довгим столом.
Бенкет уже кінчався. Отаман Неживий стояв біля столу, тримаючи на руках якусь знепритомнілу дівчину, її кучері, що спадали з плечей густою хвилею, відразу привернули увагу Петра.
— Сара! — вигукнув він не своїм голосом і в одну мить опинився коло Неживого. .
Так, це була Сара; але її бліде обличчя здавалося мертвим, очі були заплющені.
— Жива, вмерла? — схопивши дівчину за руку, крикнув Петро.
— А тобі яке діло? — суворо спитав Неживий, відштовхуючи парубка.
— Я скрізь її шукав, вона моя наречена! — з відчаєм гукнув Петро.
— Аз сьогоднішнього дня моя! — перебив його Неживий.
— Змилуйтесь, порятуйте! — кричав парубок. — Сам пан гетьман засвідчить, що вона моя наречена!
Від розпачливого крику Петра Сара опритомніла; її вії затремтіли й піднялися, і... раптом дівчина впізнала коханого.
— Петро! — несамовито заволала вона й з такою силою рвонулася до свого нареченого, що Неживий не встиг її притримати.
Обхопивши Петрову шию руками, сердешна ревно заридала. Та Неживого це анітрохи не розжалобило, навпаки — він ще більше розлютився.
— Пусти дівчину! — гримнув отаман, підступаючи до Петра з палаючими очима.
— Хоч убий мене на місці, — вигукнув Петро, — а я не поступлюся; ходімо до гетьмана, нехай він нас розсудить, — присягаюсь, що погоджуся з усім, що він скаже.
Сльози Сари й горе Петра, якого у війську всі любили, зворушили гайдамаків.
— До гетьмана, до гетьмана! — закричали навколо.
— Добре! — промовив Неживий. — До гетьмана, то й до гетьмана! Згода!
Отаман міцно схопив дівчину за руку і потягнув вулицею, Петро пішов слідом, рушили за ними й гайдамаки юрбою.
Через кілька хвилин вони вийшли на одну з бічних, не зачеплених пожежею вулиць.
Посеред вулиці за довгим, заставленим горілкою, медом і всякою їжею столом в оточенні старшини сиділи Гонта, Залізняк і Найда. Козаки їм прислужували, Пріся була тут же.
Процесія на чолі з Неживим, що вів якусь красуню, відразу привернула до себе загальну увагу.
— А що там, дітки? Петре, і ти тут? — звернувся до парубка Залізняк. — Що трапилось? Розповідайте!
— Батьку, пане гетьмане, порятуй! Ти все знаєш... — почав Петро, затинаючись від хвилювання. — Сара... Наречена моя...
— Сара? — скрикнула Пріся, спершу не пізнавши у цій блідій, змученій жінці своєї колишньої подруги. — Жива, здорова й тут з нами!..
Вона кинулася на шию Сарі, й обидві подруги залилися гарячими сльозами...
Залізняк, Гонта й Найда вислухали розповідь Петра і, на загальну радість усіх гайдамаків, звеліли віддати дівчину йому. Вирішено було спершу охрестити її, а потому відгуляти весілля.
Залізняк і Гонта були за весільних батьків, а за дружок — Пріся й дочка Младановича, яку гайдамаки на вимогу Ґонти залишили в живих.
Молодих щедро наділили грішми й подарунками. До пізньої ночі гуляли козаки. На другий день Петро випросив собі дозвіл перевезти Сару на лівий берег, щоб там знайти їй безпечний притулок.
Залізняк охоче згодився на це й дозволив козакові цілий місяць пробутл з молодою дружиною. Петро й Сара упрошували й Прісю їхати з ними, та вона рішуче відмовилась.
Розпрощавшись з товариством, щасливі молодята нарешті залишили страшне місто й подалися мостити собі для щастя й кохання затишне гніздечко...
А Умань горіла... Далі зоставатися в палаючому місті було неможливо. Гетьман наказав вивести війська в чисте поле, до Чорного лісу.
ХХУІП
Після здобуття Умані весь край, від Білої Церкви до запорозької границі, був у руках народу; усіх панів, економів, посесорів і орендарів повстанці прогнали або знищили, — один тільки Лисянський замок ще стояв ворожим оплотом, а тому Залізняк і доручив Найді взяти його... Про це вони умовились іще в Умані, але гетьман відрядив побратима з сотнею козаків лише з нового табору.
За провідника взяли диякона, бо він пробув у Лисянці та її околицях майже два тижні й місцевість вивчив досконало. На загальній раді дійшли згоди підкрастися до замку не з боку містечка, а з-за гори, лісом. Той ліс підходив до самого муру, за яким починався великий сад; у лісі, недалеко від ставка, був і тайник, що вів до губернаторських покоїв, а поблизу від нього — нижня брама, укріплена набагато слабше, ніж головна. Отаман знав, що із замку є вихід у сад — цей вихід захищали тільки прості дубові двері...
З Умані до Лисянки загін дістався за два дні, без пригод і перепон; не тільки якихось польських команд, жодної живої душі не зустріли гайдамаки на безлюдній дорозі. Надвечір вони під'їхали до лісу, який майже до самого замку тягся пологим узгір'ям, а праворуч збігав схилом до річки.
Від узлісся до замку лишалося миль зо дві, але їх треба було проїхати лісом та ярами, по бездоріжжю. Заглибившись у хащі, отаман дав перепочити змореним коням і зібрав раду, в якій взяли участь диякон, колишній кривий жебрак, що знав тут кожну стежку, й один досвідчений дід. Усі погодилися, що вночі, та ще в таку темряву, — а ніч справді була безмісячна, небо обклали важкі хмари, — їхати небезпечно і ліпше переночувати в лісі, щоб на світанку рушити в дорогу. Але потім Найда заперечив проти цієї пропозиції: напад на Лисянську фортецю міг вдатися тільки глупої ночі, — виходить, цілий день довелося б стояти за сто кроків від замку, що було ризиковане та й забарно; а в отамана, крім стратегічних міркувань, німіло серце від журби за Дариною і поривалося до неї з усією силою бурхливого кохання... Тоді диякон запропонував скористатися з нічної темряви інакше: поїхати не лісом, а полем, попід лісом, — удень чи при місячному світлі їх із стіни замку, звісно, побачили б, а в такій пітьмі ніякий біс і за десять кроків нічого не помітить. Найда схвалив цю пропозицію, додавши, що за двоє гін від замку все-таки треба звернути з поля в ліс і спуститися до самої річки.
Вирішили їхати через годину і, прибувши на місце, розділити загін надвоє: одній частині розташуватись нагорі поблизу головної брами, а другій — спуститися до нижньої; за гасло, що брама відчинена, верхньому загонові правитиме крик сови, а нижній загін після пострілу повинен через стіну пробратися в сад, добігти до замку і, виламавши згадувані вже дубові двері, вдертися до губернаторських покоїв, а через них у замковий двір; сам же отаман з десятком молодців пробереться в тайник і спробує відчинити головну браму.
Близько півночі загін щасливо досяг призначеного місця, і Найда зі своїми хлопцями після довгих пошуків у густому тернику знайшов нарешті завалений камінням вхід до підземної галереї.
А Кшемуський з дружиною не спали вже третю ніч, та й навряд чи в замку знайшлася б хоч одна жива душа, яка могла б спокійно спати останнім часом... Три дні тому до головної брами прибіг натовп євреїв і, голосячи, почав благати притулку; як виявилося, серед них було два втікачі з Умані — вони й розповіли, що місто в руках гайдамаків. Ця звістка приголомшила й губернатора, й гарнізон:
не ждав і не гадав ніхто, щоб таку твердиню могла взяти безладна, кепсько озброєна юрба... Досі кожен вважав становище Лисянського замку і своє перебування в ньому цілком безпечними: всі були певні, що повстанці, обложивши Умань, стоятимуть там добрий місяць, а тим часом від коронних військ прийде надійна підмога... І раптом — Умань упала в огні й руїнах; підмоги тепер нема від кого чекати й з дня на день жди, що перед стінами замку з'являться незліченні сили лютих ворогів.
Уже другу ніч подружжя Кшемуських проводило в молитовні, розташованій між спальнею й кабінетом. Цього вечора вони довго молилися, а тепер сіли перепочити. Усі їхні думки були паралізовані жахливим передчуттям неминучої смерті.
— І той юний лицар, який справив на мене таке незабутнє враження, і він ошукав нас! — промовила пані Ядвіга. — Обіцяв негайно повернутися з регімента-рем і підмогою, та, певно, й забув про свою обіцянку.
— А може, його вбили гайдамаки? — зітхнув губернатор.
— Ой, на бога! Не кажи такого... Не край мого серця... Я й так змучилася... Вони замовкли. Кшемуський, походивши по кімнаті, знову сів. Нараз з кабінету почулись якісь дивні звуки. Перша звернула на них увагу пані Ядвіга:
— Чуєш? У кабінеті завелися щурі...
— Що-о? — опам'ятався Кшемуський. — Які щурі?
— А ось прислухайся!
Тепер з кабінету долинув тихий скрип і якесь підозріле шарудіння, немовби хто пролазив через вузький отвір. Щось брязнуло.
Губернатор зблід, схопився був на ноги, але знову опустився в крісло.
— Ай! Хтось ходить там, — скрикнула пані, та від страху в неї перехопило подих і з горла вирвався ледве чутний хрип: — Це злодії!
— Цсс! Ані слова! — Кшемуський затис дружині рота й шепнув їй на вухо: — Це не злодії, а зрадники...
Переборовши жах, він кинувся в куток і натиснув ногою на якусь педаль. У стіні почувся глухий стук. Шарудіння в кабінеті відразу стихло.
Губернатор на руках виніс з молитовні пані Ядвігу, знепритомнілу від страху.
А в кабінеті стояв Найда, випростуючи занімілу від напруження спину; за ним уже пролізли й обережно обмацували стіни ще четверо козаків. Зненацька за стіною у тайнику немовби щось обвалилося. Усі заніміли в тривожному чеканні... Минула хвилина, друга... — ніхто з їхніх товаришів більше не з'являвся в отворі...
Отаман кинувся назад, на кілька східців спустився в підземну галерею і наткнувся на якусь брилу, що загородила вхід; за нею було чутно метушню і стурбовані голоси... Найда спробував зрушити брилу, та відразу зрозумів, що це не під силу людині.
— Поспішайте назад! Ми відрізанії — крикнув він. — Нехай диякон із загоном мерщій перелазить через огорожу й здобуває замок... Ми ще спробуємо відчинити браму.
Потім, повернувшись у кабінет, Найда прошепотів до товаришів:
— Нас підстерегли... Та хоч би там що — гайда за мною! Тільки швидкість і відвага ще можуть урятувати нас!
Навпомацки отаман знайшов двері в коридор; він знав, що в кінці його були сіни з двома виходами: один вів до брами, другий — у сад. Ледве чутно ступав Найда, а за ним товариші... Але тільки-но він вийшов у сіни, як раптом збоку на нього кинувся добрий десяток озброєних людей-То були слуги Кшемуського. Попереду їх стояв сам губернатор, що відразу пізнав у полоненому свого недавнього гостя, якого в замку так ласкаво усі приймали, вважаючи його за польського лицаря.
— А! То ти ось яка птиця! — зловісно мовив губернатор.
— Атож, я запорожець! Найда, коли твоя мосць чула це ім'я! — твердо відповів отаман, дивлячись прямо в вічі ненависному ворогові. — Шкода, що мене схопили твої посіпаки, а то ми звели б старі рахунки, пане губернаторе.
— Які рахунки? — здивувався Кшемуський. — Чим я завинив перед тобою або твоїми товаришами?
— Чим? Згадай, скільки ти пролив людської крові, скільки сиріт пустив по світу, скільки сліз виточив у нещасних!.. Та в тих сльозах тебе можна втопити! Ще раз кажу, шкода, що ти втечеш од моєї руки... Ну, дарма — прийде інший месник! Веди ж мене на страту, недолюдку, але затям, що в тебе за плечима стоїть смерть... страшна смерть!
Найдині слова так вразили губернатора, що він спершу й слова не міг промовити, тільки цокотів зубами від злоби й страху. Шляхта, що його оточувала, люто загаласувала:
— Заткни ж йому пельку, ясновельможний пане!
— На шибеницю! — ревнув нарешті Кшемуський, бажаючи якнайшвидше позбутися зловісного пророка.
Отамана потягли в двір...
У цей час надійшла стривожена пані Ядвіга й, побачивши полоненого, заточилася.
— Єзус-Марія! — хотіла вона крикнути, але голос у неї обірвався. — Що це коїться? Наш коханий гість, славний лицар вітчизни...
— Не хто інший, — перебив дружину Кшемуський, — як хлопський шпигун, довудца гайдамаків, диявол із пекла, проклятий Найда!
— Ой, води! — скрикнула пані губернаторова і, коли б не офіцери, які стояли поблизу, впала б додолу.
— Ти, люба, не тривожся! — почав заспокоювати Кшемуський дружину, що потроху приходила до пам'яті. — Цей схизмат не вирветься з моїх рук, ні! Він був у нас тоді з підступною метою: вивідати потаємні ходи... і хотів по-зрадницькому, як Юда, продати нас... Але тепер віроломний зрадник у моїх руках і за кілька хвилин його повісять!
— На бога! Не треба! У мене серце розривається! Тут щось не так... Цього не може бути... Це жахливо... Він не може бути злочинцем... Хіба такі очі... і голос... можуть бути у розбійників? — голосила пані, не тямлячи, що говорить і чому захищає Найду.
— Що ти? Що ти? — силкувався припинити потік її диких, несамовитих слів губернатор. — Опам'ятайся! За кого ти просиш? Тобі ж кажуть, що це Найда... заклятий ворог наш... Він і сам признався, тут щойно всім погрожував смертю... проклинав нас... Він не поляк, він — хлоп!.. Він шпигун і зрадник!
— Ой боже мій, що ж це? — ламала руки пані губернаторова. Вона не могла перебороти своєї незбагненної симпатії до Найди.
Тим часом жовніри, що тягли отамана на страту, зупинилися. Шляхта, невдо-волена затримкою, почала ремствувати.
— Що ж це? Невже заради примхи... через незрозумілий жаль... уникне страти такий злочинець? — чулися голоси.
Найду теж вразило це заступництво, торкнувши в його серці давно замовклі струни... І тепер вони бриніли, немов забута пісня, гамуючи злобу й навіваючи якусь дивну розчуленість. Отаманові раптом стало жаль свого молодого життя... "Умерти на порозі щастя — це безглуздя, але вмерти, не попрощавшись з коханою, — це найстрашніше! Та де вона? Може, губернатор уже відпровадив її додому? Але Дарина не поїхала б... А якщо не поїхала, то чому не йде сюди? Усе в замку піднялося на ноги... вона б на гамір прибігла перша... Чи не кинув її у льох цей негідник?" — такі думки роїлися в голові Найди, й він, щоб відтягти якось час, лагідно мовив до Кшемуської:
— Пані... твоє заступництво зворушило мене... І я б віддячив тобі тим же... Але доля позбавляє мене такої можливості...
У цю мить залунав пронизливий зойк: на сходах з'явилася Дарина. Найда похитнувся.
Дівчина знала про падіння Умані й нетерпляче чекала свого судженого в замку... І раптом гамір, крики... Вона кинулась до дверей, але покій було замкнено ззовні. Довго панна кликала слуг і смикала двері, поки нарешті вони розчинились...
Побачивши зв'язаного Найду, Дарина зрозуміла, що справу програно й що страшний кінець неминучий; з розпачем приреченої вона кинулася губернаторові в ноги й почала благати:
— Зглянься! Змилуйся! Мій батько віддячить тобі сторицею!.. Не може вмерти цей лицар! Він — мій наречений!
— Ха-ха! То ось яка ти дочка генерального обозного! — зловтішне просичав Кшемуський. — Це одна зграя...
— Змилуйся! — не тямлячи себе, волала Дарина, хапаючись за полу губернато-рового жупана. — Зглянься, пане!
— Ах ти, гадюка! — крикнув Кшемуський і затупотів ногами. — Мотузку на них обох! Тільки її спочатку прив'язати до стовпа, до шибениці, поки він не здохне... хай милується на свого коханця... а потім і її!
— Не принижуйся перед цим негідником, моя люба! — промовив отаман, не зводячи з дівчини очей. — Коли так судилося, то помремо чесно, не зганьбивши себе. На Україні все влаштується і без нас...
Дарина підвелась і, обвівши презирливим поглядом катів, кинулась до Найди.
— Орле мій! Наша славо! Я не принижусь більше!.. Прощай! Там побачимось! — і вона обвила шию коханого руками, злившись із ним душею в останньому передсмертному поцілунку.
— Відтягніть її! — зненацька крикнула пані губернаторова, відчувши в своєму серці якісь ревнощі до цієї дівчини.
Найду потягли в двір, а за ним і непритомну Дарину... Юрби цікавих і в дворі, і на стінах замку нетерпляче чекали страти. Пані Ядвігу Кшемуський наказав відвести в покої.
— Слухайте, божевільні! — востаннє заговорив отаман, звертаючись до жовнірів. — Ви чините волю лиходія, приреченого на жахливу смерть... і цим самі себе засуджуєте на загибель... Залізняк уже звільнив увесь край і йде сюди! Польські війська розбито... Весь народ повстав... Він не лишить тут каменя на камені... і за мою голову відплатить вам пекельними муками! Присягаюся всім святим — не страх смерті змушує мене говорити, я не раз дивився в вічі кирпатій, а мені шкода вас... Схаменіться, перейдіть на бік правди й скарайте наших мучителів. Першого хапайте недолюдка-губернатора!.. Було видно, що отаманові слова справили враження — жовніри захвилювалися і почали ремствувати:
— Ай справді, панове, супроти Залізняка нам не встояти... то чого ж гинути ні за цапову душу?
Скрегочучи зубами від злоби й нетерплячки, губернатор чекав, поки встановлять шибеницю. Нарешті все було готово, й він люто вигукнув:
— Взяти його! А цю, — показав він на Дарину, — прив'язати поки що до стовпа! Челядь, проте, не квапилась... Тоді наказ губернатора кинулася виконувати вельможна шляхта, переймаючи на себе обов'язки катів. А Кшемуський скаженів:
— Найда все бреше! От-от прибуде Стемпковський!
Отамана підвели до шибениці, накинули зашморг... На щастя, Дарина не бачила нічого: вона так і не прийшла до пам'яті, навіть тоді, коли її прив'язували до стовпа.
Але в той час, коли Кшемуський тішився муками своїх жертв, у замку несподіване зчинився страшенний гамір: він виник десь у внутрішніх покоях і, наближаючись, наростав, мов буря... Усі скам'яніли... Почувся жіночий вереск, і знавісніла пані губернаторова, в супроводі Теклі й інших жінок, вискочила у двір з криком:
— Рятуйте! Гайдамаки в замку! Вдерлися через садові двері!
Ще не встигли сторопілі жовніри й шляхта збагнути жах свого становища, як із вхідних дверей вихором вилетіла юрба гайдамаків; на чолі її був старий запорожець Таран, котрий приспів з Мотронинського монастиря і приєднався до нижнього загону.
— Де Найда? — кинувся він до скам'янілого від переляку губернатора.
— Онде! — тремтячою рукою показав Кшемуський на шибеницю.
— Мертвий? Ой орле мій! — захлинувся слізьми старий. — Що ж тобі, нелюде, зробити? Скажи, яку кару тобі придумати?
Губернатор трусився й не міг вимовити жодного слова.
— Ти знаєш, кого ти стратив? Знаєш? — Дід з ненавистю струсонув губернатора, а потім, схопивши за руку його дружину, також приволік її до нещасної жертви. — Знаєш, кого цей гаспид повісив? Сина свого, рідного сина: це — ваш Стась! Кшемуська несамовито крикнула і впала.
— Приведіть її до тями! Відлийте водою! Нехай втішається смертю рідної дитини, яку вбив диявол-батько... Весело тобі дивитися на мертвого сина? Та ще якого сина!.. Лицаря!.. Ось так і я мучився, коли ти закатував мою дружину й дітей!.. Придивись, я — Свирид Таран... Пам'ятаєш — молодий, ставний, щасливий... а тепер сивий дід... Та серце в мене те саме, що й колись було: останні двадцять років воно билося для помсти й дочекалося її!..
Запорожець підійшов до прив'язаної Дарини й нахилився.
— Вона ще жива, тільки непритомна... Розв'яжіть мотузку! А втім, стривайте! Яке буде її життя? Сама мука.. Ні, їй ліпше не знати цього, не бачити свого орла мертвим... а швидше з ним зустрітися там... Боже, прости і мене, і її! — він вихопив з-за пояса пістоль і вистрілив.
Дівчина навіть не розплющила очей, вона тільки стрепенулася й поникла, всім тілом повисши на мотузці.
— Дивися, неситий звірю, і ти, гадюко! — знову звернувся дід до Кшемуського й опритомнілої пані. — Ви, каїни, може, не вірите моїм словам? То гляньте ж на родимку, що була у вашого сина на грудях... — І старий розгорнув на тілі Найди, якого гайдамаки вже зняли з шибениці, жупан.
— Мій син! Стась!.. — вирвався несамовитий крик з уст матері, й вона, наче мертва, впала на землю.
— Доріжте її, коли ще жива, — звелів запорожець. — А його прив'яжіть до жінчиного трупа й покладіть ось тут, біля шибениці: нехай здихає з голоду... А ви, дітки, грабуйте замок, ріжте всіх до ноги... Справте по нашому славному лицареві страшні поминки!
Головна брама була вже відчинена, через неї увірвався другий загін. Чинити опір ніхто й не думав...
Гайдамацький рух зазнав поразки. Тяжко поранений Залізняк з рештками свого війська подався на південь, у запорозький степ. За добу шаленої гонитви гайдамаки від'їхали так далеко, що були в цілковитій безпеці. Але ніщо вже не могло врятувати їхнього ватажка: надвечір наступного дня його не стало. Перед смертю, зупинившись у чистому полі. Залізняк звелів вивести себе на високу могилу, аби ще раз поглянути на милий серцю край; потім попрощався з товаришами, ніжно обняв Прісю, востаннє глянув на призахідне сонце, що багряним золотом заливало широкий степ, і, припавши до рідної землі, навіки склепив свої орлині очі. Козаки накрили гетьмана простріленою кулями червоною корогвою і мовчки опустилися на коліна. Вранці вони шаблями викопали яму, наносили шапками землі й насипали своєму батькові високу могилу...
Ґонту в Сербинові замучили ляхи. Гордо терпів він пекельні тортури й мужньо зустрів смерть.
Зазеленіли степи й луки, зацвіли на кривавих нивах квіти. Пам'ять про страшні гайдамацькі битви перейшла в пісні й думи; загоїлися рани в серцях людей... Та не загоїлася рана у серці Прісі... Хоч як благали її Сара й Петро, вона пішла в монастир і там, відцуравшись світу, жила спогадами про гетьмана Максима...