Люд, який заповнив монастирський двір, мовчки стежив за приготуваннями, тільки приглушені вигуки вряди-годи порушували лиховісну тишу.
Двері церкви були розчинені навстіж. У глибині, біля намісних образів, блимали дві-три лампади, наповнюючи церкву таємничими сутінками.
Обриси монастирських будівель уже потопали в темряві, й на чорному тлі яскраво різьбилися лише освітлені вікна келії отця архімандрита.
У ній зібралися ієромонахи, диякон Аркадій, отець Антоній, настоятель Єлпідифор, Залізняк і Найда.
В кутку, перед образами, темнів аналой з іконою і хрестом на ньому. Біля аналоя стояв отець Єлпідифор; поверх чорної ряси на ньому була траурна єпітра-хиль; присутні оточили його тісним колом; обличчя у всіх були зосереджені й сповнені суворої мужності. Тільки на обличчі Найди крізь зовнішню суворість виразно проглядала страшна, потаємна мука.
За цю добу він пережив непосильну й для козацького серця боротьбу, та все-таки вийшов з неї переможцем.
Гонець, посланий ним у Лебединський монастир, привіз лише підтвердження страшної звістки, переданої Найді Залізняком: справді, сильний польський загін обложив монастир з усіх боків, і пройти туди було неможливо.
Страшний відчай охопив козакове серце, але залізна воля взяла гору, і Найда залишився на місці, влаштовуючи й готуючи все для наступного фатального дня.
У келії було тихо. Отець Єлпідифор погортав требник, розкрив його, поклав на аналой і звернувся до всіх схвильованим старечим голосом:
— Братіє, поки нога наша не переступила порога цієї келії, усе ще перебуває в смиренному спокої на нашій бідолашній Україні; та тільки-но вийдемо ми за поріг, по всьому рідному краю спалахне пожежа, й ніхто вже не спроможний буде погасити її. Що вона передвіщає нам — порятунок чи ще гірше лихо? Єдиний вседержитель світу відає про це. Можливо, ми, сліпі слуги його, ведемо в цей час на заклання вітчизну свою! Помолимося ж, братіє, йому, всевідаючому і всеблагому, хай пошле він нам свою допомогу: бо не помсти шукаємо, не користі й земної слави, а спасіння святого хреста нашого й захисту для старих, вдів і сиріт. На страшну справу зважились ми, не відаючи волі промислителя... Помолимося ж йому щирим серцем, усією душею, хай зглянеться він на наші страждання і пошле своє благословення!..
Усі мовчки опустилися на коліна; настоятель тремтячим голосом читав молитви; присутні повторювали за ним пошепки кожне слово, з надією і благанням зводячи очі на темні лики святих. Нарешті отець Єлпідифор обернувся до молільників, проказав звичайний відпуст і перехрестив усіх.
Першими підійшли до хреста Залізняк і Найда.
— Чада мої возлюблені! — сказав Єлпідифор, підносячи їм хрест. — Вам вручили ми долю святої церкви й нашого краю. Заприсягніться ж у цей страшний час, що не для користі, не для слави поведете ви за собою малих сих!
— Присягаємось муками Христа, спасителя нашого! — промовили разом Залізняк і Найда, підіймаючи вгору руки. — За віру і за волю народу ми віддаємо своє життя і життя тисяч братів, і коли хоч одна горда, себелюбна думка скаламутить наше серце, коли хоч раз рука підійметься з веління нашої гордині, — хай ми тоді не матимемо вічного спасіння, хай нас відлучать від святої церкви нашої навіки!
— Амінь, — закінчив Єлпідифор, обнімаючи Залізняка й Найду. — Хай благословить вас господь і дарує вам перемогу.
— Віримо, пречесний отче, і надіємося! — палко мовив Залізняк. — Ех, шкода тільки, що немає превелебного отця ігумена... Коли б мені той папір, присягаюся, з ним перевернув би я всю Польщу!
— Папір є! — обізвався хтось за спиною Залізняка тихим голосом. Полковник швидко обернувся й побачив за собою отця Антонія. З уст Залізняка замалим не зірвався мимовільний вигук, але Антоній подав йому ледве помітний знак і пошепки сказав:
— Коли вийдемо з келії, підеш за мною.
Присутні почали підходити до хреста — слів отця Антонія не почув ніхто.
Нарешті всі поцілували хрест.
— Чи все у вас готове, чесні отці? — спитав Залізняк.
— Все!
— Незабаром північ! Іди ж. Найдо, у двір, а я зараз теж піду за тобою.
— Попрощаємося ж, братіє! — мовив отець Єлпідифор. — Хай буде над вами воля господня.
Усі міцно обнялися й почали виходити з келії.
Залізняк пішов слідом за Антонієм.
Вийшовши в коридор, що вів од келії отця ігумена на ґанок, вони повернули праворуч і вступили в маленьку келійку. Тут містилася аптечка Мельхіседека, а також зберігалися в потаємних скриньках усі монастирські папери.
Келійку тьмяно освітлювала, ледь блимаючи біля образів, невелика лампада. Антоній старанно зачинив за собою двері; потім, підійшовши до однієї із стін, відчинив потаємну шафочку й дістав звідти товстий згорток паперу, перев'язаний золотим шнурком.
— Що це? — схвильовано спитав Залізняк, жадібно стежачи за кожним рухом отця Антонія.
— Указ цариці російської, — урочисто відповів той і, зірвавши шнурок, розгорнув перед полковником товстий аркуш пергаменту, списаний золотими слов'янськими літерами.
— Читай, читай! — задихаючись, вигукнув Залізняк і, схопивши Антонія за плече, підвів його до лампади.
— "Ми, божою милостю Катерина II, цариця і самодержиця всеросійська..." — почав Антоній і, повільно карбуючи слово за словом, прочитав полковникові весь указ, в якому нібито від імені Катерини наказувалося всім козакам, селянам і запорожцям українським, під проводом Залізняка, винищити по всій Україні ворогів православної віри й руського народу, бо цариця не хоче більше терпіти насильств і звірств лядських над православною церквою та православним рідним народом і обіцяє йому свою швидку й сильну допомогу.
— Друже мій, брате мій! —вигукнув Залізняк, коли Антоній прочитав папір. — Та хто тобі дав, та де ти роздобув цей папір? Чого ти раніше не сказав мені про нього?
313
— Бо ще не настала остання хвилина.
— Хто тобі дав його?
— Знайшов у потаємній скриньці отця Мельхіседека... — відповів отець Антоній, опустивши очі.
— Чи так це, отче? — і Залізняк пронизав отця Антонія допитливим поглядом.
— Не час, козаче, дошукуватися, звідки указ і хто привіз його! — збудженим голосом відповів отець Антоній. — Благо, що він є! Сплюндрована Україна й свята церква волають про допомогу... Лише це волання є непреложною істиною... Іди ж і переможи ненависних латинян, сокруши їхню гординю й визволи країну від єгипетського ярма... А для цього — будь-яка зброя придасться... Амінь! — закінчив він.
— Присягаюсь, що з цим папером, — вигукнув Залізняк, стискаючи в руці пергамент, — усе піде за мною, і душі замучених полетять попереду війська на люту кару ворогам!
Полковник міцно обняв отця Антонія і, сховавши за пазуху дорогоцінний папір, поспішно вийшов у присінок.
Не встиг він ступити й кілька кроків, як за його спиною почулося тихе шарудіння й дві тонкі руки схопили його за рукав.
Залізняк швидко озирнувся і, здивований, побачив Прісю. У напівтемряві присінка важко було розгледіти вираз її обличчя. Полковник бачив тільки великі чорні очі дівчини, які з тугою дивилися на нього.
— Це ти, Прісю, дитя моє? Що з тобою? — ласкаво промовив він.
— Господи боже! — тремтячим голосом заговорила Пріся. — Пане полковнику, зараз ножі святитимуть, вранці похід і пан полковник залишить нас!
— Ні, ні, голубко моя! — перебив її Залізняк. — Я не залишу тебе, я домовився з отцем намісником, ти житимеш у монастирі.
— Не те, не те! — з тугою вигукнула дівчина. — Пан полковник піде з козаками, а на війні, ой боже милий, — усе може трапитись! Страшно й подумати!
— Господь над усіма нами!
— Над усіма нами, а батька замучили! — Прісин голос урвався, і все тіло її затрусилося від глухого ридання.
Залізняк, як міг, заспокоював Прісю.
— Хто за бога, за того й бог. Не переможуть нас ляхи, а монастир укріплений, і я залишу в ньому достатньо війська.
— Не про себе я, не про себе... — палко відказала дівчина. — Хай мене закатують, хай мене спалять, хай посадять на палю ляхи, — хто я? Дурна, нікому не потрібна дівчина, а якщо... Ой боже мій, боже мій!..
— Та що з тобою? — здивовано спитав Залізняк. Пріся зібралась із силами й заговорила швидко-швидко, наче боялася втратити рішучість:
— У мене є прохання, таке прохання... Якби пан полковник погодився, я б усе життя... Я знаю, що я недостойна, але, як собака, слухатимусь кожного слова, доглядатиму пайового коня... Ніхто не дізнається, я обріжу собі коси, одягну жупан... Ох, якби пан полковник погодився... Я не можу тут залишитись, я помру від туги, від страху, що пан полковник сам на війні, що нікому захистити його!
— Ти, ти збираєшся захищати мене?! — вражено вигукнув Залізняк. — Бідна маленька дитино, та чи знаєш ти, що таке війна? Там смерть щохвилини заглядає у вічі.
— Усе, усе витерплю! — вигукнула Пріся, судорожно чіпляючись за руку Залізняка. — Кістьми ляжу, душу свою занапащу, тільки б з паном полковником...
— То хай же буде по-твоєму, мій маленький джуро, тільки пам'ятай — не ти мене, а я тебе захищу від будь-якого напасника! — полковник пригорнув до себе дівчину й ніжно поцілував її в чоло.
(Продовження на наступній сторінці)