Цілий тиждень в Лисянці кипіло життя, наче стояв там ярмарок; на всіх кутках села заскрипіли вози з домашнім добром; біля відчинених хат заметушилися баби, молодиці, біля колодязів почали збиратися дівчата; з веселим криком забігала по вулиці дітвора, здіймаючи хмари пилюки... Вечорами знову мекали вівці й ревли корови, а вночі лунали на леваді сумовиті пісні парубків і дівчат.
Батюшка розчулено поглядав, як село потроху знову повертається до мирного життя, й, діставши дозвіл правити службу в церкві, коли тільки забажає, користувався ним майже щоденно. Звісно, в будні, сповнені клопоту, до церкви приходили тільки старі — вони побожно слухали палкі молитви священика.
Так минув тиждень. Того дня господарі з раннього ранку подалися хто на царину, хто на розподіл ланів, а парубки на сіножать, бо на високих місцях уже горіла трава. Батюшка, відправивши ранню обідню, разом з титарем і паламарем був іще у вівтарі, а в церкві шепотіли останні молитви три сиві діди й одна беззуба підсліпувата бабуся. Раптом до церкви вбіг блідий, переляканий хлопець і заволав не своїм голосом:
— Хто в бога вірує, рятуйте! З гори мчать... уже близько...
— Хто мчить? — стривожено спитав з вівтаря батюшка; він уже скинув рясу й був тільки в полотняному підряснику, а в руках тримав довгу патерицю й бриля.
— Ой панотче, поляки!.. По конях і по збруї видно... Ой лихо! — заламував руки переляканий хлопець.
Усі зблідли. Із безладних хлопцевих слів і священик, і всі присутні зрозуміли, що над церквою й селом нависла смертельна небезпека.
— Слухай, пане Даниле і ви, мої любі діди, — квапливо заговорив отець Хома. — На все воля божа! Я піду додому... Зле, коли мене застукають у храмі... А ти, друже Даниле, разом з дідами рятуйте всі священні речі з вівтаря й ризниці... Щоб не дісталися вони до рук латинян... Ключ також доручаю тобі... хоч у річку закинь! Хай вдеруться до церкви, аки таті, аки розбійники, а не ввійдуть мирно... Благослови вас, боже! А мене простіть і розрішіть, аще був що не гаразд вчинив.
— Що ви, панотче, батьку наш рідний? — підходячи до батюшки за благословенням, сказали титар і діди. — Хіба ж завинила коли перед ким-небудь ваша свята душа?
— Ох, простіть і прощайте! Хай береже вас господь! — тремтячим голосом промовив отець Хома і, перехрестивши схилені голови дідів, вийшов із церкви.
Ледве він дійшов до садиби титаря, як назустріч йому вискочив добрий десяток вершників.
Попереду мчав на баскому гнідому жеребці молодий улан з пихатим виразом обличчя, небіж Кшемуського.
— Гей, попе, сюди! — гукнув він, осадивши біля воріт змиленого коня. Батюшка, скинувши бриля, підійшов і шанобливо зупинився перед довудцою.
— Слухай, ти, — погірдливо заговорив улан, — сейм постановив, щоб в крулевстві не було більше ніякої схизми, розумієш, ні-я-кої! Щоб усе населення було католиками або принаймні уніатами — і квит! І жодне покровительство й заступництво вам не допоможе, жодне! — червонів од роздратування шляхтич, погрожуючи на-гаєм. — Ні ваш гайдамака Мельхіседек, якого цими днями посадять на палю, ні Москва, проти якої піднялося все лицарство... І я тобі зараз доведу, що гонорове слово сейму і святе, і тверде! Слухай мій наказ: ти задля свого спасіння й блага мусиш негайно, до приїзду губернатора, присягнути сам і привести в церкві парафіян до присяги на унію. Даю тобі на це дві години. Якщо запізнишся і його ясна мосць ще застане тут схизму, тоді пощади не буде!
Отець Хома слухав зухвалу мову молодого улана скорботно й схвильовано; в нього була спалахнула надія на заступництво нового пана, але зараз же згасла, — він раптом зрозумів усю її ефемерність і подумав, що тисячу разів мав рацію диякон, коли закликав ні в чому не покладатися на панів. А втім, вислухавши улана, батюшка оволодів собою, і в його ясних очах засвітився непохитний спокій віри.
— Пане, — тремтячим голосом заговорив він після короткої паузи. — Я нікого не силую із своїх парафіян. Всяк має свою волю й свій розум... Склич їх і поясни сам волю найяснішого короля й могутнього сейму... Насильством, пане, не можна ані насадити, ані знищити віру... За неї, пане, люди йшли на хрест і на вогнище... Що ж до мене, смиренного служителя вівтаря, то ніякі принади світу цього, ніякі блага його не можуть спокусити мене на нечестивий вчинок... Я не зламаю присяги, даної мною у вівтарі мого рідного храму, й зрадником не стану! Ніякі погрози мене до цього не змусять... Смерті я не боюся, за її межею — сонце правди й сіяння вічної любов ! І радощі життя, і муки його — все тлін, усе скороминуще... Тільки там — вічне! — гучним, урочистим голосом закінчив отець Хома, указавши перстом на глибоке блакитне небо.
Спокій й мужні його слова так розлютили улана, що він позеленів, задихнувся і якусь мить не міг вимовити й слова.
— То ти не пристаєш до унії? — просичав довудца, наїжджаючи конем на священика.
— Ні, — рішуче відповів батюшка.
— Чому?
— Бо не хочу зрадити віри мого народу, віри батьків моїх.
— Ключі від церкви! — крикнув довудца.
— У мене їх немає! — тихо відповів священик.
— Ключі! — несамовито заревів шляхтич.
— Присягаюсь... У мене їх немає... та я б і не дав... Хоч би які ти муки вигадав... я їх за благо прийму: вони стануть мені блаженством...
— Повісити його!
— Благослови тебе, господи, сину мій! — підняв угору руки священик. — Яке щастя, що ти прискорюєш мені путь до Христа й встеляєш його спокутною мукою...
А в церкві, після того, як пішов батюшка, титар з дідами кинулись у вівтар і ризницю, щоб винести священні речі й надійно сховати їх. Усі церковні облачения, срібні й кипарисові хрести, плащаниця, срібні канделябри, лампади й ікони в окладах виносилися з вівтаря і з самої церкви, передавалися парафіянам, а ті розносили священні речі по селу й ховали, а срібло закопували в землю.
Та зосталися на жертовнику чаша й потир з ложицею, а на престолі ковчег із освяченими дарами. Торкнутися цієї святині ніхто не зважувався, а тим часом найпекучіша потреба була саме в тому, щоб винести й сховати її від напасників-уніатів, тому що без цієї святині ксьондз не міг служити мшу, а отже, й фактично перетворити православний храм в уніатський костьол.
Час минав. До церкви, дедалі наростаючи, долинали з вулиці крики й тривожний гомін. Били на сполох... Сумні, мірні звуки дзвона пливли важкими хвилями й розносили по околицях тривожну звістку.
— Боже! Що ж робити? — у відчаї заволав титар. — Ось-ось увірвуться вороги... Я вже чую тупіт... І тоді все загинуло... Діду, ви старший... Візьміть он ту шовкову хустку, що покриває чашу й потир, і загорніть у неї дари.
— Недостойний, недостойний я, грішний, і торкнутися, — застогнав дід. — Може б, ви, Охріме? — звернувся він до свого товариша. Але той покрутив головою і перелякано замахав руками:
— Ой на бога! Що ви? Адже мені з моєю скверною... і підступитися гріх! Нікому це зробити, пане титарю, опріч вас...
— Oй що ж діяти, що чинити? Якщо захоплять дари, храм загинув. А я, грішний... недостойний... оскверню своїми руками... Не за себе я боюся... Хай би мене й грім небесний за моє зухвальство убив. тільки б урятувати храм... Але осквернити святиню... Не смію, не смію!!
В цю мить біля самої церковної огради пролунав кінський тупіт.
— Рятуйте дари! Замкніть церкву! — крикнули обидва діди, беручи на засув вхідні двері. Титар розгубився: він кинувся був до малого притвору, щоб замкнути двері, та потім мерщій повернувся у вівтар і впав на коліна перед запрестольним образом:
— Милосердний, ласкавий боже!.. Карай мене, але допусти врятувати дари! Мати божа!
Він підвівся блідий, тремтячий, з розчуленим поглядом; похапцем обмотавши руки шовковою хусткою, що лежала на жертовнику, титар, з трепетом священного жаху, взяв із жертовника чашу й потир, накинув на них другу хустку і з належною обережністю зав'язав. Перед ковчегом він упав був ницьма, але діди квапили, бо зовні посилився гомін. З таким же трепетом і благоговінням зняв титар з престолу ковчег і загорнув його в ту саму хустку; взявши обома руками дорогоцінну ношу й тримаючи її перед собою так, щоб вона не доторкалася його одежі, титар обережно вийшов у сінці й попросив діда виглянути, чи немає поблизу ляхів. На щастя, виявилося, що стукіт і гомін зчинились од возів, на яких селяни поверталися з поля. Господарі зупиняли коней біля церковної огради, а самі бігли до своїх хат, щоб дізнатись, чи не сталося чого з їхніми сім'ями. Таких возів стояло вже чотири, під'їжджав п'ятий.
— Поспішай, пане титарю! — сказав дід. — Хвалити бога — це свої, можна пройти.
— Замкни ж двері на засув і на замок... Ключі забери... І мерщій за мною! — сказав титар і квапливою ходою, крадькома, прошмигнув у бічну хвіртку, а звідти в провулок і зник із дідом у буйній гущавині левад...
Тим часом звістка про наїзд докотилася на царину; найближчі встигли приїхати, деякі пішки бігли в село, сповіщаючи зустрічних хуторян про наглу біду, а інші, щоб повідомити односельців, подалися на сіножаті й дальні ниви... На лихо, новий пан був десь на хуторах, і двоє верхівців помчали його розшукувати.
(Продовження на наступній сторінці)