«Не судилось» Михайло Старицький

Читати онлайн драму Михайла Старицького «Не судилось»

A- A+ A A1 A2 A3

Ж о з е ф і н а. Маdаmе! С'еst іmроssіblе аvес Zіzі!* (*Мадам, Зізі просто неможлива (франц.))

А н н а П е т р і в н а. Ах, вечно с жалобами... Qu'est-ce qu'il y a la?* (*Що там таке? (Франц.) )

Ж о з е ф і н а. ЕІІе mе gгоnde, еllе mе taquіnе" (*Вона мене лає, вона мене дражнить (франц.)).

А н н а П е т р і в н а. Vous еtes trор rudе, vоus mеmе!* (*Ви самі надто суворі! (франц.))

М и х а й л о. Ні, мамо; Зінька, як собака, лізе у вічі; до паскудства розбещена!

А н н а П е т р і в н а. Что за выражения? Зінька! Паскудство!

Б є л о х в о с т о в. Зінька? С'еst joli!* (*Чудово! (Франц.))

М и х а й л о. Нехай буде й по-модньому — Зізі, хоч, на мене, вона більше підходить до зінського щеняти; але ви придивіться краще, що це за перекрутень? З неї вийде моральна каліка!

Б є л о х в о с т о в. С'еst trор fогt!* (*Це занадто! (Франц.)) Милый, резвый ребенок, не больше!

А н н а П е т р і в н а (до Михайла). Оставь, пожалуйста! Ты доведешь меня до мигрени.

Зізі проходить здаля.

Зизи, Зизи! Ступай сюда!

Зізі підходить з опущеними очима.

А н н а П е т р і в н а. Что это ты творишь, дрянь? Чтобы я еще от вашего братца выговоры получала?

Б є л о х в о с т о в. Ах, mа соusinе* (*Моя кузино (франц.)), не обижайте моей крошечки! Ко мне, Зизюк, под мою защиту! Дядя в обиду не даст!

З і з і (підбігає до Бєлохвостова, плаксивим голосом). Она сама... воображает много! Через... зтого урода достается только.

А н н а П е т р і в н а. Они меня cговорились уморить! Я слабонервная, чувствительная — и вечно какие-либо дрязги! У меня голова не выдержит, — чувствую, что сейчас начнется тик... Недоставало еще, чтобы из-за вас (до Жозефіни) я слегла в постель! С пустяками в глаза лезет... Там, в Швейцарии, коров доила, а здесь обижается, если ребенок что-нибудь скажет.

Жозефіна сумна; Зізі пересміюється з Бєлохвостовим і йдуть далі.

М й х а й л о. Ne vous chagrinez pas!* (*Не сумуйте! (Франц.))

А н н а П е т р і в н а. Пожалуйста, без трагедий! Скажешь Павлу, чтобы сейчас пришел ко мне: у меня тик. Я такая слабонервная, чувствительная... (Виходить).

Михайло підходить до Жозефіни й потіша її, проводячи по дорозі.

П а в л о (за вікном). Ну, тепер — годі! Рушайте додому! Спасибі за увагу й слухняність!

В И Х І Д IV

Пашка і Михайло.

З школи виходять діти з книжками, кунштуками* (*Кунштуки — малюнки. Тут — абетка з кольоровими малюнками.); жарти і сміх стиха. Позаду кілька дорослих. Наостанці Пашка.

С т а р ш і. Ну, не пустуйте! Це вам не вулиця, а панський садок!

Пашка входить і озирається кругом.

М и х а й л о (повернувся назад). Бідна оця Жозефіна! Поневіряється на чужині, без язика, без мови. Всяке аж сікається принизити, осміяти; а заступитись нема кому. І все ото гонить бідність та доля щербата! А матір яка немилосердна, жорстока! Гидко й здумати! (Зуздрів Пашку й хутко підходить). А! Здрастуй, Пашко! І ти сюди прийшла? Яким способом? (Подає руку).

П а ш к а. А вчитись до школи.

М и х а й л о. Хіба?

П а ш к а. Авжеж! Думаєте — стара?

М и х а й л о. Куди там! А тільки здивувало мене, що ти нічого перше не казала, а це здумала.

П а ш к а. А що ж? Захотілось вивчитись на гулянках читати, щоб і самій можна було бавитись отими книжечками, що ви приносили: такі занятні та втішні!

М и х а й л о. Добре, добре єси задумала. І вивчишся?

П а ш к а. А чому ж ні? Аби хіть.

М и х а й л о. А трудно здалося?

П а ш к а. Не так трудно, а якось ніяково з малими сидіти. От Варка Горбанівна перше ходила, то ще й проказує, аж соромно.

М и х а й л о. Пусте! Шкода, шкода, що я не знав:

я б зайшов сам проказати... А Катря де? Може, тут?

П а ш к а. Ні, вона дома; у неї мати чогось слабує, то ні на кого кинути. А вона б охоча була вчитись, бо вже трохи й чита, — ще за батька почала.

М и х а й л о. Ти б її, Парасю, серце, привела коли, то ми б разом і вчилися.

П а ш к а. Добре. А що, вам подобається?

М и х а й л о. Кому ж вона не до вподоби? Дуже гарна та мила. Оченята, брівоньки — в світі нема!

П а ш к а. Чи ба, як у око впала! А от ви стережіться залицятись до неї.

М и х а й л о. Або що? Хіба не можна любувати красою, тішить серце розмовонькою дівочою?

П а ш к а. Та то, що у неї Дмитро є.

М и х а й л о. Хто ж це?

П а ш к а. Ковбань, парубок; годованцем був, а тепер сам хазяйнує. Вони змалку з Катрею, як брат з сестрою: певно, швидко й поберуться. (Зітхає).

М и х а й л о. Ну, то й щасти боже; а мені що до того?

П а ш к а. А то, що Дмитро дуже заздрісний, завзятий і Катрю коха без душі. (Зітхає).

М и х а й л о. Про мене, Семене, аби я Йван!

П а ш к а. Так-то так! А як здиба вас з Катрею, то буде лихо.

М и х а й л о. Овва! Злякались!

П а ш к а. Ні, далебі, — він страшний!

М и х а й л о. Ти чорзна-що, Парасю, верзеш! Чого ж йому казитись? У вас, як тільки постояти з дівчиною, побалакати, — то вже й язики чешете. Хіба не можна чесно та мило бавити часу без усяких зальотів? Хіба не можна просто товаришувати, дружити, як людина з людиною, а треба конечне любощі замішати?

П а ш к а. Розказуйте, розказуйте! Так і повірили! Щоб ото ваш брат ходив до нашого так тільки, аби час пробавити, а щоб про інше й на думці не мав?! Ще парубок — може, а що пан — зроду!

М й х а й л о. Та я за панів не обстоюю!.. Але, здається, я нічим не образив нікого, а зо всіма вами щиро, як з рівними.

П а ш к а. Крий боже! За вас всі чисто... і Катря так, — боже! Питала навіть, чого пана Михайла третій день не видко?

М и х а й л о. Невже питала?

П а ш к а. І не раз. Та вас-таки, певно, в любистку купали, бо всі дівчата за вами аж-аж-аж! А Катрі й надто сподобались. Тільки й мови, що про вас...

М и х а й л о. Брешеш!

П а ш к а. Далебі!.. Ага!.. А чого почервоніли? А тільки що казали! (Сміється).

М и х а й л о. Де там почервонів? Пустуєш! То у мене звичка така... Адже, пам'ятаєш, як була маненькою у дворі та вмісті гралися, то було цукеру тобі вкраду, та зараз і піймаюся: спитають тільки, а я й спалахнув!

П а ш к а. Пам'ятаю, пам'ятаю — ви добрі були. Ну, прощавайте ж!

М и х а й л о. А ти куди тепер?

П а ш к а. Піду до Катрі; може, витягну.

М и х а й л о. Піди, голубко, та виклич гуляти. Сьогодні ж неділя.

П а ш к а. Заманулося? Ну, добре, добре! (Вийшла).

М и х а й л о. Будь ласка!

В И Х І Д V

Михайло і Павло.

М и х а й л о (до себе). Жартівлива, але щира. Тільки, що вона постерега? І чого я почервонів, справді? Чого я зрадів так?

П а в л о (виходить до дивана). Михайло! Ти тут?! А чого ти не прийшов допомогти?

М и х а й л о. Спізнився купанням, а тут перебили ще наші: кузен Білохвост приїхав.

П а в л о. Ага! А я так натомився, що й рук не зведу. Дай тютюну!

М и х а й л о. Може, сигари хочеш? Добрі.

П а в л о. Цур їм, то панські витребеньки! А мені не лишень міцного; якби махорки, то ще лучче!

М и х а й л о. А сигари — ласощі? (Подає тютюн).

П а в л о. Атож! Мені от треба затягтись міцним чим, щоб у грудях одлягло, бо переговоривсь; а вашому братові, білоручці, сигару в зуби для того, щоб пахучим димом дурманить нерви та придумувати собі заласні картини та мрії.

М и х а й л о. По-твоєму — кожна приятність, кожна втіха, то трохи чи не карна провинність? Аж досадно, їй-богу!

П а в л о (закурює). А ти, мій голубе, розкинь розумом, що кожна така приятність для одного коштує неприятності для багатьох.

М и х а й л о. А! La proprilete c'est le volt?* (*Власність — це крадіжка (Прудон) (франц.).) Чули! Не згоден: довго ще вона світ підпиратиме, та й хто його віда, коли її знищать? Егоїзм — підвалина усьому; треба його тільки направляти добре та викохати в противагу йому другу силу не меншу — любов!

П а в л о. Ф'ю! Ф'ю! Уже окульбачив свого Пегаса, сів на кохання?

М и х а й л о. А що? Може, зречешся од ції сили?

П а в л о. Хто каже? Тільки у здорових людей вона єсть присмака до приязні, до спілки, що зв'язує людей ради вищих пориваннів, ради діла, а ви, пани, покладаєте на це діло життя, і як не заноситесь в хмари — своїми ідеями, своїми замірами народові послужити, а все оте зложите перед першою спідницею.

М и х а й л о. Ти дуже гостро судиш: не всіх же рівняти до розбещених лодарів, золотих ласунів? Так би прийшлось і віру в чоловіка згубити!

П а в л о. Та от... вибач на слові, хоч би запитати й тебе: чого ти став учащати на вулицю?

М и х а й л о (змішавшись). Що ж, ти й про мене?.. Я тобі, Павло, не дав приводу мене кривдити.

П а в л о. І в думці не маю, а все ж таки я б обачніш поступовувавсь...

М и х а й л о. Як? Що на вулицю ходжу? Так ти навіть проти єднання з народом? Небезпешно, значить, з ним знатись, споучати його, хоч би етнографії ради...

П а в л о. Яка там етнографія! Чого лукавиш? Спіднички тягнуть... Ти ж мені недарма живописав якусь Катрю поетичними кольорами!

М и х а й л о. Не ждав я, щоб ти мене за бидло вважав!

П а в л о. Не за бидло... а тільки я добре знаю ваші ледачі нерви: отак вразить яке-небудь свіже личико — ви зараз і ну упадати, залицятись — така вже ваша вдача... Панича ж порива поезія, примха, а дівча молоде, дивись, — і підбите навіки.

(Продовження на наступній сторінці)