«Кармелюк» Михайло Старицький

Читати онлайн роман Михайла Старицького «Кармелюк»

A- A+ A A1 A2 A3

В хаті знявся радісний гомін. Всі обступили Янка, кожен намагався привітати його теплим словом, а Янко, вигукуючи "Свирид, Гнат, Остап!" — ручкався й цілувався з своїми земляками.

Ця привітна зустріч односельців дихнула на душу Янка теплом і розвіяла його пригнічений настрій: спільне рабство, спільне горе трохи мирило його з своїм становищем і зближувало, ріднило з побратимами, на яких у пана Янчевського не вистачало лози.

— Ну, сідай же з нами, синку,— запросив Янка дворецький.— Оце ось наш... сирота... а тепер, як бачите, будь-якого пана за пояс заткне...

— Звичайно, має ся розуміть... от і ми... Маршалок — велике діло...

— Го-го! Прибери й пенька, то матиме постать панка! — засміявся фурман.

Всі теж засміялися й подались до столу.

— Сідай, сідай,— казав дворецький,— та розкажи нам, де ти бував, що ти видав? Які є люди на світі? І як люди прості ся мають у далеких, заморських краях?

— Цікаво! — крутнув головою тутешній машталір.

— Ой матінко! — протягла баба.— І як тебе там серед бусурманів песиголовці не з’їли?!.

— Там, бабусю, де я був, бусурманів немає і песиголовців немає... то самі брехні! Скрізь християни... католики або лютерани... От православних — немає...

— Та які ж то християни! — зневажливо махнула рукою баба.— А за песиголовців не кажи... Покійна дядина моєї матері, що доводилась Насті Супрунисі сестрою в перших... її держав вуйко Гнатюк... оно, що хата з двома димарями зараз же за Чумарчуком...

— Та годі, бабо! — забурчав на стару дворецький.— Ти як почнеш свої теревені, то, тебе й до світу не переслухаєш... Мовчи краще та слухай готове...

— Що ж вам розказати, земляки мої любі? — почав Кармелюк.— Всього й за місяць не розкажеш... Надивився я таких див, яких не побачу вже й до смерті... Такі там міста, що їх ні сходити, ні виходити... А чистота яка, а порядок! Вулиці всі бруковані, хоч котися, і порошинка не пристане... А будинки, а палаци — озії які, а костьоли, дзвіниці! Глянеш угору,— шапка з голови падає, кинеш оком — одірватися не можеш...

— Ну, за дзвіницю у лаврі немає ніде у світі...— заперечила баба.

— Не перебивай! — стукнув по столі рукою дворецький.

Баба замовкла, а Кармелюк заговорив знову:

— Такої високої, як лаврська дзвіниця, може, й немає, бабусю... Ну, а щодо краси...

— У Києві святі...— почала була знову стара, та, помітивши грізний погляд діда, затулила собі рота рукою й геть замовкла.

— Щодо пишноти,— то й не здумати і не згадати... Велике там за кордоном, мабуть, багатство і люди вільні живуть...

— Вільні? — перепитав машталір.

— Вільні... Такого кріпацтва, такої убогості, як тут, ніде не бачив... Ми більше жили у француза, у їхній столиці — Парижі.

— У хранцуза, що війною йде? — здивувався Явтух.

— У того самого...

У цей час грюкнули двері, і до хати увійшов суб’єкт, ніби економ, у чумарці, ботфортах і з нагаєм у руці.

По хаті лякливо пробіг шепіт: "Пан ключник!"

— Що тут таке? — крикнув, увійшовши, ключник і вилупив очі на Явтуха.

Той глянув спідлоба на ключника й відповів понуро:

— То пан фурман розповідали, як уполювали в них ведмедя, то я й сказав.

— Ой, я тобі, гицлю, дам ведмедя! — підвищив був голос панський шпигун, але в хату влетіла господиня й перебила його мову.

— Де ця тварюка Фрося, покоївка? — накинулась вона, вдивляючись у гурт.— І лакея Стецька немає!.. Пан лютує... Якщо пропаде, то і ваші шкури полопаються!.. Ой мамцю моя, що вони собі думають? Пан ключника кличе... Біжіть мені всі розшукувати Фросю... Ой, що то буде?

І шалено крутнувшись по хаті, вона вилетіла.*

Слідом за нею вийшов ключник, за ним вискочили форейтор, підпасок і посудниця, а за хвилину вийшов і машталір маршалка. Ті, хто зостався в челядницькій, попритихали й почали шепотітися.

Кармелюк підійшов до дівчини, яка від страху сховалася за піч.

— Ти, дівчино, з якої вулиці?

— З Надров’янської...— відповіла вона тихо, захлиснув-шись од переляку.

— Ага! Недалеко, виходить, од мого діда Свирида?

— Третя хата...

— То ти мусиш знати всіх... на тому кутку?

— Атож!

— А Свиридову небогу... знаєш? — затнувся од хвилювання й Кармелюк.— Дівчину... Маринкою звуть...

— Авжеж!

— Ну, й що ж... жива... здорова?..

— Хвалити бога!

— Заміжня, мабуть? — промовив глухо, із зусиллям Янко.

— Ні.

— Ой! — скрикнув він і зніяковів.

Дехто звернув увагу на його збентеження.

— Сватали її,— затинаючись і важко дишучи, сказала дівчина,— та вона нізащо... хоч руки на себе... Все жде когось...

— Серденько моє! — скрикнув Янко.

Дівчина підвела на нього злякані очі й зашарілась,

Янко одійшов до вікна, щоб приховати своє хвилювання, й притулив до холодної шибки своє гаряче чоло.

Коло столу тим часом напівпошепки велася мова про Фросю.

— Ох, біда буде, біда,— казав тихо, ні до кого не звертаючись,'Дворецький.— І що ця пустунка собі гадає? Не подумає ж, скільки інші зазнають муки від самого цього ката вирячкуватого.

— Його ж то й покликав наш дідич до себе,— мовив

Явтух.— Отам-то, думаю, тіпає тепер своїм язиком!

— А сам коло Фросі впадає,— весело сказав хлопець і легковажно вдарив у бубон.

— Го-го! — пирхнув машталір.

— Чого ти? — аж злякався дворецький.

— Справді! Я раз бачив, як він її обхопив... Сопе сатана,

а вона верещить та...

Не встиг хлопець докінчити фрази, як прожогом розчинилися двері, і з свистом урізався йому в голову трійчатий канчук.

— Ох же ти, гадюка! Бидло паршиве! Я тебе закатую! Я тобі рота до вух розірву за такі слова! Кишки повипускаю! Нутрощі поодбиваю! — і за кожним словом він періщив його канчуком по голові, по обличчю й бив чоботом у груди.

— Ой мати божа! — заволала баба й зашепотіла молитву.

— Єзус-Марія! Милосердя! — скрикнув дворецький.

— По-нашому,— мугикнув машталір.

— Так же можна й на смерть!..— буркнув понуро Явтух.

— Що-о? Та я тебе...— підскочив ключник.

— Ану? — і Явтух спокійно випростався.

Невідомо, чим би закінчилася ця сцена, коли б не Кармелюк: несподіваний напад лютого панського посіпаки на хлопця, закривавлений вид цього хлопчини, крики його і хрипкий стогін так приголомшили Янка, що вій заціпенів від жаху і першу мить не міг рушити з місця... Тепер же він кинувся з владним криком "Годі!" — і вхопив ката за руку, та так здушив її міцно, що кістки хруснули.

— Ой! — несамовито скрикнув ключник.— Завтра я тебе... панича...

Але зустрівши погляд Янка, він не докінчив і прожогом вискочив з хати...

Село вже спало; безлюдні вулиці його тонули в млі зоряної безмісячної ночі; навислі над плотами садки здавались якимись кошлатими страховищами, що сховали за собою і хати, і самих селян; мертва тиша лежала кругом; лише зрідка далеко по той бік річки завивав пес...

Цієї глухої пори кралася якась тінь попід тинами, у напрямі до річки. Невідомий то зупинявся на мить перевести дух, то пускався поривчасто знову вперед, то оглядався кругом, шепочучи схвильовано:

— Невже паничі не заступляться?.. Так жили по-дружньому... Особливо Алоїз... Та й то: панська ласка до порога... А та гадюка наклепає... і завтра ж батоги! Ні, не може бути! А якщо? Ну що ж, тоді край: ніж і йому, і собі!

То був Кармелюк: він зоставався в челядницькій, поки разом з бабою не подав допомоги покаліченому хлопцеві і поки ие впевнився, що Фрося погасила панський гнів, виставивши поважну причину своєї відсутності, а тепер він поспішав до своїх... Свіжість ночі трохи охолодила вогонь його крові, вгамувала бурю в грудях і дала безладній метушні думок правильнішу течію...

Кармелюк дійшов до невеликого майдану, де вулиці розходились на три боки, і побачив білий, високий хрест, що виступав з навколишньої мли: на юнака війнуло давнім світлим почуттям, щось залоскотало йому під серцем і заволокло вологим туманом очі... Він пригадав, як цей хрест з опуклим розп’яттям, який називають фігурою, ставили селяни, згадував, як покійна мати його молилася коло підніжжя розп’яття, і багато ще дечого невиразного згадав... Два роки, які він пробув за кордоном, відучили його від молитовного настрою і навіяли навіть релігійну байдужість у душу: костьолів він не одвідував, а рідних церков не було... І ось тепер, коли він побачив цю фігуру, воскресло в його душі забуте почуття, і спалахнула нестримним поривом молитва. Він припав до хреста без скарг, без благань, а з розчуленням, з жагучим бажанням ласки на відповідь, як припадає дитина до своєї матері.

Цей душевний перелом змінив настрій Янка і пом’якшив у бурхливому його серці отруту обурення, замінивши її теплом надії.

(Продовження на наступній сторінці)