Зразу ж після скандалу з Демосфеном Розалія прогнала від себе Фросю, запідозривши її в співучасті з Янчевським, і Фрося, опинившись без усякого місця, повернулася до Хой-нацького, бо жахливий вигляд Демосфена викликав і в її безцеремонному серці нездоланну огиду. Хойнацький з радістю прийняв знову колишню подругу. Незабаром Фрося зуміла оженити його на собі, і нещасний пан Хойнацький боязко скорився новій володарці. Завдяки хитрощам і старанням нової пані Хойнацької, чоловікові її повернули частину конфіскованого майна, і пан Хойнацький дожив свої дні, благословляючи милосердну долю.
Зоставшися без голови, ватаги Кармелюкові розійшлися, розбилися на малі загони й зайнялися дрібними грабунками.
Ряди гайдамаків усе рідшали, й нарешті більшість тих, котрим пощастило уникнути переслідування, повернулися до своєї мирної праці.
Уляна й Андрій також урятувалися від переслідувань. Андрієві пощастило десь роздобути собі й Уляні фальшиві паспорти. З рік прожили вони в Могилівській губернії, а потім знову повернулися на батьківщину й оселилися в місцях, які були любі Кармелюкові. Уляна купила хату, город і шматок землі. Андрій жив у неї за наймита. Улянина хата стояла під самим лісом, далеко від села, і ця віддаленість і близькість до лісових хащів сприяли їй потроху займатися темними дільцями — купувати й продавати крадене, котре їй постачали іноді колишні її побратими. Вся мета життя і її, й Андрія зосередилася тепер на тому, щоб зібрати якнайбільше грошей і податися в Сибір до Кармелюка.
Був скучний осінній вечір. В чистій чепурно прибраній хаті горіла на припічку яскрава соснова скалка й освітлювала хату. На лаві сиділа молодиця й мовчки пряла. Вона була ще молода, але суворий, понурий вираз її обличчя робив її набагато старшою. Ніхто б не впізнав у цій жінці колишньої отаманші. v . . '
Нараз собаки глухо загарчали й з гучним гавканням кинулися до воріт. Минуло хвилин десять. Надвірні двері рипнули, й Уляна почула, що в сіни ввійшло двоє людей.
— Ану, господине, посвіти лишень нам, прислав бог гостя, прочанина з далеких місць,почула вона Андріїв голос.
Уляна встала, засвітила каганець, що стояв на припічку, і вийшла з ним у сіни. Андрій струшував у кутку воду з свити, прочанин же, який прийшов, стояв коло дверей, спершись обома руками на палицю, й уважно дивився на Уляну. Він тримався сутулувато, по-старечому; худе обличчя його було порізане зморшками; сивувата борода скуйовджена. З одягу прочанина, промоклого наскрізь, стікали на глиняну долівку краплі води, але прочанин не поспішав роздягатися.
Уляні стало моторошно.
— Звідки ви, дядьку? — промовила вона непевним голосом і мимохіть подалася вперед.
— Із Сибіру,— тихо відповів незнайомий.
Нелюдський крик вирвався з грудей Уляни, каганець випав з її рук і розбився на друзки.
— Мати божа! Царице небесна! — скрикнула вона, кидаючись до старого, і, .вхопивши його холодні руки, майже підтягла його до освітлених дверей хати. Світло впало* на обличчя незнайомого.— Святий боже! — крикнула не своїм голосом Уляна.— Ти?! Ти?!
Нестямно заридала приголомшена жінка і впала на груди Кармелюкові.
А Андрій як стояв у дверях коло незнайомого, так і гримнув на коліна й, обхопивши руками ноги отамана, ридаючи, припав до них головою.
— Друзі мої, друзі вірні...—— почав був Кармелюк затрем-тілим голосом, та голос його відразу урвався.
Якусь хвилину в хаті чути було тільки переривчасте ридання.
— Та що ,ж це ми, сказилися, збожеволіли! — опам’ятався нарешті перший Андрій.— Сюди, сюди до вогню, батьку, Ти ж задубів геть.
Зразу ж Кармелюка переодягли, напоїли горілкою й посадили за стіл. Уляна кинулася готувати вечерю, а Андрій позакладав соломою вікна, засунув д^ері, підкинув у піч дров і сів нарешті коло дорогого батька, який так несподівано повернувся до них.
Спершу розмова ніяк не могла текти плавко: гарячі вигуки, сльози й прокляття переривали слова. Нарешті збудження трохи вгамувалося.
Кармелюк почав розповідати своїм друзям про всі лиха, які йому довелося перетерпіти за ці три роки.
Появившись на Нерчииській каторзі, він одразу ж здобув страшенну любов до себе й повагу всіх товаришів. Знайшлися серед каторжників два-три чоловіки, які знали Кармелюка й на волі. В копальні, де працював Кармелюк з товаришами, були старі закинуті шахти, й серед арештантів ходили чутки, що з цих шахт є вихід нагору. Кармелюк вирішив спробувати щастя й познайомив товаришів із своїм планом. Вони повинні були заготувати заздалегідь в таємному місці в шахті достатній запас провізії й води, зброю, лампу й грошенят. Як усе це буде готове, товариші, пішовши разом з ним на роботу, повинні були сховати його в однім вибої й закласти геть камінням. Кармелюк сподівався, що йому таким способом пощастить на перший час сховатися від переслідувань, а як усе заспокоїться й начальство впевниться в тому, що втікач зник безслідно,— він розшукає старий вихід із шахти. Так усе й було зроблено, і Кармелюк, подолавши дуже багато перепон, нарешті вибрався на волю.
— Про те, як я поневірявся в пущах,— розповідав Кармелюк,— наче той дикий звір, як живився часом поганим падлом, як зимував сибірську зиму, немов ведмідь, у сніговій норі,— про це вам не розповідатиму. Привів господь додому, дав ще раз глянути на святу рідну землФ, та бачу, що тут уже мені не гуляти!
Остання фраза вирвалася в отамана з мимовільним зітханням.
Уляна й Андрій мовчки похилили голови.
— Проспівана моя пісня... Тепер ото тільки треба знайти надійний притулок.
— Іване, соколе мій! Та й ця ж хата, і все, що в мене є,—7 все твоє! — гаряче мовила Уляна.
— Спасибі, друже,— відповів Кармелюк і з почуттям потиснув її руку.— Поки що я оселюся в тебе, але залишатися тут довго мені не можна. Прийде повідомлення з Сибіру, а може, й прийшло вже, почнуть мене шукати, ловити. Ні, треба тікати за кордон!
— Хоч на край світу, всюди за тобою! — захоплено скрикнула Уляна й припamp;ла до грудей Кармелюка.,
Цей несподіваний порив приголомшив Кармелюка. Він якось ніяково крекнув і розгублено оглянувся навкруги.
Але Уляна, припавши до його грудей, не помітила того збентеженого погляду.
Днів через три Кармелюк, бажаючи скоріше побачити Олесю, сказав Уляні, що піде з Андрієм розшукувати скарб, котрий він закопав у таємному місці.
Ревнива Уляна зразу насторожилася.
— Навіщо з Андрієм? Краще я піду з тобою,— швидко заявила вона.
—* Удвох з ним закопували ми, ^серце, той скарб; забув я — він нагадає. Та ми ж і повернемося скоро — днів через три. . ' —
Проти такого резону Уляпа нічого не могла заперечити, та все ж таки погляд її підозріло ковзнув по обличчю Кармелюка, і вона вирішила стежити за ним.
Кармелюк негайно почав збиратися: він убрався в новий одяг, який купила Уляна,— то була черкеска, яку він любив носити, шаровари й сива шапка. Потім попросив Андрія знайти йому десь шматок гострої коси, поголився й одразу помолодшав на десять років.
Хоч і як він намагався стримувати себе, але радісне нетерпіння пробивалося в кожному його рухові. Нарешті все було закінчене. Кармелюк попрощався з Уляною й подався з Андрієм із двору.
Уляна пройшла з ними до воріт і довго дивилася їм услід, як їхні постаті віддалялися; коли ж вони зникли за пригорком, із стиснутих губів її вирвався злий шепіт:
— По скарб пішов, а вирядився, як на весілля!
Відкопавши свій скарб, який він справді закопував удвох
з Андрієм, Кармелюк подався до Деражні, Андрія ж одіслав додому, звелівши йому пильно стежити за Уляною.
Та коли Андрій повернувся додому, то на велику собі досаду довідався від сусідів, що Уляна пішла на ярмарок у найближче містечко.
Поява Кармелюка в домі деражнянського панотця нагнала на старих страх і викликала радість, а Олеся ввійшла в такий екстаз, що, забувши навіть про присутність, у кімнаті батька, й матері, кинулася Кармелюкові в ноги й, обхопивши його коліна руками, ридаючи, припала до них головою.
— Таточку! Матусю рідна! Єдині мої! — потім скрикнула Олеся, кидаючись на шию батькові.— Не однімайте в мене мого єдиного щастя. Люблю я його дужче за все на світі! Убийте мене краще, а не одривайте від нього. ^Ох, натерпілася ж я стільки горя!
Олеся голосно розридалася й сховала своє обличчя на грудях у батька.
— Як же це так? Чого ви хочете від нас.? —1— розгублено заговорив отець Михайло, поглядаючи то на красеня розбій-^ ника, то на дочку в сльозах,— Щоб ми своїми руками штовхнули своє єдине дитя на погибель?
— Ох, таточку, без нього мені погибель! Краще мені вмерти разом з ним, аніж отак жити з своїм безпорадним горем! — істерично скрикнула Олеся, цілуючи руки батькові й матері.
— Ні, панно, стривай! — перебив її Кармелюк.— Батько й мати твої правду кажуть: вони думають, що я поведу тебе на гайдамацьке життя. Та хай би навіки забув мене господь, коли б я готував тобі таку долю. Одні тепер зосталися в мене думи — твоє щастя і твій спокій.
І Кармелюк гаряче почав розповідати про свої наміри по-новому спланувати своє життя. Він сам бачить, що його попередня діяльність тепер неможлива та й не така вже потрібна рідному народові. Він має досить грошей, паспорт готовий, вопи виїдуть з Олесею за кордон на нове тихе життя. Ніхто їх не знайде й не впізнає там.
Панотець і паніматка погодилися на пропозицію Кармелюка.
(Продовження на наступній сторінці)