— Гм! Правда... Але все ж таки непорядок... Не мояша ж... Під номером прийняли, під номером повинні й здати. От що: як настануть морози, то перевести його в західні башти....
Кроки й голоси затихли.
Кармелюк негайно повідомив про. це одчайдушне становище товаришів, просячи, щоб вони вартували біля скелі й завжди були готові... Цілі ночі він працював і вирішив тільки з трьох боків підпиляти грати, а четвертий одігну-ти... Потім ще треба було випиляти два шматки лутки... Через усе це доводилося баритися, а січень закінчувався...
Щоранку виглядав Кармелюк через щілину у вікні,— чи не засипало снігбм, чи не сіла на дерево паморозь? Та, на його радість, погода стояла тепла, ясна. Ще можна було побоюватися, що морози вдарять у першій половині лютого, але в другій, як звичайно, на Поділлі починаються відлиги... І Кармелюк 'пережив цей жахливий час, устиг підпиляти грати й навіть лутку з одного боку. Полотняної вірьовки в нього, за його розрахунком, було сажнів двадцять, та ще мав у запасі шматок від сорочки, котрий він розірвав на частини і зробив з них вірьовку сажнів на три; виходило, коли пришлють ще один шматок, тоді буде зовсім достатньо... Залишалося, отже, томитися в цій клітці не більше тижня, а там — воля божа!
Та несподівана обставина прискорила вирішальний момент. Був кінець лютого і кінчався перший тиждень посту. Погода стояла чисто весняна. Кармелюк дістав звістку, що Олеся в місті і сп’янів од радості; він дав знати, що коли почнуться безмісячні ночі, спуститься в провалля, а якщо випаде темна, буряна ніч, то й раніше... щоб йому більше нічого не посилали, бо в понеділок він одержить останню хлібину... Та прийшов понеділок, а цілої хлібини йому не дали, разом з тим не дали й приварку... Мабуть, щось сталося прикре з Шкарбуном... Напевне, накрили... А може, вистежили тих, що вартували на дні провалля, біля його скелі?.. Ці запитання розпеченими голками повпивалися в його мозок і точили серце тривогою... До всього ще й погода, як помітив із своєї обсерваторії в’язень, одразу змінилася: подув північний вітер, показалися спершу дрібні, мов крупи, сніжинки, а потім закужелили й більші... Кармелюк викинув у вікно повідомлення, що коли не вгамується снігова буря, а розгуляється до ночі, то щоб були готові.
Кармелюк обдивився вікно і зрушив з пазів долотом раму; випиляти другу лутку не було часу; в крайньому разі, він скине чумарку й пролізе в самій сорочці. Він потім оглянув свою вірьовку, прикріпив до неї запасний шматок, взяв за пояс штанів складаний міцний —ніж, долото за пазуху, покинув усі інші інструменти й чекав... чекав, як на жару, ночі... В заклеєне вікно чути було завивання розбурханої хуртовини...
Коли у фортеці все замовкло і, як вважав Кармелюк, час наблизився до півночі, "він прожогом схопився й виліз на вікно... Грати вже були одігнуті; тепер залишалося тільки висадити раму. Вона вже була підготовлена й ледве трималася. Він натиснув рукою, й вона висунулася, відокремлюючись од лутки, назовні; порив вітру одразу підняв її, вирвав з гнізда й з шаленим зойком поніс свою здобич по похилій лінії в глибину... Звуку падіння за шумом бурі не було чути. Ураган влетів через відкрите вікно і у баніту, закрутив у ній снігові вихори... При сильних поривах вітру здригалися навіть залізні двері.
Прив’язавши мертвим вузлом за грати вірьовку, Кармелюк напружив усі сили, щоб пролізти крізь вузький отвір вікна... Але в чумарці це було неможливо... Тоді він зірвав із себе верхній одяг, викинув його у вікно і в самій сорочці спробував просунутися, але марно: і в самій сорочці він ледве-ледве міг просунути одне плече... Вхопившись за надвірну частину вікна й другою рукою, він став напружувати всі свої сили, щоб просунутися, та груди тріщали, а користі не було ніякої. Коли йому здалося, що по коридору хтось пройшов, то він захотів одсунутися назад, але й це виявилось неможливим: він просто застряв у амбразурі й міг би до райку перетворитися на крижину... Одчай подвоїв сили, і Кармелюк, здираючи до крові шкіру, мало не ламаючи ребер, проліз-таки на вершок, а потім ще па другий... і відчув, що вже на волі... Ухопившись за свою вірьовку руками й обкрутивши нею ноги, Кармелюк відпочив якубь мить; тепер тількй вій відчув силу вітру; його вже вгорі гойдало, а довгий край вірьовки десь у сніговій імлі кидався у всі боки, немов поранений і розлючений змій. У цьому білому мороці немов крутилося якесь страховище й вило над безоднею; в безсилій люті воно шматувало й заносило безвісти все, що потрапляло йому назустріч...
XC1V
Кармелюк почав спускатися. Природна сила і вправи протягом місяця давали певність його рухам, але що далі він посувався, то спуск ставав небезпечніший: стаючи довшим, маятник, диском якого був сам Кармелюк, збільшував свої розмахи під натиском вітру; а вітер змінював площину його* гойдання і змушував часто битися об ребра скелі... До того ж іще холод наскрізь пронизував груди нещасного в’язня, а головне — страшенно мерзли руки... Кармелюк поспішав як тільки міг, ризикуючи щомиті зірватися вниз... Ось останній вузол... Нога шукає другого, але описує дугу в порожнечі... Під ногами в нього провал сажнів на чотири-п’ять, судячи по звуках, що долітали звідти, й по ліхтарях на мосту... Кармелюк не розрахував відстані, а головне, наперед не подумав, скільки піде полотна на вузли... Тепер він повис, мов колосальний маятник, вamp;д проваллям і гойдався до волі вітру. "Кінець! Кінець усьому!" — промигнуло блискавкою в його застиглому мозку, й Кармелюк, щоб укоротити муки, хотів був розтулити долоню й кину-тися на гостре каміння, та закам’янілі пальці не слухалися...
А вітер з якоюсь злобною силою ще дужча розгойдував задубілого Кармелюка, обкидаючи його сніговою курявою, що забивала йому вуха, заліплювала очі... Кармелюкові причувалися якісь кволі крики знизу, які то завмирали, то посилювалися, і ввижалися криваві вогні, що підіймалися вгору, то опускалися йому назустріч. Нарешті серед хаосу вражень, що заморожували душу, в нього сяйнула думка: якщо збільшити розгін рухами тіла, то чи не наблизиться дуга гойдання до рівня мосту? Нагадаємо читачам, що міст лежав на десять сажнів вище річки, а Кармелюк висів на п’ять сажнів нижче мосту...
При перших же зусиллях бідолашного втікача фатальна гойдалка понеслася скоріше й розгін її збільшився... Відчувши удачу, Кармелюк, замерзаючи, напружив усі сили й почав розгойдуватися над проваллям у крижаному диханні бурі і в хвилях пекучого снігу... Ні рук, ні ніг він уже не чув, а тільки звитяжними грудьми з свистом розрізував повітря й шумливо втягав у себе широко розкритим ротом голки морозу... Після п’ятого польоту гігантський розмах наблизив його так до мосту, що Кармелюк уже помітив на ньому сани й могутню постать з простягнутими руками коло самого бар’єра...
— Ще, батьку, наддай, ще!..
• Від надмірного напруження Кармелюкові перехопило дух... Щось молотом почало бити йому в груди... а він усе напружувався до останнього. У голові в нього знявся гул, закрутилися іскри в очах, чи він сам закрутився у вихорі блискавиць... Немає більше сили!..
Але міст мчить до нього... ліхтарі під ним опускаються... ось... ось один коло самих ніг... У цю мить чиїсь дужі руки вхопили його й шарпнули вниз... Полотняний канат не витримав, тріснув... і обидві постаті важко гримнули на плити мосту.
Якась жіноча постать, вся в снігу, тривожно підбігла, але Гололобий, що лежав під Кармелюком, заспокоїв її:
— Батько на мені цілісінький, а ви, панно, давайте скоріше валянки й кожуха.
На напівживого отамана швидко натягли валянки, накинули баранячого вовнистого, з великим коміром кожуха, й посадили поруч з панною в сани.
— Сьорбни лишень, батьку, мокрухи,—підніс Гололобий пляшку,— та й гайда!
— Гаразд, що така веремія! — зауважив фурман, ледве стримуючи міцного чистокровного іноходця.—А все ж таки довліє втікати скоріше од зла!..
— З богом! — гукнув Гололобий.—А ми доженемо...
Кінь рвонув, сніг заскрипів під полозками, сани ізсковз-нули з мосту й, вибравшись обережно на берег, помчали по гладіні в імлисту заметіль...
В ті часи зараз же за Турецьким мостом ліворуч розкинулися сякі-такі фільварки, а праворуч починалося за дво: ма-трьома хатками пустирище й стелилося рівним плоскогір’ям уперед верст на сім; далі вже починалися переліски, а за три верстви потягся густий ліс.
Хоздодат знав, що коли вони доберуться до лісу, то він їх сховає. Погоня могла бути небезпечною, поки тільки не вихопились за межу міста, а тоді вже не піймаєш... Тому-то він і гнав доброго коня чимдуж, притримуючись не дороги, а тільки напрямку. Єдиним компасом у цьому білому морі йому був лише вітер...
Олеся, як сани проминули тюрму, слідкувала з страшенним нервовим напруженням, щоб вітер не одкотив коміра кожуха в її сусіда або не розгорнув поли; вона їх придержувала рукою, вдивляючись у неспокійні снігові хвилі, прислухаючись до виття дикої хуртовини: їй хотілося й закутати тепліше напівзамерзлого друга, а головне — сховати його від ворогів, котрі могли гнатися за ним на крилах бурі... , ‘ '
'Ледве втікачі од’їхали за верству від міста, як Хоздодат помітив, що сани почали натикатися на якесь каміння, пеньки або тонути в кучугурах снігу... Незважаючи на молоду силу коня, рись його незабаром обірвалася й перейшла на важку ходу... Вітер теж ніби перемінився, так що візник, втративши попередній напрямок, не знав уже, якого держатися... Він зупинився, щоб, кінь перепочив, і прислухався... Крізь посвисти вітру йому почувся якийсь кволий звук, їцо скидався на виття вовків; Хоздодат приклав кулак до рота й затрубив у відповідь,— виття посилилось і почало наближатися...
(Продовження на наступній сторінці)