Уляна вся спалахнула й ледве стрималася, щоб од радості не подати голосу. Потім, стежачи за вартовим, проробила той же самий маневр з призапасеним раніше сірником і, підвівши його в бік вартового, приплеснула вогонь рукою.
— Ну й жінка,— схвально пробурчав Махнидралов,— і зігріти й спалити може. Звідки в неї ця сила?
— Про що домовляєтеся? — грізно крикнув вартовий, який почув слова каторжанина...—Та й вогонь неначе в камері. Зараз же погукаю на обшук.
— Та що ти, служивий, то в тебе вочу блиснуло; я ось дивлюся, що жіночка —* малина! Перший сорт! — широко посміхнувся Махнидралов, показуючи вартовому на Уляну, що завмерла коло віконечка..,— Пусти лишень мене до неї, служивий! Га?
Він багатозначно підморгнув бровою; та його фривольний рух не знайшов відгуку в похмурого вартового.
— На своє місце йди! Геть од вікна! — кликнув він грізно, та все ж таки мимохідь обернувся в бік Уляни.
Хвилювання, тривога, піднесення знову переродили красуню... Сліду похмурих зморшок уже не було на її обличчі; очі її горіли, мов два чорні алмази, щоки палали гарячим рум’янцем, з-за папіврозтулеїшх губів поблискували два ряди зубів, міциих, гострих, блискучих; кожна жилочка красуні тріпотіла від затаєного хвилювання... Вартовий ковзнув злим поглядом по обличчю красуні й сердито пробурчав:
— Чого прилипла до віконця? Чого очі вилупила? Назад!
На своє місце!
Знову в коридорі запанувала тиша, порушувана тільки розміреною ходою солдата...
Швидко насувалася осіння темрява.
Арештанти вже не лежали, а товпилися гуртками на нарах, тихо перешіптуючись поміж собою.
— Пройме чи не пройме? — шепотів молодий пічник, звертаючись до сивуватого велетня.
— А тебе вже й зараз кортить,— огризнувся той сердито.
— Що ви, дядьку, я ж так тільки, для діла,—навіть зніяковів арештантик.
— Терпуг є? — тихо питав у другій групі Махнидралов.
— Є! — відповів так само пошепки Явтух.
— Так ось що, братці, зараз після перевірки — за роботу. Хто сам уміє роззуватися (скидати кайдани), роззувайся сам, а хто не вміє, бери терпуга, та тільки тихо... щоб ніхто не почув. Та ось іще,— звернувся він уже до всієї камери,— горілки не пити, так тільки, про око... нап’єшся вже на волі...
— Звичайно... Що й казати! — глухо обізвалися кругом.
— А що, як там?
Андрій значливо глянув на грубу.
— Ну й сила ж! Сокіл, а не людина...— почулися схвальні зауваження.
— Цитьте! — нараз перебив усіх каторжанин.— На ганку стукають, баланду (гарячу їжу) несуть... Ну, хлопці, не лови гав!
п
Справді, двері в коридорі грюкнули 1 в нього зайшли два конвойні солдати, несучи на довгій палиці великий дерев’яний цебер, повен якоїсь гарячої страви, від якої підіймалася пара і несла духом капусти. За ними йшов з ключами помічник наглядача.
Він одчинив двері камери, і солдати внесли цебер.
Каторжанин нахилився й добув з-під нар велику зелену пляшку й невеликий погарик.
— Ач ти, машкара, приберіг..,^ широко посміхнувся солдат.
— Для милого друга і вола з плуга!
Він налив погарик і підніс солдатові.
— Чого ти такий похмурий?
— Та як не хмуритися? — солдат перехилив погарик і витер рукавом губи.-^ Начальство теж! Мене й на караул призначено, мені и цебер нести.., Хіба немае нікого молодшого?
— Тебе на караул до нас призначено? — квапливо перепитав кйторжанин.
— Це сюди, думаєш? — солдат повів оком у бік коридора.— Ну ні, сюди старигань тутешній тільки своїх ставить,— є в нього такі вірні,— а мене в такий дощ, що добрий господар і собаки з хати не вижспе, вартувати двір ставить, місити багно уздовж стіни..,
LXXXVII
Арештанти дружно пригощали й далі веселих й довірливих солдатів.
— Випий у доріжку, щоб не відморозити ніжку,— сказав старшому солдатові каторжанин.
— А так, що можна й одморозити,— пробурчав старший солдат, простягаючи руку до погарика, й одним духом перекинув його в горло...
— А де ж закусочка наша, хлопці? — звернувся каторжанин до товаришів.
Ту ж мить вийнято було з-під нар припаси, які закупив Андрій, і серед товариства запанував щоиайвеселіший настрій.
— Та, мабуть, і Ярмошка хоче трошки? — посміхнувся каторжанин і підніс погарик молодому солдатові.
— З великою радістю! — посміхнувся Ярмошка й осушив чарчину.
— Почастувати б і того? — озвався Андрій, показуючи очима на вартового, котрий ходив у коридорі.
— Ні-ні, не чіпай! — навіть прикрикнув старший солдат,—
Хмільного і в рот не бере, старовір проклятий, через те йому так і довіряє наглядач. Цілу ніч тут ходить і не здрімне, а щоб горілки, то й... Не те щоб пити, а самого її, голубоньки, духу чути не може!
— Анафема! — з удаваним обуренням вилаявся Явтух.
— Ірод! — підтримали його й інші.
— А чому ти думаєш, що начальник йому так довіряє? — перепитав каторжанин солдата, підносячи йому знову чарку.
— Та як же,— захвилювався солдат, уже розчервонівшись,— цілу ж ніч він тут вартує без зміни — це раз, а друге,—він понизив голос і промовив, озираючись на всіх з таємниче-урочистим виглядом: — У нього ж, кажуть, і другі ключі від камер переховуються.
Всі кругом якось мимохіть заворушилися.
— Хіба? — недовірливо перепитав каторжанин.
— Правду кажу,— підтвердив солдат.
— Ну, а до жінок він як? Теж строгий? — значливо підморгнув Махнидралов..
— Ну цей товар він любить...— з цинічною посмішкою підморгнув солдат.
Зауваження його було вкрите вибухом відповідних жартів.
Почалася весела пиятика. Арештанти самі пили .мало, а більше пригощали солдатів, так що коли вартовий крикнув нарешті, щоб ставали на перевірку, то й старший солдат, і його молодий супутник з великим зусиллям повставали з місця й, помітно заточуючись, понесли з камери цебер.
Перевірка пройшла гаразд.
Наглядач спершу не брав участі в грі, а по обідньому відпочинку спокусився, підсів до своїх гостей і спробував щастя. Карта, друга, третя — захопили його остаточно. Незабаром з’явилися на столі пляшки, й азартом перейнялися всі. На час перевірки ніхто не захотів одриватися від гри, і зробити перевірку доручили старому унтерові — помічникові наглядача.
Він зайшов у загальну камеру, зайшов до Уляни й заглянув на мить у камеру Кармелюка... Кармелюк лежав на лаві й тільки тяжко дихав. На запитання унтера він пе відповів: певно, свідомість його була притуплена. Остаточно заспокоєний станом головного злочинця, унтер замкнув камеру, оглянув скрізь замки й іїробої, ще раз передав вартовому наказ наглядача не випускати нікого в коридор і подався доповідати начальству.
Гучно грюкнули за ним двері в сінях, ще долинула далека його хода, і все замовкло.
В камері арештантів стало так тихо, що чути було дихан* ня тих, хто дужче хвилювався.
Минуло з півгодини в такому напруженому чеканні; нарешті Махнидралов не витримав і голосно відкашлявся. У відповідь на нього почувся кволий кашель з камери Уляни, і знову все замовкло.
Вартовий ходив по коридору,
— Чого стоїш коло вікна? Іди на місце! — нараз почули арештанти його окрик.
— Почала,-— радісно шепнув Андрій.
— Скучно мені самій, служивий! — почули арештанти відповідь Уляни.
І хоч у словах її зовсім не було нічого особливого, але тон, яким вони були промовлені, сповнений був такої дразливої пристрасті, що навіть Андрій і Явтух не впізнали голосу отаманші, а сивий велетень не зміг утриматися, щоб не похвалити, крутнув головою й прошепотів:
— Ну й жінка ж! Опекла!
— Мовчи! Гомоніти не дозволено!—обірвав Уляну грізний вартовий.
Але красуня зрозуміла не так наказ начальства.
— Моторошно, холодно мені самій,— провадила вона, понижуючи до шепоту свій голос, що став нараз якимсь надзвичайно лагідним, співучим,— а ніч — як море... пітьма душу бентежить...
— Чого ж просилася в рпрічну камеру? — грубо відрубав вартовий, але вже не так суворо.—^ А ти відступись далі, далі од віконця.
— А якщо ближче? — підморгнула Уляна й обпалила солдата таким поглядом, що в нього стрепенулося серце й спина здригнула, мов від електричного струму.
— Ну, ну... ти! — хотів був вилаятися вартовий, але тільки очима повів на Улянині двері й, одвернувшись, сердито заходив по коридору, карбуючи підборами повороти.
— А що ж, ти гадаєш, що розбійниця я? — знову зачепила Уляна вартового після короткої паузи, коли він порівнявся з її дверима...— Ні, не розбійниця я, а вільний птах з буйною душею,— це правда. Не була нічия, а жила так, як мені хотілось, як моєму серцю було любо!
— ^ Справді? — солдат знову спинився коло ы дверей.— І так-таки ніякого начальника ти над собою не мала?
(Продовження на наступній сторінці)