Робітники обеззброїли карний загін і блискучого капітана, що гнався за мною, посадовили на прохідній конторці. І кожний робітник міг на аього, йдучи на роботу, подивитися, плюнуть і дати йому свого характеристику і язиком, і ногами... А в нас характеристики дуже влучні.
Потім приїхав на село 3-й гайдамацький полк. Розстрілює каральників, обеззброює німців, тримає фронт роти дончаків 1...
Ви розумієте, як це впливає на наївного хлопця, що начитався Гоголя та Кащенка 2, змалку марив грозовими образами козаччини...
А тут вона жива... Воскресла моя синя омріяна Україна, махнула клинком, і зацвіла земля козацькими шликами...
Та ще й кажуть:
— Ми більшовики, тільки ми українці.
Ну й я українець. Чого ж мені треба? І записався я до повстанців у такий момент.
На Сватово поїхали обеззброювати німецьку кінноту.
Наш ешелон спокійно під'їхав майже до перону...
Ішов німець з чайником кип'ятку. І якийсь ідіот навів його на мушку... І не стало німця, не стало далекого фатерлянду і золотоволосої Гретхен... Тільки мозок, як кип'яток з розбитого і погнутого чайника, розплескався по рейках... Німці б мирно віддали нам зброю, а тепер вони: "Цум ваффен..." 3
Наші в станцію... Німці відступили... А потім підковою почали наступати. Хлопці, замість брати зброю, почали надівати на себе по кілька штанів та шинелів, розпухли, як баби, й стали жабами...
Німці нас одсунули з боєм од станції...
В бою ж треба бути швидким, а куди там будеш швидким, коли на тобі кілька штанів та шинелів... Звичайно, ті хлопці, що заскочили в станцію, не встигли вискочити з неї...
І став на дверях німецький офіцер і кожного, хто похапливо вискакував із дверей, бив просто в голову...
А потім німці а купою трупів віддали нам і свою зброю.
Козаків ховали з музикою...
А обеззброєні німці сумно й грізно, синіми спокійними колонами йшли на гору до татарських казарм.
І думав я: якби німці захотіли, то тільки соплі лишилися б від моєї синьої омріяної України... Але я ще вірив...
Бо з усіх сіл ішли до нас дядьки в свитках і з торбинками. Записувалися і спокійно, як до церкви, йшли на смерть... Наче кабана колоть...
І я завжди дивився їм у вічі... Перед боєм у одних очі бувають сумні й слізно-прозорі, а у других веселі й каламутні...
І ті, в кого перед боєм були сумні очі, більше ніколи не верталися, а люди з веселими очима похвалялися, скількох вони забили...
Коли ж німці почали нас бити так, що небо й сніг робилися чорними од шестидюймових, то хлопці почали тікати додому, звичайно, зі зброєю і обмундируванням.
— Хай прийдуть до нас на село. Ми їм покажемо... — нахвалялися вони, озираючись на всі боки, чи не видно німців.
От одного спіймали (з Борівського за Дінцем — руська колонія) і почали шомполувати...
Козаки обурились.
— Ми революційна армія. Ганьба. Геть шомполи! Відпустіть його! А сотенний Глущенко:
— Без балачок! Зараз покличу старих гайдамаків і всіх перестріляю.
І я дізнався тоді, що таке старі гайдамаки.
"Борівшанина" все ж відпустили...
Але нас, як що, так і лякають: старі гайдамаки...
Це ті, що в січні 1918 року розстріляли в Києві червоний "Арсенал" 4, ядро полку.
Я терпів, терпів та й собі втік.
XXXVI.
Грудень 1918 року. Мобілізація. Мій рік має йти.
Мати мене жене з дому: в мене вже й штанів немає. Я їй кажу: "Підождіть, ось уже недалеко червоні". А вона мені:
— Доки прийдуть твої червоні, так ти будеш світити голими... Іди, сукин син, доки ти будеш сидіти на моїй шиї...
Що ти поробиш...
Пішов.
Тільки не в Бахмут, а знов же до цього полку, штаб якого стояв у нашому селі. Думаю, все одно. Всі однакові, а Бахмут далеко... То хоч трохи ще ходитиму до дівчат. (Ох, дівчата, дівчата! Може, й ви винні, що я став петлюрівцем).
Ну і знову бої, вже з білими, на Алмазній, Дебальцевій (де я народився)...
І от занесли сніги дорогу, "чавунку"... І поїхали ми на паровозі очистити од снігу "чавунку"... І заспівав п'яний кочегар: "Смело, товарищи, в ногу..." I заплакав я, відчувши гостро й глибоко, що довго, довго я не буду з своїми, буду проти своїх.
Ще одна дрібниця. Власне, тоді вже не була для мене дрібницею.
Холодний, порожній вагон. Я приїхав на Сватове, записатися до повстанців...
Тихо. І враз:
— Сосюра...
— Що? Нікого.
— Сосюра!
— Що?.. Нікого.
— Сосюра?
— Що?
Три рази мене кликало, і три рази я озивався.
Старі люди кажуть, що не треба озиватись.
Але три рази мене кликало, і три рази я озивався.
Це — на смерть.
Але я записався.
Ще.
Розстрілювали варту. Ніч. Караульне помешкання — II клас нашої станції. Привезли обеззброєних карників і їх начальника з синьою од побоїв, як чавун, мордою, який усе тикав нашого осавула у груди і, хитаючись, усе хотів йому щось довести і ніяк не міг...
Їх вистроїли. І між ними стояли два білих літуни, яких хлопці випадково збили з аероплана на станції Нирковій. Один каштан (ранений), а другий—стрункий і спокійний, з мармуровим шляхетним лицем, нащадок графа Потьомкіна 1.
Цей, з мармуровим лицем, зняв з пальця свого персня, подав його осавулові нашому і сказав:
— Передайте моей жене. Їх повели.
XXXVII.
Вагони. Пахне самогоном, патронами і олією, пахне снігом і кров'ю...
Мені й тепер іноді зимою... коли сніг і я один, подує кийсь вітер і запахне... снігом і... кров'ю... Правда, тепер не так часто (може, тому, що НЕП і і міхова доха...).
Ще пахло кожушиною і козацькими онучами...
Нас відправляють на позиції.
І чудно. Я був безпричинно веселий... Наче мене це не торкалося... Тільки сестра моя стояла біля дзвінка гумно, сумно дивилася на мене...
Вона вмерла в 1919 році, я так її й не бачив.
А мати не прийшла мене проводжати, бо не знала про відправку нас на фронт...
Ми співали "Чумака" 2.
Було нам весело, наче їхали ми не на смерть, а роззброювати німців...
(Тільки чому нас посилають на Сватове?.. Там же ворога немає? Ворог на Дебальцевій, Алмазній...
Тільки чому нам вчора з наказу батька Волоха всім завели оселедці?..).
Їдемо.
І вже на Сватовім пероні... (Ніч... Сніг... Вітер...). Курінний нам каже (нас поїхало три сотні: 9-та, де я, 11-та й 12-та):
— Ми з більшовиками не воюємо. Але вони захопили Куп'янськ. Ми тільки візьмемо у них назад Куп'янськ, а воювати з ними не будемо. Хай вони самі собі, а ми самі собі.
Пішли в розвідку.
Звичайно, селяни нам не кажуть, де червоні.
Всі села — більшовицькі.
На другу ніч я був призначений ройовим. (Ви не дивіться, що я лірик, я бойовий). Я—вартовий по кухні. Над ранок о п'ятій іти на кухню.
А знаєте, що це значить? Це значить: наїстися вволю м'яса, яке тоді було краще за шоколад-міньйон. Я уявляю, як я буду їсти м'ясо, і з цією мрією заснув... Готелів для козаків не стало, і декого розташували по хатах. Мене й ще одного козака мого рою — в хату.
Ми з ним наче вдома; розляглися до білизни, бомби поклали на вікно, рушниці поставили в куток. Спимо.
А в мене сон такий, що хай над головою б'є гармата (це тоді...), я не проснуся.
Враз вбігає хазяйка (2 година ночі).
— Ой, діточки мої, ви ж пропали!
— Що таке?..
— Ваші всі побігли на станцію, була стрілянина, кулі звистіли по садку.
Ми спокійно одяглися. Я, як вартовий по кухні, взяв запхнув за пояса тільки багнета. І йдемо ми картошку чистити. Зброї не взяли.
— Це, кажу, "так, просто паніка якась". Мені не вірилося... німців побили, варту побили, Київ наш, а тут, на тобі... втекли... покинули... І навіть не розбудили… Ми йдемо чистити картошку". Виходимо. Сніг. Туман. Вулиця йде просто до вокалу.
Тихо. Смертно тихо. Навіть собаки не гавкають. Тільки на станції тонко й одиноко кричать паровози. Із туману підходить до нас козак, і рушниця в його а плечем.
— Що таке?..
— Та наші всі побігли на станцію... Була стрільба, ричали "слава", "ура".
Тишина смертна.
Ідемо чистити картошку.
Я ще не вірю, що це кінець.
Мені деревляно спокійно і покірно.
І от із туману смутно, а потім чітко: "Коні!"
"Не наші", — щось сказало мені, і я притулився до тину.
Мої товариші стали на півкроку вперед од мене. Ми підкові вершників.
— Хто йде?
— Свої.
— Пропуск.
— Олена.
— Яка Олена?.. Руки вверх!
Не знаю, чи підняли мої товариші руки, чи ні, але відчув жах у голосі того, що кричав "руки вверх", перескочив через тин за копицю... Біжу по городах... а ззаду чую удар по чомусь м'якому і "ой... ой..." тихе й тоскне. А зір механічно відбиває, відбиває кривеньку чорну вишеньку на білому тлі снігу, смутні контури тинів, копиць і хат.
Шлика я зірвав... але оселедця зірвати не можна. Та й шапка в мене кавалерійська, лахмата, її скидати? Холодно, та й оселедець одразу побачать...
А коли попадають в полон з оселедцями, то з ними не церемоняться... Смерть...
(Продовження на наступній сторінці)