І
Біля конторки хлопці п'яні,
вгорі вагончики біжать;
і труби в синім океані...
Туди летить моя душа.
Колись на станції з огнями
шумів залюднений перон,
і чорним привидом між нами
ходив в медалях "фараон"...
А ніччю плакали шахтьори,
лилась горілка і пісні...
Мовчала тьма, мовчали гори,
і — в небі золоті огні.
II
Родилось з синіми очима,
волосся чорне, — і кричить...
Востаннє ойкнула: — Юхиме!.. —
і вмерла мати на печі.
І годувала з жалю Ганна,
у неї теж синок малий.
Біжать вагончики в тумані,
і хтось цигарку запалив.
Юхима вдарило в забої —
лежав в труні без голови.
А десь цвіло зелене поле,
і плакав похоронний дзвін.
III
Хтось по-французьки влучно цвенькав,
коляски, бонни і ляльки, —
а на базар дівча маненьке
ходило красти житняки.
Воно смугляве, синьооке,
почує: — Ївго! — і біжить.
А світ далекий, світ широкий,
і хочеш, — як і люди, жить.
І кожний вечір пил із поля
та де-не-де в вікні огонь.
Ідуть корови чередою,
і тепло пахне молоком.
Надмірна праця, дим огидний,
а сині пальчики тремтять.
Отак її життя невидне
йшло од гудка і до гудка.
Але нарешті вечорниці,
там голос Ївги — той дзвінок.
А в небі хмари, ніби птиці,
і зорі дивляться в вікно.
Прийшов з Матровського, веселий,
і з ним осталась ночувать.
А вітер щось у стрісі меле,
й важніє тепло голова...
І баче над собою очі,
такі солодкі та ясні...
А вітер меле і ґерґоче,
дзвенить і плаче у вікні.
Огонь і мука між ногами...
— Коли кохаєш, так мовчи.
О, не забуть їй вітру гами
і кашлю Ганни на печі...
Кімната пильна і порожня,
в кутку з помиями відро.
А мислі темні і тривожні,
як на спідниці перша кров...
V
Од мелініту жовті руки,
з другим побачення в кіно.
А серце з перебоєм стука,
бо перший розлюбив давно.
У цього макова хустина,
він дома пан свого добра.
Водив на вистави й картини
і за насіння в клуні брав...
VI
На фронт попала випадково —
проспала станцію свою.
Кресали, цокали підкови,
і от вона уже в бою.
Ідуть жіночі батальйони,
а німці із землі огнем...
І Ївга серед них холоне,
залізний вітер їх жене...
І першу лінію одбили,
ідуть на другу. Але крик:
— Нас обійшли!.. — і впала Ївга,
блиснув в лице німецький штик.
Ein Madchen?!..* — і багнет додолу...
А очі теплі і ясні...
Огненне розімкнулось коло,
і потекли незнані дні.
Котилась армія, мов хвилі,
а хтось кричав: — Назад, назад!
І знов поля і шахти милі,
заводи й мітингів гроза...
n Madchen — дівчина (нім.)
І з того дня, о сон-лелеко!
пройшли тривога й кров без дна...
В безодню синю і далеку
четверта падала весна.
Струнка, смуглява, синьоока,
ще й зірка грає на чолі.
Вже одгуло під Перекопом,
і Ївга знову на селі.
VII
А потім місто і панелі,
і непу в серце гострий ніж...
Це ж ти в обідраній шинелі
на розі, вся в сльозах, стоїш...
Я бачив Ївгу знов і знову,
там матюки і плеск вина...
Наган і гетри малинові, —
тепер... на льотчиця вона.
VIII
Сашко не раз її "на дєло"
у тьму на непманів водив.
А десь цвіли червоні села
й густішав од заводів дим...
Хотілось вдарить, щоб вітрини
дзвеніли знову, як шаблі,
аби упали на коліна
і жевжики, і куркулі.
І кожний вечір томні панни,
прислуги, бонни і ляльки, —
а руки клоняться, мов п'яні,
і в голові туман важкий...
І тільки темна ніч настане,
почує хтось: — Дайош пальто!
А в небі зорі, ніби рани,
і кличе, як колись, гудок...
О Ївго, Ївго, нОчі краля,
мій малиновий, ніжний цвіт,
десь у холодному підвалі
зложити голову тобі.
А Ївга, ніби вітер маю,
то жінка, то стрункий козак..
І не застане, не злапає
її міліція ніяк.
IX
В лице тютюн і очі — ями:
такий розхристаний Сашко
її з похабними піснями
навчає танцювать танго.
1923