О другій ночі з лона-літа
з'явився Демона синок,
покліпав жовтими очима,
що в них все той же давній гнів
(лиш крил немає за плечима)...
Розкрилив вії, повні диму,
й за руку... Єву укусив...
Вона до перс його притисла.
Єва
О сине мій, здоров же будь!
Воно ж, кошлатеє і злісне,
вкусило Єву знов... за грудь...
Адам
Нічого це. Хлоп'я маленьке,
не знає, що таке Едем.
Воно кошлате і худеньке.
Й за те, що так кусає неньку,
його ми Каїном назвем.
Мабуть, не пити він, а їсти
щось дуже хоче. їсти ж: "кай"
в едемній мові. Він же чисто
такий, мов я колись. Ну, дай
йому цю мишу.
Й маленя
тільки зубами захрумтіло,
коли брунатне мишеня
дали йому... І сяйво дня
в печеру глянуло несміло,
мов сніп тонкий із струн-ниток,
де маленя не залишило
од мишки навіть кісточок.
І Каїн ріс. Здирав він шкіри
із пацюків... і їв мишей...
За ним із сяєвом очей
(усмішка радісна і щира,
як у дорослого... О, гей!)
білявий Авель на руках
трояндно в матері розцвівся,
мов стяг... Цвіла трава в квітках
і чад од них духмяний лився...
Іхтіозаври грізно мріли,
вулкани рев свій зупинили...
А Єва в радості й сльозах
сміялась...
Єва
Глянь, о мій Адаме,
він не кусає грудь у мами,
він не вищить, мов ласка та,
й на тебе схожий...
Хмари — храми
пливли багряні, золоті...
І Авель жадними губами
припав до теплої груді
і пив життя, і м'яв руками
тугі округлості... Весна
пливла, весна чи вічне літо...
Ночами сурми десь гули,
хтось полював, когось терзали...
Й собаки вили круг огнів
на місяць синій... Нені спів
у небо ниткою тонкою
на крилах туги мов летів...
А ніч пливла, як темний гнів...
В кущах погоні гук гримів,
кістки хрустіли на зубах
незнаних звірів... Тихий жах
блукав примарою між трав...
І, наче янгол той в сльозах,
в печеру місяць заглядав...
Сини зростали. Каїн — чорний
як ніч глуха, кошлатий, злий
і непокірний, був незборний
у грі завжди. Стрункий такий
був Авель. Карими очима
дивився він на білий світ,
неначе крила за плечима,
щоб керувать увись політ,
тремтіли в нього... Був він
тихий,
блукать і мріяти любив.
Покірний син і брат примірний,
він жив, неначе і не жив...
І ніжним голосом, як ліра,
він часто брату говорив.
Авель
Послухай, Каїне! Для чого
ти так жорстокий із живим?
Я ж не вбиваю і нікого
з живого в лісі я не їм,
коли потреби в тім немає.
Для чого ж мучиш ти звірят,
коли ти ситий аж до краю?..
Чого такий ти лютий, брат?
Каїн
Я не люблю живе й красиве.
Дивись: мов корінь я з сплетінь
кісток і нервів... Я обличчям
на мавпу схожий. Всіх створінь
гнучких, красивих не люблю я,
як батька, матір і тебе!
Я за звір'ям тому й полюю,
що їх лице моє рябе
немов лякає.
Брате, брате!..
Ну як не соромно тобі
таке й подумать, — не сказати...
І Авель хилиться в журбі
на листя папороті тихо...
А Каїн дивиться так дико
на хмари дальні, голубі...
Й йому ввижається... З-за хмари
неначе глянула вона,
що він зустрів на полюванні,
коли на землю тишина
спускалась з неба золотого...
У неї — крила... Ніжні ноги
вона колола об терни...
Чогось злякалась... і прожогом
у тьму побігла, попливла...
Знялась розкрилено увись
і зникла зіркою, пропала...
"Хто ти така? Вернись,
вернись!"
душа у Каїна ридала...
Хотів злетіти він у небо,
але упав... і так розбивсь,
що одхворав він днів чимало...
І от на хмар сумні овали
він мовчки й сумно задививсь...
Авель
Про що ти думаєш, о брате?
Каїн
Дивись!.. Це знов вона, крилата!
І ніжно вийшла із кущів
прекрасна діва... Неба шати
немов розсунулись... І спів
полинув з нього, й зір із снів
упав на Авеля, й крилато
він весь од щастя затремтів...
Він шепотів лиш: "Мамо, тату!.
Вона така, як і у сні:
жадана, рідна і крилата,
що часто снилася мені..."
Вона
0 Авель, Авелю, тобою
давно живе душа моя,
завжди не знаючи спокою!..
І от, з любов'ю неземною
до тебе прилетіла я.
А хто цей чорний? Жовті очі...
Його душа темніша ночі,
як думи демонів в аду...
Каїн
Я — брат його.
Вона
Іди!
Каїн
іду.
І Каїн зник, мов тінь журлива..
Вони лишилися удвох.
В очах її — проміння злива,
немов із них дивився Бог...
Нащо ти Каїна прогнала?
Вона
Він заважав з очей твоїх
кохання пити. Втрьох — це гріх.
В його душі якась тривога,
летить униз він, а не ввись...
І так поглянула на нього,
що душі їх в одну злились...
Авель
Скажи, як звать тебе, кохана?
О, не спускай додолу вій!
Вона
Мене!? Марія, мій жаданий!
Багато в небі нас, Марій...
Авель
І всі однакові?
Марія
Ні, любий!
На всіх не схожа кожна з нас.
І знов серця їх, наче губи,
в тиші зливалися не раз,
як сині ріки, ясні зорі,
в єднанні, жданому давно...
Як світ, широкі і прозорі
вони робилися — одно.
Авель
Ви розмовляєте очима?
Марія
Так, мій коханий!
Авель
А любов?..
Марія
Очима теж.
Авель
А в жилах — кров?
Марія
Ні, сонця спів... Я вся — з проміння.
Авель
Я хочу буть таким, як ти...
Марія
Це швидко буде.
Люба, мила!
Й хотів обнять її... Вона ж
над ним знялась і полетіла,
і в небі зникла, як міраж...
Замовкли десь надземні звуки,
лиш даль одгонила луну...
А він стояв, простерши руки
в залиту сяйвом вишину...
І от, завила каменюка,
так туго й гостро з-за дерев,
мов рикнув хрипко грізний лев...
Удар глухий, упали руки
(о плач, душе, сльозами муз!..),
і камінь, гострий, наче мука,
у череп Авелеві вгруз...
І він упав лицем у трави
(невже у нім і я живу?!.),
а з голови фонтан кривавий
так туго вдарив у траву...
І Авель вийшов з тої крові,
неначе той, але й не той...
Кудись пливли хмарки багрові,
і він злетів над ними...
Авель
Ой!..
Як сяйно скрізь!.. У мене крила?
Чому ж їх четверо?!.
Марія
Це я.
Це ти, Маріє?
Марія
Я, мій милий!
Авель
І ти моя?
Марія
Навік твоя!
Кущі розсунулись... Десь труби
прощально грали в вишині...
І Каїн нахиливсь над трупом
в залитій кров'ю тишині...
Каїн
Я вбив його!..
А даль громами,
у блиску молній, наче гнів,
уже гула, мов над віками
розкрились неба горні брами, —
і голос Бога загримів.
Бог
Так. Ти убив!.. Хоч тут, зі мною
у сонмах він, мов щастя птах,
на тебе дивиться з журбою
й за тебе молиться... О жах!
Кров брата на твоїх руках...
Моє прокляття над тобою,
як меч, сіятиме в віках!..
Ніде не знатимеш спокою,
ні в ночі тьмі, ні в сяйві дня,
ти, чорне демонське щеня!..
Й замовкнув Бог. Немов розп'яті,
думки у Каїна були...
Громи прощально одгули.
І лиш хмарки кудись крилаті,
як сонми янголів, пливли,
немов конвалії і рожі,
і всі... на Авеля похожі...
Каїн
Я вбив його!.. Прости, о Боже,
мене за рук раптовий гнів!..
Та докір душу не тривожить —
бо я його з любові вбив.
Я чув усе...
За деревами
я бачив все, немов із сна...
Хотів він бути, як вона,
не міг обнять її руками.
О брате мій! Вона ж — твій Рай,
свою кохану не руками,
а вже промінням обнімай.
А я піду, рябий і косий,
такий кошлатий, як і ті,
що теж, як я, не мають носа,
що в них над носом дірки дві.
(Нахиляючись над травою.)
Дитина!? Ні... Була дитина,
а зараз... підліток... Росте?!.
І, як у брата, очі сині,
й волосся ніжне, золоте...
(Гладить голову
підлітка, що
лежить в траві,
і щось
світиться.)
А де ж той мрець? Дивись!
Немає?!
А де ж той підліток?..
Юнак?!
Дивись, він рота розтуляє...
І от крізь губ багряний мак
слова почулись.
Юнак
Що це? Де я?..
Каїн
Живий!
Це я тебе убив?!.
А в хмарах сонячних алея,
і полилось проміння слів.
Авель
Це — наш синок.
Марія
Щоб не тривожив
ти душу й серця не терзав,
на батька вбитого похожий
для того він, о Каїн, став,
щоб знаком вічного докору
в очах у тебе він стояв.
Каїн
Так будьте ж прокляті! Не знаю
і знать я вас не хочу, ні!
Що з мене вам, коханцям Раю?
Хотів лиш добрим стать
в огні
свого земного я кохання,
хотів я щастя осягти
і добрим буть. Я вбив з любові,
щоб десь звучав ваш гарній спів,
щоб ви за мене Богу слово
сказали, й Він мене б простив.
А ви?! Докори вічні знову?!.
Маріє, я тебе любив!..
(Продовження на наступній сторінці)