Ну, чого ще від неї хочуть? Хіба не досить того чого вже домоглися від зламаної, понівеченої людини?
Вона привела себе в порядок. Перед нею стояв доглядач, найменш жорстокий з усіх тюремних виродків і садистів.
— На побачення...
— На побачення?!. З ким?... Хто прийшов до мене?
Я нікого не хочу бачити.
Вона і справді думала не виходити ні до кого. Нічого не могло полегшити їй побачення з людьми...
— Не знаю, хто жде. Треба йти, Загірна... Доглядач вимовив це якось многозначно і по-своєму дружньо, з прихованим співчуттям. Вона пішла за ним.
— Куди? До загальної? — запитала дорогою.
— Начальник дозволив у канцелярії. Вона знала, що кімната для побачень ремонтується і тимчасово в ній ніяких побачень не дозволялось.
Увійшли до канцелярії. Доглядач показав їй на двері до порожньої кімнати. В кімнаті, нервуючись і не вміючи приховати сльози, чекала на неї Марина. Незнане досі в житті почуття кинуло Надію до неї. Коли сестри припали одна до одної, немов хотіли й померти разом, доглядач одійшов у дальній куток і одвернувся до заґратованого вікна.
Минули довгі перші хвилини зустрічі без жодного запитання, без єдиного слова — вони розуміли одна одну без слів. Потім Марина розповіла, як довго, цілий рік, їй відмовляли в побаченні з сестрою. І лише вчора помічник прокурора, нарешті, повідомив у Чернігів, що побачення дозволяється. Вона залишила хвору матір і зразу приїхала...
Вона ледве не промовила: "поки не пізно", але вчасно стрималась. Вони стояли поряд, і Марина не випускала сестру з своїх обіймів. Вони могли шептати одна одній усе, бо доглядач, якому Марина ще перед цим встигла передати асигнацію, навмисно відійшов далі і не прислухався до них.
Надія розпитувала про Григорія. Але Марина знала тільки те, що він на волі і що партійна організація відрядила його на роботу в далеку якусь губернію, де він не рискував зустрітися з людьми, що могли б його пізнати. Він хотів приїхати до Києва, але організація не дозволила йому, бо це було б йому тільки на шкоду. Та він знає, що друзі Надії і рідні не припинили своїх клопотань про помилування.
Вони не встигли наговоритися. Доглядач почав виявляти своє нетерпіння. Час побачення минув. І боячись, що доглядач обірве її на півслові, Надія призналася сестрі, тільки їй, як не хочеться розлучатися з життям, як заздрить вона своїм товаришам на волі і мучиться, не будучи певна, що має бодай кілька днів життя. Але вороги цього не побачать...
І коли вже сестри, примушені доглядачем, через силу відірвались одна від одної, Надія хвилину мовчки дивилася в очі Марині і любов до сестри полегшила їй горе... Потім промовила:
— Будь хоч ти щаслива, люба моя... А як він — любить тебе?
Марина зрозуміла.
— Він теж приїхав сюди, зі мною, щоб бачити тебе. Йому не дозволили: можна тільки рідним. Сьогодні він жде, що я розповім йому про тебе. Він немало зробив, щоб полегшити нам наші муки...
Доглядач рішуче підійшов до них, і сестри востаннє упали одна одній в обійми.
Світ уявлявся їй широким, просторим, з друзями, з постійним прагненням і надіями.
В цей день, після зустрічі з сестрою, вона вже не мала спокою, її вабило життя, нехай жорстоке, важке, але принаймні не в цій кам'яній труні, де повсякденно вона чекає шибениці. Несподівано з'явилась Марина, і відтепер її повсякденна туга за життям обернулась на муку, перетворилась на божевільне прагнення жити, що б там не було, жити... В неї так багато друзів, рідних, знайомих — невже вони не знайдуть їй порятунку?
Вже давно зайшла ніч, давно погасло світло в камері. Та хіба вона може спати в таку ніч?.. Вона металася від стіни до стіни в темній камері, пробувала лягти в ліжко і знову схоплювалась. Сидіти на ліжку здавалося їй мукою, і вона божевільне металась по камері. Розуміла, що довго так тривати не може. їй не-вистачить сили, якої стало вже набагато менше, ніж було раніш. І тут її мука страшніша, ніж у слизькому зашморгу. В неї промайнула думка, що її навмисно стільки тримають у в'язниці, щоб знесилити, щоб домогтися її приниження перед катами.
Пізно вночі в якомусь півсні вона блукала без взуття, в самих панчохах, по камері, натикалась на ліжко, стіл і нерозбірливо шептала: "Каторжниця, каторжниця, каторжниця..." Ще дівчиною так її лаяла мати. Тепер їй ввижалося, що сам начальник в'язниці приніс їй помилування від головного військового суду з заміною страти на довічну каторгу, і вона, стискуючи обома руками голову, як сновида, шептала: "Каторжниця... каторжниця..."
Нескоро після опівночі вона заснула тривожним сном з маренням і стогоном. Уві сні марила все тим же... Здавалось, вона мріяла... про каторгу...
Незадовго до світанку хтось обережно повернув ключ у дверях. Замок дзенькнув, і двері відчинились. До камери увійшли люди. Вона розплющила очі і вмить підхопилась. Перед нею стояв той же доглядач, що водив її вдень на побачення з сестрою. З ним було двоє незнайомих чоловіків. Один з них обережно наближався до неї. Доглядач спинив його:
— Не треба... Ця не опиратиметься...
І справді, вона не опиралась. Одяглась і мовчки пішла з камери. В дверях оглянулась на стіни свого останнього холодного притулку, на заспані байдужі обличчя тюремників і раптом щосили вигукнула:
— Прощайте, товариші!..
І немов за командою дружно вибухнула гуркотом і криком в'язниця. Заметушились доглядачі. Протест перекинувся на інші відділи. Вона знала: немає сили, що змогла б приборкати орлиний клекіт збуреної в'язниці.
Поволі йшла сходами вниз. Гуркіт і крик навколо дужчав. Її привели до карети смертників у дворі тюрми. Вартовий відчинив в задній стіні карети двері з подвійними гратами. Вона не поспішала. Сила протесту, яким проводили товариші Надію на страту, немов підіймала й наснажувала її. Десь у далекому корпусі заспівали сумної пісні, присвяченої загиблим борцям. Хтось підштовхнув її, але вона повернулась до вікон в'язниці і на прощання встигла махнути до вікон рукою. Потім рішуче повернулася, пружно і легко стала на залізну приступку карети.
Її впхнули в якийсь тісний ящик, де не можна було стояти, а тільки сидіти, не повертаючись. Замкнули за нею дверцята всередині карети. Перегукнулись про щось вартові з кінними стражниками. Але карета не рушала.
Надія чула. як через кілька хвилин ще когось упхнули в другий такий же ящик. Потім карета загуркотіла по бруку...
Мчали порожніми вулицями київських околиць, полем, знову вулицями. Попереду й позаду їхали на конях стражники. А в тісному ящику карети — аршин завдовжки, три четверті впоперек — сиділа нерухомо Надія. Тепер було все ясно. Не хвилювали ніякі ілюзії. Кінець. Вона думала про те що все ж таки життя своє втратила вона не марно. Вона винна перед товаришами, що порушила загальну дисципліну і вирвалась сама назустріч своїй загибелі: та невже за це в їхнім серці не знайдеться для неї теплого почуття?.. Згадувала матір, сестру і... дівчину перед стратою, яку описано було в прослуханому на вечорі в Чернігові оповіданні, дівчину з золотим сяючим волоссям над чолом.
Карета почала підійматись на гору. Коні стишили трохи рись.
"Лиса гора,— подумала Надія.— Значить, приїхали". Вона дивувалася з себе: ні крихти страху, ні сліду хвилювання.
"Скільки проїхало цим шляхом, у цьому катафалку для живих!" — думала Надія.
Першим забрали з карети невідомого їй в'язня. Майже інстинктивно Надія затисла собі вуха долонями. Вона боялася почути скигління... Але засуджений тільки стогнав. Минуло кілька хвилин. Вони здавалися їй неймовірно довгими. Думала: "Тільки б швидше"...
Нарешті вивели й її. Недалеко від себе побачила групу людей, цивільних і військових. На неї чекали. Серед них помітила попа, одного жандармського офіцера і кількох унтер-офіцерів. Позад усіх, немов ховаючись від її погляду, стояв знайомий помічник прокурора. Вона пізнала його, але не спинила на ньому погляду. Вона шукала того, про кого знала ще в в'язниці,— київського ката Кругляка. Все було напоготові. Біля стола під шибеницею нахилився до землі чоловік. Коли він підвівся, вона догадалася: це й був кат. Середнього росту, з вусами і бородою, він мав військову виправку і жорстоко-байдуже обличчя. Це він має торкнутися її, щоб накинути зашморг... І раптом вона побачила постать одного старого в'язня, що навколішках цілував простягнутий до нього хрест, і почула приглушені, одноманітно вимовлені слова: "І аз, недостойний ієрей, властію его. мне данной, прощаю і розрєшаю..."
Вона одвернулась і побачила коло себе коменданта. Він питав:
— Священика приймете?
Вона не відповіла. Тільки зробила ледве помітний нетерплячий жест плечима. Піп, розмахуючи рукою з хрестом, поспішав до неї.
— Могли б спокійно собі їхати спати панотче — сказав, одійшовши від дівчини, комендант. Потім, коли кат зробив рух до неї, вона сама підійшла до стовпа, скочила на стіл і дала зв'язати собі руки на спині. Щось читав присутній тут секретар військового суду.
Надія почекала, поки він закінчив, і потім голосно вигукнула:
— Вішайте, боягузи!.. Скоро і вас будуть вішати на ліхтарях!..
Огидливо здригнулась від дотику катової руки. Перед нею немов пролинув у повітрі на одну блискавичну мить лагідний образ Григорія з відкинутою назад білявою чуприною, з імлистими, ваблячими очима, промайнула вузенька смужка Десни і пролунав звідкілясь грудний голос Марини...
(Продовження на наступній сторінці)