На якомусь родинному святі в Хоменків один гість, користаючись з присутності там Михайла Михайловича, почав розмову про українську літературу й про окремі твори Коцюбинського. Василевський і собі встряв у розмову
— Я не бачу,— сказав він,— достатньої рації в існуванні української літератури. Мовою вона може бути близька тільки мужикові, та й то відсталому. Але мужик не піднявся до розуміння мистецтва й не скоро розів'є він у собі високий смак. йому ніколи читати літературу. Отже, якщо українська література має пристосовуватися до низького смаку мужика, вона ніколи не буде на рівні європейської літератури...
Потім трапилось те, чого Коцюбинський без сорому не може згадувати ще й тепер. Несподівано почала говорити Віра Іустинівна. Вона висловила думку, яку найменше готовий був почути від неї її чоловік.
— За винятком деяких оповідань,— промовила вона,— твори Михайла Михайловича не підходять для народу, вони написані тільки для української інтелігенції...
Це було тим громом, що приголомшив його і прикував до місця, позбавивши на хвилину руху і мови. Він відчув якусь жахливу катастрофу. Він лише бачив, як інші вдоволено дивились на його дружину, а Василевський вибачався перед нею і запобігливо пояснив, що він у своїх словах зовсім не мав на увазі пана Коцюбинського.
Було гидко і важко. Чи слід було сперечатися з цими людьми?.. Коцюбинський вийшов. У передпокої попрощався з господарями і пішов, посилаючись на те, що раптом почав себе недобре почувати. Та й справді він був наче хворий. Так, виходить, цілих півтора десятка літ він не знав, якої думки його дружина про нього, про його народ і мету, за яку так багато і гаряче говорили вони ще замолоду, його оганьблено прилюдно, безжалісно... Адже його дружині вірять: Віра Іустинівна Дейша має давню репутацію громадської діячки...
Тепер Василевський знову тут... Чого ці люди путаються навколо нього?..
В середині вересня Коцюбинський одержав з ради "Просвіти" письмове повідомлення:
"Високоповажний Михайле Михайловичу! Рада товариства "Просвіти" має честь сповістити Вас, що вона одержала од пана чернігівського губернатора наказ, в якому він своєю властю виключає Вас з членів товариства.
Рада".
Отже, він неблагонадійний в політичному відношенні, шкідливого напрямку особа!
Ніхто в раді не обурювався, ніхто не протестував проти губернаторової сваволі.
І лише тепер Коцюбинський зрозумів, чому місяць тому не з'явилися члени ради на останнє скликане ним засідання: вони воліли зачекати, коли невгодний їм голова ради буде усунутий і, певне, мали для цього якісь підстави.
Так завершилося тисячоліття богоспасенного міста Чернігова.
Напередодні Різдва Коцюбинський приїхав до Києва. Другого дня зустрів на вулиці Чикаленка.
— Який гість! Який гість! — гукав той і затягнув Коцюбинського до себе додому.
Чикаленко посадовив гостя на диван ї сам сів поруч Коцюбинський дістав цигарки. Він через хворі зуби раз у раз палив. Господар, не встаючи, подав йому зі стола сірники. І, поки той запалював, Чикаленко зосереджено дивився на нього і якась думка промайнула на його обличчі. Але він не сказав гостеві нічого про те, що зараз подумав. Слід було хоч би заради чемності говорити про справи, що близькі гостеві.
— Як здоров'я Віри Іустинівни?
— Дякую, добре... Вона одна серед нас не скаржиться на здоров'я. А решта... Ви знаєте, у нас у сім'ї кожної зими хтось хворіє обов'язково. Це коли не рахувати постійно хворих: мене, матері, Ліди... Вірі Іустинівні завжди досить клопоту. А до того — в неї ще й служба. Покинути посаду вона не може — не витримаємо.
Чикаленко примружив очі:
— Це тому, Михайле Михайловичу, що ви в Чернігові. Тут би вам було легше... Принаймні заробітки тут кращі.
Коцюбинський не відповів. Він поволі допалив цигарку і, не встаючи, почав гасити її в фарфоровій попільничці на столі. І, коли загасив, відсунув попільничку на середину стола і раптом промовив:
— Я вирішив остаточно: влітку поїду на Капрі. На це мені треба п'ятсот карбованців.
— Зараз?— спитав Чикаленко.
— Ні, на літо.
— Може, в Леонтовича. Він тепер у Києві. Михайло Михайлович підвівся й підійшов до вікна. За домом був садок. Гілля вгиналося від снігу. Ворона сіла на каштан, і сніг сипався з гілки вниз і ярів на сонці. Лахматий собака, потопаючи в снігу, стрибав під деревом і гавкав на ворону.
_ Коцюбинський одвернувся від вікна. Після сонця і снігу кімната здалася йому темною.
Проводячи Коцюбинського, Чикаленко розповів йому про те, що так раптово спало йому на думку вранці. Вони не поспішали.
— Знаєте, Михайле Михайловичу, коли я думаю про чоловіка, що зміг би принести замирення й згоду в наші лави, я не знаходжу нікого, окрім вас.
— Але я одірваний від цього повітря. — Це якраз і потрібно.
— Поганий з мене миротворець.
— Не кажіть. Тут потрібний авторитет, а ви його маєте. Не приховаю від вас, що покладаю великі надії на ці дні вашого гостювання в Києві. Тут ви не знатимете тієї матеріальної скрути, що завдає вам стільки клопоту в Чернігові. Ми знайдемо вам заробіток вдвічі більший, ніж ви маєте в земстві.
— Ви вимагаєте неможливого. — О, ні, Михайле Михайловичу, ви не враховуєте свого авторитету.
— Ви помиляєтесь: люди, яких ви маєте на увазі, особливо завзято полемізують зі мною.
— То дарма. Ви користаєтесь авторитетом у читачів, а саме це й потрібне.
Михайло Михайлович не відповів. Вони попрощались і немов якусь порожнечу поніс у серці Коцюбинський, самітно повертаючись до себе.
Після деяких святкових візитів Михайло Михайлович потрапив до одного знайомого на ялинку. Знайомий нещодавно повернувся з тюрми, його обвинувачували як учасника якогось заколоту, хоча ця людина могла тільки співчувати подібним подіям, але далека була від активної участі в них. В тюрмі він був захворів — тепер звільнили на поруки.
Господар сам відчинив Михайлові Михайловичу двері і довго обіймав його у передпокою. Гостей було зовсім мало. Микола Віталійович Лисенко сидів серед маленького гуртка, і побачивши Михайла Михайловича, підвівся й швидко пішов йому назустріч.
— Який я радий! — говорив він, обіймаючи Коцюбинського.— Я боявся що ви не прийдете... А я хотів узяти з вас слово, що ви не поїдете додому, не побувавши в мене...
Володимир Леонтович розпитувався про здоров'я. Дружина Леонтовича — дочка філософа Лесєвича — цікавилась Черніговом. З сусідньої кімнати теж чути було знайомі голоси. Михайло Михайлович бачив, як вискочив звідти червоний, немов від ляпасів, Чикаленко. Але треба було піти й туди, привітатись. Та й цікаво було, від кого це в такій паніці тікав зовсім не боягуз Чикаленко.
Михайло Михайлович розсунув портьєру і враз побачив енергійний погляд Ольги Косач, що розмовляла з молодим, елегантно вдягнутим поетом. Вона на хвилину повернулась до Коцюбинського і, скрививши невдоволено губи, привіталась. Михайло Михайлович скористався з того, що вона взялася знову до розмови з безпорадним перед нею поетом, вийшов до вітальні і приєднався до гуртка коло Лисенка. В цей час прийшов Микола Садовський, який відразу попередив господаря, що зайшов ненадовго, бо ще мав бути в кількох місцях. Веселий і темпераментний, він одразу опинився в центрі уваги всіх.
Говорили про останні п'єси Винниченка — "Щаблі життя" і "Мементо". З властивою йому одвертістю і сміливістю Садовський сказав:
— Зараз я не можу виставляти його п’єси. Наша інтелігенція мені каси не зробить, я мушу вважати й на смак інших моїх глядачів, а вони люблять те життя, якому можна вірити, а не сумнівні вигадки в статевому питанні...
Хтось заперечив, що це в Винниченка, мовляв, вплив найновіших європейських течій.
— Це, звичайно, нове в літературі, але непотрібне народові,— промовив Лисенко.— Заради народу ми повинні відкинути подібне писання.
В цей час увійшла Ольга Косач. Вона чула останні слова Лисенкові і, видно, вже наготувала й собі кілька ущипливих фраз, але господар завбачливо попросив Лисенка до фортепіано. Микола Віталійович пообіцяв був це раніше і тому не відмовлявся. Всі повернулись до композитора. Тоді Косач гукнула до себе молоду господарку і всілася з нею на диван.
Коли Лисенко закінчив кілька нових своїх творів і підвівся, Леонтович гукнув Михайла Михайловича до. сусідньої кімнати. Вже почали запрошувати до вечері. Леонтович розповів Коцюбинському про "Товариство допомоги", яке фінансуватиме частково його дядько Симиренко. Ось через це товариство Коцюбинський зможе дістати потрібну йому допомогу. Сам же Леонтович починає будувати цукроварню і тому в своєму бюджеті мусить бути тимчасом дуже обачним.
В дверях з'явилася господарка:
— Дуже вас прошу, панове!..
Ользі Косач, як старій людині, та ще жінці, пробачали багато, і вона відчувала це і не була занадто стримана в розмовах, її посадовили за столом між Михайлом Михайловичем і Садовським і після чарки легкого вина, коли присутні тихо поміж себе перемовлялися, вона сказала Коцюбинському, немов вела далі розпочату до вечері розмову:
— А ще гірше бути єврейським адвокатом... Михайло Михайлович зніяковіло здвигнув плечима, а Садовський, пораючись над половиною смаженого коропа в своїй тарілці, вже зрозумів, на чий город вона закидає, і всміхався собі в вуса.
— Не розумію вас, пані Ольго...— відказав Коцюбинський.
(Продовження на наступній сторінці)