Отже, коли хочеш щось пізнати та зрозуміти, треба спершу вийти на гору видіння Божого. Там-бо ти, просвічений таємним промінням Божества, зрозумієш, що захочеш не тільки орлиної юності, що остарює старості ризу, а й ветхе ветхих і небеса небес. Але хто нас виведе з пекельного рову? Хто виведе на гору Господню? Де ти, світе наш, Христе Ісусе? Ти один говориш істину в серці своєму. Слово твоє і є істина. Євангеліє твоє є запалений ліхтар, а ти в ньому сам світло. Ось єдиний засіб до уникнення облуди й тьми незнання. Ось дім Давидів, в якому судейський престол будь-яку неправду розрішає й ріже. Про що ти, Антоне, хочеш знати? Шукай у цих улюблених поселеннях. Коли не знайдеш входу в один чертог, постукай у другий, у десятий, у тисячний, у десятитисячний. Цей Божий дім зовні здається скотською печерою, але всередині Діва родить того, кого ангели оспівують безнастанно. В порівнянні до цієї мудрості всі світові мудрості ніщо інше є як рабські хитрощі. У цей дім злодійським способом не заходь. Шукай дверей і стукай, доки не відчинять. Будеш недостойний ввійти, коли чомусь у світі надаси перевагу над Божою цією горою. Не впускають тут нікого з однією половиною серця. А як насильно продерешся, будеш у гіршу темряву вкинений.
Як горів Давид любов'ю до цього дому! Бажав і танув від бажання дворів Господніх. Знав він, що ніяк не можна вибратися із началородного людського безум'я тьми, хіба тільки через ці ворота. Знав він, що все заблудило від самого матірного черева. І хоч казали: "Це двері! Ось шлях!" — однак усі брехали. Знав він, що аніяка пташка і аніяка мудрість людська, хоч яка вона швидка, не в силі винести його з прірви, окрім цієї чистої голубиці. Через це з нетерплячості кричить: "Хто дасть мені крила?" Та щоб вони такі були, які має ця голубиця, тобто посріблені, а щоб поміж зв'язок крил блищало золото. А коли не так, то не потрібно мені жодних літань, хоч які вони швидкопарні. Цією-бо нескверною голубкою він аж так насолодився, аж так нею полонився, що, як Магдалина біля гробу, завжди сидів біля віконця своєї коханої. Просив і докучав, щоб відчинила йому двері, щоб завершила його страждання, щоб розбила млу та сум'яття внутрішні, називаючи "повною своєю втіхою. "Устань, — каже із плачем, — славо моя, устань найсолодша моя десятиструнна псалтиря й гуслі солодкодзвонні! Коли ти тільки встанеш, то і я сам відразу ж встану, а встану рано, піднімуся на світло. Чи довго мені у тьмі жити?"*** . "Коли прийду і явлюся лицю Божому? Хто, окрім тебе, о найкрасніша з усіх дочок у світі, діво, хто заведе мене у град утверджений? Твоїми тільки дверима і тільки одним твоїм слідом привестися можуть до небесного царя діви, коли з тобою дружать". Не без користі трудився Давид. З яким захопленням вигукує: "Відчиніте мені ворота правди". "Ісповімося тобі, коли почув ти мене'". "Цього дня порадіймо та возвеселімося". "Бог Господь і явися нам". "Прикликав я Господа, і почув мене в просторі".
Що тепер говорить мені людина? Нічого не боюся. Широкий вельми став Давид. Вилетів із сіток та підземних тіснот на свободу духа. Зникла враз тьма. Де пішов, скрізь світло. "Куди піду від духа твойого?" Окрилатів Давид: боїться, любить, дивується, із місця на місце перелітає, все бачить, усе розуміє, бачачи того, у руці якого світло і тьма.
Квадрат. Правда, що вірно й ревно закоханий Давид свою улюблену любить. Її-бо він, гадаю, називає матерією, Сіоном, дочкою, царицею, у золото одягненою й прикрашеною, колісницею Божою, царством живих людей, житлом усіх тих, що веселяться, тощо. Одне просить од Господа, щоб жити в домі цьому Божому, на місці покрову цього предивного, де голос тих, що радіють, і шум тих, що празникують.
І більше нічого ні на небесах, ні на землі не бажає, окрім цієї чаші, наповненої доброщастям, окрім цієї дочки царської, краса якої всередині її ховається і сховалася. І настільки ці ворота сіонські і шлях цей, що вів його до пізнання Господа, любий йому був, бо на ньому так насолоджувався, як у кожному виді багатства. Що тільки в ньому говориться, все те зветься дивним і преславним, цілком відмінним од загальнонародної думки. Отут його жертва, спів і спокій душевний, пристанище бажання. Ах, спокою душевний! Наскільки ти рідкісний, настільки дорогий! Тут він ото ховається в таємниці лиця Божого від сум'яття людського і від суперечки язиків, тобто від усіх світових гадок, супротивних Божій премудрості, що він називає красою дому Господнього, каменем пристанища для перестрашених грішників, про яких пишеться: "Безбожні тікають, коли й не женуться за ними"37.
Антон. Без сумніву зводить він очі свої на ці кам'яні гори, сподіваючись від них допомоги.
Квадрат. Звісно, що грішник, тільки відчує небезпеку своєї дороги, біжить, як гонений заєць, до цих гір, перебуваючи у замішанні бідних своїх розмислів, які йому раніше здавалися вельми правильними. Але коли із Божих гір світло, блиснувши на обличчя йому, покаже його звабу, тоді і сам весь свій шлях знищує так, як трапилося Павлу, що їхав у Дамаск38. І в цій ото силі говорить Давид: "Просвічуєшся дивно від гір вічних". "Сум'ятяться всі нерозумним серцем". Кому б це світло не було любе, коли б ми його хоч трохи вкусили? О ківоте світла, святії слави отця небесного. Звичайно, твій блискіт невиносний очам нашим, що до темряви звикли, а то ми б неодмінно сну очам нашим не дали б, оскільки двері розчинилися, щоб можна було побачити, де поселення своє має Бог Яковий, де царство і правда його, де початок, голова і щастя наше, щоб можна було б і про нас сказати: "Оніміє той, що розплющить очі і пізнає його, а той, невидимий бувши, візьме". Або це: "Прийдете й побачите, де живе, і у нього пробудете день той".
Антон. Як же ти казав раніше, що Святе Письмо виводить на гору пізнання Божого, а тепер його звеш горою?
Квадрат. Воно в Давида зветься "гора Божа". Що ж є дивного в тому, що горою сходимо нагору? Коли шлях веде з рову на гору, то звичайно перша частина його є низька, а остання висока настільки, наскільки висока гора, на яку кінець дороги підіймається. Те ж бачити можна й на драбині, що до високого місця приставлена. Вона долішньою своєю частиною дольних чи долинних жителів приймає, а горішньою зносить у висоту. Через це і крильми зветься, і дверима, і преділом чи кордоном, пристанню, піском чи берегом, що море омежує, і стіною.
Антон. Чому ж стіною й преділом зветься?
Квадрат. Хіба мало водиться, що стіна грань робить, розділяючи наше власне від чужого? А ця богостворена стіна як же не може зватися преділом, коли вона межує між світлом і між чужоземною тьмою? Та стіна має темний бік, той, який дивиться до тьми. Але бік її, на схід повернений, є внутрішній і весь світлом вишнього Бога позолочений, так що коли темний пожилець підходить до її дверей, то зовні темно, не бачить ніякої краси і відходить назад, бродячи в мороці; коли ж увіриться і над сподівання відчиняться двері, в той час, світлом воскресіння облившись, вигукне із Давидом: "Ізповімся тобі, що страшно здивувався я". "Це ніщо інше як дім Божий, і це брама небесна"39.
Антон. Через це вона подібна місяцю, коли місяць між сонцем та землею. В той час одне півколо його темне, а те, що до сонця, — світле.
Квадрат. Ця посередниця схожа і на міст, що робить сполучення поміж Богом та смертними.
Антон. Коли цей дивний міст приводить смертних у життя, то достойно й праведно може назватися воскресінням.
Квадрат. Ах, ця ж бо голубиця точне є воскресіння мертвих [людей]. Вона нас, які впали з гори додолу, підіймає знову до тієї ж гори.
Антон. І я згодний із цим. Це слово (воскресіння) в грецькій та римській мові значить, здається, те: коли впалого знову поставити на ноги. Окрім того я чув, що голубиця по-єврейському іона . Та й Бог явно каже Єремії, що поставить його знову на ноги, коли буде йому слухняний. І як у Святому Письмі вельми бідашний стан значить це слово: "сидіти", так усупереч тому стояти — це бути у повному гаразді. А як нещасливе діло є сидіти, бути колодником у темниці, так ще гірше бути в компанії тих, кого Павло пробуджує: "Сплячий, вставай і воскресни із мертвих"40. Розбий сон очам твоїм, о нещасний мерцю! Піднімися на ноги! А може, зрозумієш, що то таке є: "Христос, світло світу"?
Друг. Не можу більше мовчати, почувши блаженне й солодке ім'я світлого воскресіння. Я, правда, між інших і сам сиджу в холодному смертельному мороці. Але відчуваю в собі таємний промінь, що таємно зігріває серце моє... Ах, Памво! Збережімо цю божественну іскру в серці нашому! Побережімо її, щоб прах і попіл гробів наших не загасив її. В той же час чим ми залишаємося? Хіба самим порохом та смертю?.. Вогню знищити не можемо. Не суперечу. Але що самим нам робити без вогню? Яка користь нам у тому, що маємо в собі плоть і кров? Знай, що їм належить опуститись у тління. В той же час чи гинути нам без кінця? І ми не інше що є, лише марення, сон, смерть і марнота? О, багато-бідний наш стан, коли все на все є тільки тління без вічності, коли, окрім явного, нічого немає в ньому таємного, в чому б істота наша, як на твердій основі, затрималася, коли всяка суть — марнота, як і всяка людина, котра живе.
Воістину ж тепер (коли так) сильне твоє царство, о гірка смерте, непереможна твоя перемога, о пекло! Хто чи що може спротивитися тлінним вашим законам, що все в порох без залишку перетворюють? Ах, біда! Погибель! Хвороба! Горість! Сум'яття... Чи ж чуєте? Чи розумієте? Яка це є мова?
Памво. Господи! Збав душу мою від уст цих неправедних... од мови непреподобної, од людини неправедної... Язик їхній є меч гострий... гроб відчинений...
(Продовження на наступній сторінці)