Інколи його за груди хапав довгий і тягучий кашель. Від куріння.
— Гнате, мені обридло твоє бухкання! — кричала вона тоді зі спальні. — Ти заважаєш спати.
Він винувато дивився на коричневі портьєри і казав:
— Добре, Лі, я не кашлятиму.
— Взагалі ти міг би йти на кухню і кашляти там хоч до ранку! — солодко тягнула слова та, котру він називав Лі.
Світло разом з ним переходило до тісної кухні. Перед світом воно втомлювалося і гасло. Мабуть, втомлювався і він. Короткий нервовий сон сповнювався химерними видовиськами. Колись він глузував над позитивними героями убогих романів. Позитивним завжди снився верстат або трактор. А йому тоді снилися всі дівчата, крім Лі. А як не хотілося розлучатися з нею навіть уві сні!
Тепер йому снилися формули, снилися паралельні жирні лінії і вуса головного конструктора. Правда, в Якима Івановича зроду над губами не було щетини, але Гнат у сні чомусь твердо знав, що то все ж його вуса. Одного разу він сказав про це Якимові Івановичу.
— Добре, намотаю це на вус, — відбувся той жартом. — А взагалі такі сни спроста не сняться. Ти, мабуть, виснажився.
Яким Іванович любив Гната, але не виявляв своїх почуттів, щоб не було зайвих розмов. Як-не-як, а Гнат був його зятем. Того разу несподівано для самого себе він запитав:
— Ви часто сваритеся з Лідою?
— Ні, ми ніколи не сваримося…
— І вона ніколи не сичить на тебе?
— Буває. Але тільки тоді, коли я заважаю їй спати…
— Я так і знав, що ти заважаєш їй спати, — кинув Яким Іванович, і його добрі карі очі раптом стали сивіти. Так було завжди, коли він сердився.
— Боже мій, що ти зробив з кухнею! — щоранку жахалася Ліда, оглядаючи купи недопалків. — Ти сам скоро перетворишся в пунктирну лінію…
А Гнат любив свої прокурені ночі. Він любив свої сигарети, свій кашель і свої креслярські знаряддя. Звісно, без кашлю він міг би обійтися, але без таких ночей — ніяк! Він любив свою втому і свої химерні сни. І ще любив сонне бурмотіння дружини.
— Як ти насмалився цих смердючих сигарет…
Ліда не розуміла ні його сигарет, ні його кашлю, ні його снів. І не любила його втому і його ночі.
Коли Гнат зв'язав докупи всі свої думки, коли його безсоння втілилося в химернім павутинні креслень, він прибіг у спальню і схопив Ліду за плечі:
— Лі, як усе здорово вийшло…
— Ну, чого ти? — крізь сонну лінь запитала вона.
— Лі, я знайшов те, що шукав!
— Але ж, милий, хіба через це треба будити все місто?
Він до ранку сидів на кухні і заїдав тютюновим димом її байдужість. Ранком він складав речі в чемодан і говорив їй образливі слова. Вона плакала і відповідала йому тим же.
А потім він стояв у кабінеті тестя, чи то пак головного конструктора, і виливав йому свою образу.
— Я пішов од неї, щоб не заважать їй спати. Я поїду на Північ і ніколи звідти не вернуся…
У Якима Івановича очі були сиві, а голос байдужий.
— Іди й сідай за роботу. Нічого нюні розпускати, — сказав Яким Іванович. І замовк.
Увечері він сам прийшов до Гнатового столу:
— Ліда приходила до мене…
Гнат відкинув з чола чорну чуприну і немов з ями глянув на тестя.
— Що вона говорила?
— Тільки те, що завжди кажуть жінки в таких випадках. — Він обмацував очима незграбну постать зятя і думав, мабуть, про щось дуже далеке. — Я сказав їй: коли люблять — не носять своїх сліз до посередників.
Гнат одягався і ніяк не міг всунути лівий черевик у калошу. Потім вони спускалися з третього поверху і курили сигарети.
На вулиці реготав осінній вечір. Вони йшли крізь його регіт.
Несподівано Яким Іванович вхопив Гната за плечі і повернув лицем до себе:
— Я сказав їй, що ти, може, повернешся до неї, коли вона проснеться. Тоді ти не заважатимеш їй спати.
Він пішов, майже побіг од Гната.
Гнат прийшов у готель і дуже рано вклався в ліжко. Йому снилася Ліда, паралельні лінії і неіснуючі вуса головного конструктора.