Хмари повзли так низько, що перехожі несподівано виринали з них і так само несподівано тонули. Дівчина задерла голову, ніби хотіла протаранити очима їх клубчасту похмурість. Довгими віями вона торкалася країв хмар, а її очі були єдиними синіми цятками серед передгрозової сірості.
— Я не люблю тебе, — сказала дівчина, дивлячись у небо. — Ти брехав мені…
— Я не брехав тобі…
— Ти не любив мене.
Він дивився в землю і не бачив, що коїться над ними.
— Я люблю тебе. — Хлопець нервово човгав черевиком по зеленому горбику і вже вибив на ньому чорну підкову. — Я люблю тебе…
— Ти просто боїшся втратити мене і залишитись самотнім.
— Дурниці! — раптом загарячився він. — Коли я став байдужим тобі, то…
Вона метнула на нього дві сині блискавки.
— Чому ти весь час дивишся в землю?
Він важко, мов гирі, підняв свої очі і спідлоба глипнув на неї, але за мить його очі знову впали в траву.
— Це не має значення, куди я дивлюся.
— Ти ніколи не дивився мені в очі. Ти завжди був жадібним і нетерплячим, — розстрілювала вона його сумніви. — Ти не хотів бути щасливим зі мною, ти просто хотів ощасливити мене.
Вона раптом заплакала і ледве втрималася, щоб не припасти йому до грудей.
— Я теж хочу бодай одну людину зробити щасливою, — сердито ввігнала підбор у глевку землю і прожогом кинулася геть.
— Почекай! — Він рушив за нею.
Тягуче закашлявся грім, і об листя запорощали великі, мов боруб'яхи, краплі. З хмар виринули двоє. Вони трималися за руки і бігли прямо під клен. Зупинилися захекані і мокрі, щасливі, що знайшли таку густу крону.
— Дивися, підкова, — вигукнув хлопець.
Вони присіли біля чорної дуги, впаяної в зелене божевілля. І якось несподівано зустрілися їхні очі, потім руки і губи.
— Підкову знаходять на щастя, — прошелестіли її вуста.
Ті, що знаходять підкову, ніколи не думають про того, хто загубив її.