...Земля натомилася за день. Не хотіла, щоб про неї багато говорили. Просила, щоб не стукали об неї навіть босими ніжками, навіть мурашиними лапками. Лягала спати з проханням не будити її до ранку.
Мурашка в своїй хаті на лежанці охопила голівку лапками і думала. Думала про доброго Івасика, про добру Землю. Аж по сусідству інші мурашки ставали добрішими. "Земля нас так любить!" — говорила мурашка сама до себе тихо-тихесенько.
Мурашка боялася навіть лапкою поворухнути, щоб не розбудити Землю.
ДМИТРИК В КАРПАТАХ
Карпати від нас близько. Якщо в Підгайцях сісти на перший автобус, який їде до Галича, а потім пересісти на поїзд, то цього ж дня можна побачити сонце над горою Говерлою. Але вже нема ніякої можливості побачити, що це саме сонце завтра вранці зійде над Сільцем Підгаєцьким, над хатою Дмитриковою. Хлопець міг би навіть посперечатися з Олюнькою, своєю сестрою, що сонце над сілецькою хатою сходитиме інше, бо за ніч Олюнька ніяк не змогла б додибати з Карпат додому. Та Дмитрик зараз не хоче сперечатися. В Карпатах він уперше, а хто в Карпатах уперше, відразу робиться вельми слухняним і маломовним. Довкола гори і гори. Дмитрикові здається, що вони розглядають його. А йому страшенно кортить розпитати, на котрій горі живе Чугайстир. Але того, хто зміг би показати ту гору, Дмитрик не знайшов. Треба терпіти до завтра.
— Мамо, хочу пити...
— Там, за горбом, кілька кроків, б'є джерело,— відповіла замість мами тітка, до якої вони приїхали в гості.— Піди напийся, такої води ти ще не пив!
Усе почалося з того, що замість мами відповіла тітка. А потім біля джерела хтось пересунув гору на місце, де мала б стояти хата, де залишились мама і Олюнька. А потім... Дмитрик хотів заплакати і покликав: "Мамо!"
На цей раз знову відповіла, не мама, а... Чугайстир.
— Не бійся мене, хлопчику...
Дмитрик чув з розповідей, що Чугайстир добрий. Зараз він був трішечки подібний до діда Івана. Тільки дуже трішечки. Бо почав розпитувати Дмитрика, хто він, звідки. А дід Іван усе це, звісно, знав не згірше за самого Дмитрика.
Сонце про всяк випадок попрощалося з хлопцем. Чугайстир завжди виявляв більше прихильності до Місяця. Тож і зараз бере собі його в товариство. Тим паче, що Дмитрик ставив під сумнів, що сонце на світі одне.
З лісу вийшли Чугайстринята. Дмитрик глипнув на них і подумав, якби Чугайстир не жив увесь час в лісах, то його сини вже б могли бути школярами.
— Як ти називаєшся? — запитали.
— Дмитро... А ви?
Та відповідь не встигла зірватися з вуст Чугайстринят. Туман обвинув усіх і поніс...
У казковому замку стіни були прикрашені гілками смерек, на стелі хтось намалював Місяця. Але якого Місяця! Хоч намальований, та здавалося, що він рухається. За стінами замку дзвеніли срібні дзвіночки.
Б руках у Чугайстра з'явився топірець. Його сини теж були з топірцями.
Запитав Дмитрика Чугайстир, чи хоче він спати.
— Спати???
Якби це запитав дід Іван, то не було б дива. В таких випадках Дмитрик прощався з дідом і бабою Маринкою і знайомою стежкою вертався додому. Але тут...
— Спати? — перепитав Дмитрик.
— Спати, хлопче, спати...
Дмитрик нікому ніколи ще не розповідав, що йому снилося в цю ніч. Може, був переконаний, що йому нічого не снилося, бо він не спав. Цілу ніч блукав горами. Чугайстринята показали йому Довбушеву печеру. Там якраз зібралась ватага опришків. Найстарший з них запитав Дмитрика:
— Бідний ти чи багатий?
Хлопчик ніколи не задумувався над цим питанням. Йому було так добре з батьками, з товаришами. Але ж хто хвалиться перед опришками, що він багатий, що йому добре живеться?
— Не бідний і не багатий я...
Засміявся опришок і подарував хлопцеві квітку. Коли дивишся на неї — бачиш, доторкнешся — нема. Тому досі цієї квітки Дмитрик нікому не показує.
Потім обступили Дмитрика партизани.
— Хто твій батько?
— Комбайнер.
— А ти хто?
— Дмитрик.
Один партизан зірвав з неба зірочку і притулив її до Дмитрикових грудей. Вона засіяла і перетворилася в жовтенятську зірочку...
Довго ходив Дмитрик по горах, чи то гори ходили навкруг нього. А коли визирнуло світанкове сонце, то швидко порозставляло гори на свої місця. Гору, яка заступала хату, де мав ночувати Дмитрик, теж поставило сонце там, де мала стояти...
Тільки говорять, що люди не мають свого постійного місця.
— Мають! — сказав Дмитрик і впав у матусині обійми.
— Мають! — сказала Олюнька і зиркнула на сонце, яке на світі одне-єдине. Аж сльози радості виступили в неї з очей. Чи тому, що сонце одне-єдине в цілому світі, чи тому, що лісник зі своїми синами привів загубленого Дмитрика.
НЕ ВИРОСТУТЬ ХЛОПЦІ БЕЗ ДОЩУ...
Дмитрикова мама полола буряки і думала, як то її синок дає собі раду в дитячому таборі, адже він ще такий малий...
А хіба потрібно давати собі раду, коли старші дають тобі ради на кожному кроці? Дмитрик перевертався на ліжку з боку на бік. Не міг заснути. "І хто придумав сон після обіду? — бентежився хлопчик.— Сни ж приходять тільки увечері".
Коли десятий раз Дмитрик перевернувся на лівий бік, треба було вставати.
Смачно попідвечіркувавши, Дмитрик поплескав себе по животі.
— Дмитрику, так негарно,— зауважила вожата.
Зніяковів хлопчина.
Заграла сурма. Хлопчики і дівчатка стали в ряд і — кроком руш! — на річку купатися.
Ріка Золота Липа робить коліно в цьому місці, куди прийшли діти. Вода чиста, але не глибока. Жабі по око — сміються. Правда, коли піднятися за течією кілька кілометрів, там, де Золота Липа пливе ще не роздвоєним руслом, то пірнеш у воду з головою.
Дмитрик у таборі подружив із Тарасиком. І надумали вони вдвох піти туди, за оболоні, де крізь густі очерети манила велика ріка. Як тільки діти почали веселі забавки, два хлопчики зникли за кущами. Спочатку йшли, а потім побігли щодуху. Зупинилися в заростях, розглянулися довкола. Почули кумкання жаб.
— Про що вони говорять?
— Послухаймо...
— Кум, кума, бузька нема.
— А де?
— Вмер.
— Коли?
— У четвер.
— А ми раді, раді, раді...
— Нам теж весело. Давай купатися,— засміявся Дмитрик.
Десь далеко гуркотіло млинове колесо. Хлопці плавали і "собачкою", і горілиць, і давали нурка. Аж проміння кришилося на розбризкуваній воді.
Накупалися, набігалися і... ніяк не могли знайти свого одягу.
— Його взяли печерні люди,— зміркував Дмитрик і показав рукою на печеру, яка ніби раптово з'явилась в скелі біля них. Печера наче збиралась когось проковтнути. Але кого? У Дмитрика не було сумнівів, що саме його, адже він намовив товариша податися в незвідані далі.
Чорна паща заворушилася. В першу мить хлопчики побачили велетенське ікло. За ним вишкірилося друге.
— О-йо-йой, рятуймося!—Тарасик вхопив Дмитрика за руку і потягнув назад. Вони необачно зашпортались і беркицьнулись на землю.
А паща ворушилася далі. Дмитрик лежав на боці і бачив, як з чорного отвору висунулася голова незнайомця.
— Агов, хто там? Хлопці, дoпoмoжiть! — почулося з печери.
Печерні люди просять допомоги! Дмитрик підвівся навколішки і перелякано кліпав віями.
— Хлопці, допоможіть винести кістку! — почулося знову.
Яку кістку? Тим часом незнайомець виліз з печери і почав щось звідти тягнути. Мабуть, кістку не кістку, а цілу костяну колоду побачили хлопці.
У Дмитриковій голові блискавично промайнуло усе, що він чув про печерних людей. Вони роблять вовчі ями на диких звірів, їдять сире м'ясо.
— Хлопці, чому ви порозлягалися на траві і не хочете нам допомогти? — виглянула з печери друга голова.
— Їх ціле плем'я! — прошепотів Тарасик.
Печерні люди всю увагу звернули на Дмитрика і Тарасика.
— Хлопці, ви звідки будете? — запитали.
— З Завалова.
— Де там з Завалова, як ми звідти, а вас не знаємо.
— З табору завалівського...
— А-а-а.
І було в цьому для Дмитрика щось таке знайоме, бо скільки разів він сам вигукував це "а-а-а". Хлопці нарешті звелись на рівні ноги.
— То ви не тут живете, а в селі? — Тарасиків голос тремтів.
— А чому б ми мали тут жити, в печері? Звичайно, в селі,— здвигнув плечима той, що вийшов з печери перший.— Ось знайшли кістки мамонта.
— Ви вбили його? — все ще не міг отямитись Дмитрик.
— Ха-ха. Ви думаєте, що ми печерні люди? — засміявся незнайомець і назвав себе Лесиком.— А це мій товариш Славко, також третьокласник.
Аж тоді Дмитрик і Тарасик пристали до них. Разом витягнули кістки мамонта з печери.
— Бери, Дмитрику, кістку за цей кінець, а я за другий, і понесемо разом,— сказав Лесик і поцікавився: — А де ваша одежа? Ви зараз самі як печерні люди.
— Десь поклали, як зібрались купатись, а тепер не знаємо де,— розвели руками Дмитрик і Тарасик.
— Ходімо швидше, бо вже сонце заходить. По дорозі одежу знайдемо, бо ж ідемо в напрямі села... Ото буде щасливий Анатолій Антонович, як побачить нас із мамонтом,— весело роздумував Славко.
— Це наш учитель,— додав Лесик.
(Продовження на наступній сторінці)