Як прийшла та пора, то й поїхали. Там уже були ті два зяті із жінками, із діточками, сидять собі круг стола та базікають про лиху долю Марусиного чоловіка, що висватав собі журбу, і всі лиха сподіваються. Якби така чужа дитина вдалася, кажуть, то і в подвір’я не варт пускати; а своє хоч яке воно, то своїм миле. І жартують, і кепкують, а серденько ниє, що голову змиє, як приїде, хоч і в гості, та байдуже. І все в вікно поглядають, чи не іде, і вартового поставили, щоб за коливорот позирав і дав знати, як завважить. От вбіг вартовий: "Ідуть!" Зашамотіло все, заворушилось, наче в школі від учителя. Слуги, аж побіліли, поналякувались; а як зобачили Марусю в своїм обійсті, то й позавмирали. А вона так лагідненько до їх заговорює, кого здибле, і гостинця дала кожному, і осмішкується, наче й не вона це приїхала. Дивуються вони, перепитуються: що з єю такого сталось? вона, да не та!
— Мабуть, чи не того,— одно каже,— що не для єї двір, хоч він і батьків, а все ж не свій.
— Може, того, що давно була та ще не освоїлась,— каже друге...
Може, котре іще що знайшло сказати. А батько та мати лиш потерпають, що от-от розходиться. Тим і гостей не запрошали, щоб сорома не наробила. Ті зяті також переглядаються, і жінки їх собі. І всім дивно, що вона так красно бавиться; і весь двір навшпинячки ходе. Ба ото вже й вечір не за горами, а Марусі й не пізнати; а цим іще душа не на мірі.
Як сонечко спочило, пані заговорили: "Купатись! купатись!" — і пішли всі три до купальні, що була в саду на озері. Пани вчотирьох тим часом зайшли в сад, посідали під липою,— може, чай пити збиралися абощо, а щоб губа не вакувала, почали кпити один з другого ті два молодших зяті, що в тебе жінка така! а в тебе така! тебе за ніс водить! а тебе за чуба смиче!.. Батько духу піддає — і всі регочуться. А третій зять — Марусин чоловік — ні до чого не мішається, тільки сміється за гуртом. От ті вдвох і причепились до його: "А ти вже й мовчиш про свою?"
— А мовчу,— каже.— Що ж мені й говорити, коли добра не гудять, а хвальби знов не потребує.
— То твоя жінка добро? — підхопили ті.
— А щоб ви знали...
— Ха! ха! ха! — засміялись, аж ворон в садку полякали.— Ніщо казати,— око бачить,— додали,— що Маруся добро, як табака в оці.
— Дай, боже, кожному доброму чоловікові таку жінку, як вона в мене. На долю не нарікав би.
— Да ти, мабуть, або сам недобрий чоловік,— озвались ті,— або вже й смак стратив та не тямиш, що то за добро в світі; бо ми, хоча й, може, і не добрі люди, а таких жінок, як твоя, і ворогам своїм не зичимо.
— Бо то ви, а то я! бо ви ж не знаєте моєї Марусеньки; тим так і думаєте, а як спізнаєте, то в другу заграєте.
Так слово по слову дійшло аж до закладу.
— Добро,— каже цей,— хоч-то воно й не годиться, а йдім і в заклад. Чия жінка слухняніша,— додав,— тому кожен по селу.
— Добре,— озвавсь тесть,— і я стаю до спілки.
— Добре! — зяті кажуть. І руку перебили.
— Тепер посилати за жінками,— каже муж Марусі,— котра прийде сюди, як вона в купальні, тої грало.
— Проба неабияка,— озвавсь тесть. То всі, хочу не хочу, на то пристали.
— Починаймо ж знизу,— каже тесть. Та й післали за найменшою. Пішла дівчина:
— Просить вас пан, щоб ви прийшли до них, як тут ви єсть. А пани під липою всі чотири.
— Піди ти до біса із своїм паном! що він, чи тепер здурів, чи зроду ума не має. Скажи йому,— каже,— шо він самошедший.
Пішла дівчина і принесла звістку, що не хочуть, ще й самошедшим нарікали.
За другою пішла і теж принесла, що не хочуть, ще й самошедшим нарікали.
— То ви, значиться, вже програли?
— А ти, думаєш, не програєш? Коли наші сварилися, то твоя битиме.
— Зараз вивіримося.
І післав дівчину.
— Піди,— каже,— моєї попроси, щоб прийшла; кажи; що мені конче треба її зараз.
Не зразу дівчина й відважилась на таку штуку.
— Що ж? — кажуть пани.— Скажи та й тікай; твоє діло таке: чужа воля закон.
"Воно так,— подумала дівчина,— закон — то чужа воля, а покута — своє тіло". Зітхнула і постьобала по тій стежечці третій раз.
— Ідіть уже ви,— каже до Марусі,— вже ваш пан та прислали по вас,— а ноги наставила, щоб дернути, як що до чого.
А Маруся, начебто й не до неї пилося, питає:
— За мною?
— Еге ж! — відповіла дівчина.
— Зараз,— каже Маруся і вилазить з води.
Дівчина думала, що вона вже так і вмотається в коси; то вже і пелену підібрала, щоб не було перешкоди.
— Що се? куде се ти? — заговорили ті сестри, як побачили, що Маруся з води вилазить.— Вернись.
— Ні, не вернуся,— відказала вона,— коли чоловік прислав, то, мабуть, не для ради цікавості; да хоч би й так, то що ж...
— То на сміх, на потіху,— кажуть ті,— мабуть, уже не по повній хильнули.
— Вже то він знає, що робить. Як сміятимуться з мене, то через його, а мене шануючи, і його шанують.— Сказала і пішла вздовж садком.
— Цур її! що се з нею такого? Попався, жучку, панові в ручку.
А Маруся думає собі, йдучи: "Як не піду, то як іще почне колисати; то хай йому всячина".
Ще здалеки побачили пани, що йде вона, чоловік і кива: "Вернись! вернись собі!" Вона й вернулась до купальні.
— А що? — заговорив її чоловік, чия жінка слухняніша? хто виграв?
— Ми програли,— заговорив старий, та й до тих,— і давайте по селу.
Говорить старий як годиться, а на серці, немов млинський камінь, лягла тяжка дума: "Чи не попалась мишка в котячі пазурі, що така слухняна стала". І могорич йому в пельку не лізе, що пили за її здоров’я.
Первим ділом постановив собі старий випитати в дочки, що воно таке значиться, і десь в закутку й питає:
— Що? Який твій чоловік?
— Такий добрий,— каже,— такий розумний, що дякую богу та й не надякуюся.
— Чого ж ти та зм’якла?
— Ет! — каже,— й не питайте; мені й самій чудно та дивно, чому я попереду не така була; а яка була — і спогадати соромлюся.— Та й пішла до гурту.
Так і бенкет пройшов, що ніхто нічого не довідався, так і роз’їхались, що ніхто нічого не знав, хоч як голови ламали.
Поїхали ті два сопучи, а цей із своєю жінкою, як голуб з голубкою.
Дорогою вона й запиталась:
— Що це ви посміятись хотіли, чи що, що посилали за нами до купальні?
— Говори! — каже він,— ти й не знаєш, що там було, і не здогадаєшся, як добре зробила єси, що послухала... Ото на тобі, читай! — І дав папери на ті виграні села. Взяла вона, прочитала та й віддає йому і каже:
— Ото будуть каятися!..
— Я думаю! Як же й не каятись.
— Добре ж ти, голубе мій, казав, що я недоколисана була!.. Мабуть же, ще й ті недоколисані, що не слухають своїх чоловіків!.. А я, то поки життя мого, слухатиму тебе, як божого гласу. Як то добре, що ти доколисав мене!..— І аж поцілувалися...
Дивіться, мами! доколисуйте ж! Бачите, як Маруся рада, що вже доколисана стала... А в нас багато! багато є ще недоколисаних, тільки самі не признаються, чоловіки не здогадуються, а паніматкам байдуже...