«Люборацькі» Анатолій Свидницький

Читати онлайн сімейну хроніку Анатолія Свидницького «Люборацькі»

A- A+ A A1 A2 A3

Заблищали очі в Антося, що можна похвалитись.

— Ще й похвальний лист дали, — каже.

— А ну, покажи, — каже тато.

Антосьо пішов, розв’язав, що треба було, і показав той лист. Кинулись всі дивитись, що він такий розмальований.

— Добре, сину, добре, — каже тато. І віддав лист. — Сховай, — каже, — треба буде під скло вправити.

— Бачте, — заговорила мати дочкам, — бачте! Антосьо похвальний лист має від чужих, а вас і мати не похвалить. Гайда мені до роботи!

Поспускали носи дівчата і пішли; за ними й Антосьо потяг.

— Чого ти такий мізерний? — поспитала його Мася.

— Я? — каже Антосьо. — Я не мізерний.

— Де тобі ні, — аж очі позападали!

— То чи добре тебе годували?

— Де вже добре! Дасть червоного борщу та пастрами і хоч — їж, хоч — дивися. Як в хату внесе, то хоч носа затикай.

— Того ж ти й мізерний такий, ще гірший, як на Різдво був.

— Хіба ж я мізерний? кажу ж тобі — ніт.

— А то правда, що ви там нe доспите нічого?

— Це то правда, що спать не дають.

— А як же вони не дають?

— Хіба я не розказував вам, як був дома на Різдво?.. Аби задрімав, то так і дасть в "кушку", або "пинфу" пустять…

— Що це воно таке? як то — в кушку? яку то пинфу?

— Ет! відчепіться! — озвавсь Антосьо.

— Скажи, любо, скажи-и! — почали просити сестри.

— Не скажу!

— Скажи, скажи-и-и!..

Засміявсь Антосьо і каже:

— То, маєте, так: як завважить старший, хто жупчики ловить, то й моргне на кого-небудь, а той візьме перо за два кінці, вигне та підведе до самої кушки й пустить: аж сльози покотяться.

— До якої-то кушки підведе? — питає Мася.

— З тобою балакати!.. до носа!

— А ніс хіба — кушка?

— У нас кушкою звуть, — каже Антосьо.

— А пинфа що то таке? — знов поспитала Мася.

— Пинфа?.. пинфа от що: візьме паперу та бавовни й скрутить папір в дудочку й в один кінець, в тонкий, завине ту бавовну, запалить, роздує. Як добре курить, то запаленим кінцем візьме в рот осторожно й подме. То так сапнеї диму, як голова завбільшки, висунеться під ніс. Ще й кожухом накриють, як на кроваті спиш…

— Та нащо ж це? — питають сестри.

— Щоб не спав!

— А воно ж не душить?

— Де то вже ні! так закашляєшся, що ну! бухикаєш та й бухикаєш! І сльози котяться, наче били.

— Хто ж це виробля?

— Хіба я вже не казав вам? — старший.

— А якби йому так?

— Йому? — ніхто не має права!..

— І б’ють вас добре?

— Ет! з вами не переговориш, — немовби з гнівом підказав Антосьо і почав чогось шукати.

— Чого ти шукаєш? — питали сестри.

— Ножа! Піду вудлище вирубаю.

— Скажи, чи добре б’ють, то скажу, де ножі, — каже Мася, — та ще в нас є такий гострий, що ну!

— Гляди ж, щоб дала ножа; бо як обманеш, то вже нічого не скажу, хоч проси й розсядься.

І розказав, як там катують: Мася аж перехрестилась, Орися й собі, і Текля за ними.

— То за що ж це? — питають.

— З ласки та на втіху: от або замужичиш, абощо.

— Як то — замужичиш?..

— Давай ножа!..

— Та скажи перше!

— Давай ножа! давай тобі кажу!

— Скажи, то дам.

— Давай, бо буду бити!

— Скажи, то дам!

— Е! — почав Антосьо з гнівом і підскочив з кулажами, — давай, бо так і вчистю.

Мася тільки усміхалась..

— Не даси?.. давай!

Мася все сміялась.

— То на ж тобі! — сказав Антосьо і з цим словом такого стусана дав, що та так й облилась сльозами. Орися й крикнула:

— Чого ти б’єшся, Антосю!

— Вже почали? — гукнув тато з покоїв.

Та Антосьо не чув. Він тільки вчистив Масю, то так і чкурнув з хати. А сонечко вже заходило. Поки Антосьо справився з сестрами, всі хлопці довідались, шо він приїхав. Були й такі, що не вірили, аж поки самі не побачили. як він вертався з поля з матір’ю.

— Антосьо йде! — стали кричать. І вискоком за бричкою — та не пішки, а все верхами на хворостині, та ще й загнуздавши її, бо коні все цугові, щоб не здуріла, не побила. А нащо ж так батюгою підтина? — Е! не знаєте ви! Щоб лучче басувала. — Аж копіт збили дорогою. Антосьо мовби духу коням піддав, бо всі тащать такими герцями, що мабуть і під самим гетьманом луччого коня не бувало.

Куди ж вони їдуть, молоді лицарі?

Просто дорогою за Антосьом. І як він повертав у подвір’я, хлопці гукали:

— А чи вийдеш?

— Побачу, — відказав той, і серце йому задріботіло в грудях, як тільки в такім віку й може.

— А як думаєш — вийде? — питали хлопці один одного, як Антосьо пішов до хати.

— Може вийде, а може й ніт.

— Пождім його, та тимчасом і коні попасемо!

— Ну, добре, — заговорили і поставили свої коні в ряд, повстромлявши голови їх у пліт. Другий споришу нарвав, посипав перед конякою: "їж, каже, насичайся… Ге! Чогось не їсть! мабуть, дорогу чує".

Поки отак коні стояли на попасі, верховці крізь тин позирали, чи не йде отаман. А він з сестрами справлявся. Хто дверима скрипне, тут все думають: от він. Аж ось і справді він.

— Сюди, сюди! — почали хлопці. Антосьо й побіг до них.

— Ге! — каже, — а в мене й нема коня. Переглянулись лицарі й мовчать.

— Нумо, браття, в коней! — заговорив Антосьо.

— Нумо й у коней! — Зараз поздіймали вуздечки, вв’язали віжки, стали впротяж і закурилось. Антосьо ззаду лиш поцмоктував, любуючись, як його коні басують.

IV

Промайнули вакації, як з батога тряснув, навіть Антосьо і в м’яча не награвся, і в коней не набігався, хоча бігав щонеділі, щосвята, і в м’яча грав щодня, як проти ватаги вийдуть. Як на зло — тільки розіграються, а тут чечуга і тне свого клуса — тюп-тюп! тюп-тюп! — і кургиче. Малеча, що сидить під тином, і почне: "ватага йде, молока несе, а що в цицьці — то мені!"…

Коли б хто мав силу Навина, так би й гукнув: "стій, сонце! ми ще не награлись!" Та ба! пора вівці вилучати. Та ще як трапиться, що ягнята злучаться, або телята! І без того крику, аж в небі чути, а так і бог забув.

Е! не хотілось Антосьові удруге до Крутих! Тут воля на все, і всього доволі, а там!.. І плакали, і молились, та таки попрощались. Поїхав Антосьо — та не сам, не з батьком, не з матір’ю, а духовник віз свого внука, то й Антося взяв. І тепер би дорога не минула Люборацької, та вона не мала часу: збиралась в Тернівку везти Масю до науки.

Пан Росолинський здержав слово: був на спаса в Тернівці, бачивсь із Печержинською і привіз панотцеві звістку, що в неї аж одинадцятеро дітей вчиться. Якби не жнива, Мася давно б уже була в Печержинської, тим більш, що дідич спокою не давав; та жнива були на заваді. Тільки ж під кінець серпня жнива минули і возовиця кінчилась, то на все було часу.

Довго паніматка не приставала віддати Масю в науку, а ще до шляхтянки: "нащо, каже, їй та наука? Ще й віри відцурається?" І вмовляв о. Гервасій, і все. І йому, правду сказать, не науки бажалось для дочки, не освіти; а хотілось, щоб і вона була, як людські дочки, як всяка панянка: чи навчиться чи ні — аби в учительки була, та по-польськи говорила, бо з "хамською", хлопською мовою, мовляв Росолинський, тепер вже нікуди соватись. Такий, значить, світ настав…

— Ні вже! Що не кажи, а анцихрист або вже народився, або скоро народиться, — заговорила паніматка. — Де таке видано, щоб дівчат учили, як хлопців?.. Ні вже! вже останні часи зближаються!

— Дурна ти та нерозумна з своїми часами останніми! — сказав панотець.

— Говори: дурна! — озвалась паніматка. — Вже та не розумніший за мого покійного татуня, а вони, було, все розказують, що так і так діятиметься, як зближиться страшний суд. І як загляну на світ, то акурат так і єсть, як було покійні розказують.

— Дурна ти, і твій татуньо дурень був.

— Та пуста річ сказати: дурна, дурень. Ще я — ну! Хай дурна, а що мої татуньо покійні, то дуже розумні були.

О. Гервасій засміявся.

— Ти смієшся? А ну ж скажи, кому в пеклі буде найгірше?

— Тому, хто найбільше нагрішить.

— А хто ж найбільш нагрішить?

— От тобі й раз!.. А почім мені знати?

— Бач — не знаєш, а покійні татуньо то й знали: піп найбільше нагрішить!.. А которий так не служить, не щиро править, а тільки язиком меле, тому язик висітиме аж до пояса, та такий чорний! І чорти гаками тягтимуть його за язик… Он то як!

— Ану ще що?..

— Буде з тебе й цього! Ти ж піп, ти сам повинен знати; а я неписьменна! — куди мені попа вчити? — цебто, хтіла похвалитись, що, мовляв, я й неписьменна, а знаю більш за тебе. — Е, якби то мої татуньо встали! — додала, киваючи головою.

— То що б? то що б? — забалакав панотець.

— Вони все б розтолкували, що до чого йде. Все було розказують, як і що. От як дивлюсь тепер на світ, то наче їх речі слухаю. Кажуть було: монахи житимуть, аки миряне; а миряне, аки невіра. Хіба тепер не так? — Кажуть було, що як зближиться страшний суд, то люди поробляться скнарами такими, та гроші любитимуть; один рів будуть засувати, а другий копати; ліси пообкопують!.. Все було покійні розказують! А тепер хіба не так? Та ніхто не бачить… Женитимуться, кажуть було татуньо, веселитимуться до останньої години; нікому й у голову не прийде, що ангел іде і печаті несе; кохатимуться, женихатимуться і гадки не матимуть: осліпить сатана. І блажен тільки той, кого обрящет бдяща, — закінчила паніматка і зложила руки до бога.

Дійшло до смаку панотцеві, він і озвався:

— Та й Мартин Задека пише багато. Він каже, що Москва взойдеть на височайший градус, що духовное владеніє прийдеть во ізможденіє, і закони ослабіють… От що! То я й думаю, що до того ще далеко.

(Продовження на наступній сторінці)