Пустила баба внука, то він й побіг, тільки дверми стукнув.
Антосьо сидів, як камінний; сльози йому так і позасихали на лиці й куричка в руці погасла.
— Отаке-то з Тимохою! — почала мати.
— Я вже знаю, — озвавсь Антосьо, — за що ж це?
— Наробив такого в церкві, що аж запечатувана стоїть вона, покійниця, і почала на його гримати — а громада перед тим уже подала на його бумагу. От він і почав: "то й ти на мене! то й ти на мене!" А саме сів їсти. То як стояла на столі зелена пляшка — та ще давня, що й в комин не розіб’ється… — що то давнина!.. Так, кажу, він схопив ту пляшку в руки та так і пустив в Орисю та й попав їй позавуш: зігнулась нещаслива на своє лихо. Як упала вона, то вже й не встала…
— Гаразд! — відказав Антосьо. — Тепер і я скажу, як Мася: oto wam popowiczy!..
— Так, сину, так! — підхопила стара, аж піднявшись з стільця.
— Згадав я Масю… Де вона?
— І чутки нема… Розказує молодиця, що в них служила, що вона почала туркати свому чоловікові: кинь та й кинь це місце, а шукай собі другого де, дальше від мого роду. Мені, каже, соромно й признатись до його… От Кулинський і розлічивсь з паном Росолинським, спродався й поїхав, а куди — то бог його зна.
— І це гаразд! — озвавсь Антосьо. — Отак-то наші пішли!.. А на Теклю ніхто не насватується?
— Був якийсь Робусинський…
— Робусинський! — скрикнув Антосьо…
— Та боже вас сохрани й в хату його пускати! Це таке ледащо, що й не сказати: гірш Тимохи буде!
Стара аж перехрестилась: — хай минає, — каже. Тоді вже стара докінчила, як увійшла Текля і маляр за нею.
— Як же приход? — питає Антосьо.
— Я думала, що ти займеш, або за Теклею почислять.
— Мені ще рано; ще списків не читали. Подавайте прошения, щоб за Теклею почислили, бо виженуть з хати.
— Хто сміє?
— Еге! Наїдуть оцінщики, оцінять і викидають.
— От тобі й радість! То пиши хутче та подавай. Не їй, то тобі достанеться, а не кому чужому. Бо справді, як ще виженуть, то пропащий світ.
— А виженуть, виженуть! Тепер таке "постановлєніє" вийшло, щоб причт у громадських хатах жив.
— Отам до тримонного! Як в шинку, що з села й мастільниці й все… Добре покійні татуньо розказували, ще то й твій тато покійний це знав… Кажуть було обидва, що духовне владєніє прийдет во ізмождєніе…
— Що ж, паничу, — треба мені їхати… — почав візник, прийшовши до хати.
Відправивши його, Антосьо ліг спочити по дорозі, а ті пішли по хазяйству, а маляр розклав каміння та й пішов до шинку й вернувсь аж увечері — мокрий, хоч викрути… Ліг спочити Антосьо, та не спалося йому.
— Що за лукавий світ! — думав він, — що за темний люд! Хоч би на те вже зважали, коли ні на що не хочуть, що бог жінку сотворив після чоловіка, то вона, значить, і старша. Почав же господь творіння з багна, від неживого перейшов на живе, від черв’яка до скотини, і там до чоловіка, а закінчив Євою, найкращим створінням. Адам, чоловік, старший був за все, а Єва й за Адама, за свого чоловіка, старша. Чоловік для жінки, як дерево для птиці, земля для трави, вода для риби: тим, щоб було де жити; цій, щоб було за ким жити… Чи й з мене, моя Галочко, вийде такий же азіат?.. О, ні! Я знаю, що то жінка… Ти в мене будеш щаслива. Шануватиму тебе, як око в голові, зірочко моя ясна!.. — і зітхнув, полежав щось без думок, а там і знов почав. —А пастирі які! Боже милосердний! Насмішники, а не пастирі… От як я вийду на попа, то зараз школу заведу, учитиму дітей, стоятиму за громаду перед паном, перед судом, перед царем… Заїдять? То що? Христос дав нам взір собою, я послідую йому. На що вони зважають?.. "Образ будьте стаду" — їм говориться, а вони "безобразіє" стаду. І самі, як стадо яке: тільки їдять, та множаться… Та й стадо не так, бо хоч купи держиться, а вони — розполохане стадо, та не овець безсловесних, а свиней… Господи мій, господи! невже ж і я такий буду?.. Не дай мені загинути; я буду добрим попом!
Само собою, коли починається думати, то сон уже не возьме. І Антосьо покачався-покачався та й устав і почав на скрипці голосити — так голосити, що й камінний заплакав би. А він побілів та пожовк, губи йому посиніли й тільки дрижать, а пальці так і літають. То соловейком защебече, то засвище, то затьохкає, то так зайойкоче, що сльози самі ллються, мовби там під лобом хто мокре клоччя здушить… Скрипка так і говорить, аж вимовляє. Не час, не годину розмовляв неборак на своїм струменті; не дві, й не три слухали його та слізьми заливалися мати з Теклею, а далі й годі сказав: поклав скрипку на стіл і почав ходити вздовж і поперек та тільки зітхає. Як чує — хлипають у другій хаті. Він і виглянув, а то мати та Текля.
— Чого б я плакав? — почав хлопець, — наче поможеться, чи що! Ет, — бог знає що!..
— І я скажу: бог знає що говориш! — озвалась мати. А Текля втікла.
— Розкажіть-но мені лучче, що в вас нового чутно? Чи нема де весілля, або якого празнику, щоб поїхати?
Стара подумала, що він хоче поїхати, чи не вигляне дівчини собі під пару, й почала розказувати, де весілля, де празник, в кого гарні та хороші дочки.
— Не туди, матінко! — подумав Антосьо, — є в мене зоря ясна, та не з неба світить, а з батькової хати…
На другий день не вспів Антосьо й поснідати, як уже й потяг у Кукілівку. Як же здивувався, заставши тут Робусинського!
— А ти ж, сміття, чого тут? — зараз же шепнув йому на вухо.
— А ти думаєш і тут, як в семінарії, верховодити?.. Годі! Там твоє грало, а тут — поміряємся!
— Що тобі мірятись? Як дам, то на свій зріст все подвір’я зміряєш, тільки не утряси звідсіль!
— Попробуємся!
— Та що тут пробуватись! Без сорома казка —он де двері, або випхаю! Вибирай що хоч: або прощайся і не навідуйся, або все розкажу.
— Розказуй! — озвавсь Робусинський, а сам шапку в кулак і потис за поріг.
Так випало, що на цю комедію не було свідків, а тут виходить Галя. Не довго б балакали про своє, як увійшов її батько, а там і мати ввійшла. Тоді вже поплелось на гурт, що й сам Соломон ладу б не дійшов…
IX
Не йшов час — летів час, а ще Антосьо коло коханої: тут на вакації розпустили, а от вже й друга пречиста. Поговоривши з Галею не раз та й не два про все, а з старими поглузувавши над прошлим життям та над семінарським урядом, Антосьо признавсь у своїм замірі й виїхав до Кам’янця почути списки та й білет взяти і Галю опісля. Як молотом межи очі, так йому списки вдались: булий інспектор, ставши ректором, черкнув Антося аж "вне разряда". "Пропащі світи!" — подумав хлопець, плюнув, аж семінарія здригнулась, і пішов. Не проминув ректор і цього: зараз же приставив архиреєві, а цей вже набитий був, як рушниця; треба було тільки Антосьові появитись, щоб і вистрілило в його, як з гармати. І Антосьо не забаривсь під кулю.
— Ты Люборацкий? Знаю, — відказав архирей, прочитавши його прошения. — Проси дьячковского места.
— Ваше преосвященство!..
— Дьячковского места проси!
— Одно слово, ваше преосвященство…
— Еще и клевещешь на начальство! Прочь с глаз.
— Одно слово, ваше преосвященство…
— Какое?
— У меня мать вдова, у нее внук сирота и дочь сирота…
— Все это так, а ты проси дьячковского места.
Пішов Антосьо, понурився: чи з гори вбитись, чи в воді втопитись?.. От і виграв, що вчився, що за правду стояв.
Багато де в кого треба було постояти йому, не одному поклонитись, поки архирей згодився дати Антосьові попівське місце. Але ж за те він повинен був або посидіти в монастирі "на испытании", або в консисторії також "на испытании", або женитись, де архирей покаже.
Вибрав Антосьо консисторію, щоб з монахами не зустрічатись та мати змогу хоч на скрипці тугу свою виговорити, та й задумався: що й як написати в Кукілівку? Якби на певен час замкнули, то просив би підождати, а так… Що з цього вийде?.. Думав-думав, та й написав все, що сталося і просив відпису. Ждав-ждав, не діждався, наче пішов лист у море на дно. Як приїздить Робусинський — вже під "рукоположеніє". Де женився? де? що?.. — У Кукілівці, каже, а висвятиться в Солодьки…
— Доле ж моя неприкаянна! — залаяв Антосьо й пішов до архирея, впав у ноги й просить: визвольте мене, бо з голоду пропаду, або буду хабарі брати.
— Какой же ты непорочный! — процідив той крізь зуби. — Вставай, — каже, — да подавай прошение.
На архирейськім хуторі був диякон, а в його сестра — погана, та стара, та з’їдлива. От архирей і каже:
— Женись на ній, то візьмеш приход, а ні — поки я тут, не надінеш ряси.
— Чорт його побери! — подумав Антосьо, — не я первий пропаду, не я й останній. Коли не Галя, то хай і свята Варвара буде, а я зарівно пропав, бо не буду любити.
Через місяць співали Антосьові: "Ісаіє лікуй"; через другий і сліду його не було вже в Кам’янці: на парафію поїхав з своєю жінкою-красою…
***
Пройшло десять літ після Антосьового невеселого весілля, як по той бік Попогребського лісу, дорогою на Будії йшла мовби шляхтянка, постогнуючи, а коло неї пів-парубка — хлопець з мішечком на плечах.
— Коли б нам до корчми як бог допоміг, — говорила стара.
— Та вже, бабуню, недалечко, — якось доплетемся.
— Ой, щось дуже мені ноги болять! не знаю, чи дійду! Треба було в лісі відпочити, а тут дуже сонце шкварить. Не дав бог моїм діточкам талану, то треба пектись, бо нікому заступитись, нікому вклонитись за тебе смотрителеві, щоб ту бумагу написав…
А ззаду чути хтось ньокає. Оглянувсь хлопець.
— Ученик, — каже, — якийсь до Крутих. — Оглянувсь другий раз і пізнав: — це, — каже, — Ковинський. Я з ним на станції стояв. З татом їде.
— Ковинський… Ковинський!.. — почала стара, — щось я пам’ятаю це прозвище. Де я його чула?.. Ковинський!.. А! он де!.. Ще, мій голубе, я жила в щастю, як чула цю фамілію: якийсь Ковинський з моїм Антосьом по горохах водився. Знаю тепер, знаю. — І почала молитись.
Тимчасом зближавсь Ковинський: коні добрі, бричка крита, й хлопець коло його. Посторонились прохожі, щоб проїжджачому просторніше було.
— Здрастуйте, пане Петропавловський! — гукнув він з буди. — А то до Крутих?
— До Крутих, — озвавсь цей.
— Сідайте, підвезу.
— Та візьміть хоч бабушку, а я й дійду.
— І бабушка сядуть, і ви сідайте!
Ми вже знаємо, що це була стара Люборацька, а то її внук — Фоня. Ішли вони до Крутих, щоб випросити в смотрителя казенний кошт. Фоня вже просив раз, та смотритель не послухав; то тепер і баба пішла, чи не вимолять удвойзі. Не наймали підвод і через те, щоб тих скілька карбованців, що мали, не стратити, а лучче дати смотрителеві.
Сіли вони на бричку й поїхали.
Так верстов за три від цього місця стояла тоді на Будянських полях Махтулова корчма. Тепер уже не та корчма на тім місці, а все-таки є; а тоді була здорова, з заїздом і жив у ній єврей Махтула. В цю корчму заїхали вони на попас і розговорились.
— Знаю, — каже Ковинський, — знаю я Люборацького. Де ж він тепер?
— Пропав, паноченьку! — озвалась Люборацька.
— Як?
— По неволі та на нелюбій женився, та все сумував та грав на скрипку та сох. Лікарі казали не давати йому скрипки, бо сухот достане. Заховали від його скрипку, а він почав пити. Раз отак приїхала до його в гості його булая невіста, тепер попадя. — "Що ви робите? — каже, — чого ви п’єте?" — Нема вас зо мною, то я й п’ю. — "А ви ж тоді не пили!" — "Бо ви були зо мною…" — "А де ж ваші школи?" — "Нема вас, то й шкіл нема". — "А скрипка де?" — "Скрипка?" — скрикнув покійний, схопившись, та й далі сів. — "Нема", — каже. — "Та нема вас, то й її не треба. Тепер я на біду граю та на злидні". — "А я думала, що на скрипку мені заграєте" — "Для вас я грав би й на скрипку, та нема".
Я таки сама прислужилась: послала до музики, щоб скрипки позичив. Принесли ту пригудницю, мовляли покійні татуньо; він тільки глянув, то й затрясся (то скрипка була його семінарська); а як почав грати, то позеленів, пожовк. А очі, як дві жаринки, так і горять, так і палають! Ми плакали-плакали, а він грає, аж вимовляє. Я думала, що перше його душа покине, ніж він скрипку з рук випустить; та не тоді вмер, а на другий день. Ту попадю Галею звали, він дуже її кохав ще дівчиною і вмер на її руках. А жінка покинула його на першім році — пішла на архирейський хутір і стала за доярку до корів, чи за ключницю, чи що. Вмираючи, покійний глянув на мене, опісля на Галю, та й каже: "Не своєю смертю я вмираю; мене вбила семінарія та"… Не докінчив голуб сизий, хлипнув та й погас, як свічка на водосвятті… При тім я самолично була й все пам’ятаю, бо мені жаль за сином, — жаль на людей, що згубили його та й мене коло його. Умер покійничок!.. — закінчила Люборацька й почала молитись, а сльози так і капають. За нею молився і панотець, та цей скінчив і чарку налив, а вона все молилась. Фоня сидів, понурившись. Далі стара закінчила, зітхнувши: "Боже, боже, боже! Претерпівий до кінця спасен будет!" — Тоді отець Ковинський взяв чарку в руки та й каже:
— Ну, мамуню! Дай же нам, боже, здоров’я, а помершим вічний упокой!
— Со святими упокой душі усопших раб своїх і рабинь і ієреїв! — відказала Люборацька.
Випили по чарці й Фоню попоштували. Це вже була остання чарка після полуденку; то Фоня з молодим Ковинським пішли на двір, а старий Ковинський почав розпитуватись.
— А у вас, мамуню, опріч отця Антонія більше дітей не було?
— Було ще три дочки, та й їм бог талану не дав, хіба меншій…
— Де ж вони? — пита панотець.
— Старша вийшла за шляхтича і слід загубила; менша була за попом — за попом таки — і з його рук пожила смерті. Оцього Фоні мати була, — Орися звалась. Що то за дитина була! Я таки сама її занапастила, бо присилувала вийти заміж! Лучче була б під лід пустила!..
— Чи то ви тільки силою віддали свою дочку! Та-же воно мало що не завсігди так буває! Ге, якби зважати на дівочий розум!..
— Треба, паноче, зважати, бо опісля так будуть плакати на батьків, як моя Орися покійна на свою маму плакала.
— Не всім, мамуню, бог таку долю судив, як вашій Орисі, хай їй царство небесне! Та ось що: як того вашого зятя звали, що ви шляхтичем його звете?
— Кулинський, панотче!
— Геразим?
— Геразим.
— То я ж їх обох знав; та нема вже обох: він умер, а вона зарізалась — більш того, що з голоду, бо жадна була й на шматок хліба. До того ще й діти допікали її, все хапокнишкою лаяли. То вона й не витерпіла — зарізалась. Ще й в перехожого солдата ножа позичила, — вони й постой відбували, — бо свого ножа не було. Так у хлівчику зарізалась, в неділю; пішла ніби сорочку вбирати та й зарізалась.
Стара вже давно не чула, що панотець говорив, пожовкла, як віск, і тільки відхлипує.
— Води! — закричав панотець.
Та й вода не помогла: зглянула стара по корчмі, хотіла на образи подивитись, та не було, то тільки перехрестилась; глянула на Ковинського та на Фоню, що тут же стояв — мовби просила: не кидай його, він сирота й не винен, що осиротів, — і сльози річками потекли. Так і застигла, що сльози текли по лиці. Ковинський і поховав її там-таки коло корчми при дорозі, і довго-довго жиди лили помиї на її гріб, а жиденята — прибіжить, тупне ногою, плюне й назад, аж поки не заорали його.
Не вспіла стара розказати, де Текля ділась, то ми скажем. Тоді саме, як ця тут умирала, у монастирі в лісі під Немировом постригали Теклю на старшу послушницю: залякалась світового добра, що й лиха відцуралась!
Поховавши бабу, Фоня з Ковинським поїхав до Крутих. В Крутих Ковинський і каже йому:
— Я ще хлоп’ям був, а твій дядько Люборацький ще меншим, тоді я в його чоботи вкрав. Позволь же тепер відкупитись. — І дав йому три карбованці; Фоня аж в руку поцілував.
Фоня тоді був уже в четвертім класі й сидів на тім самім місці, що колись було Антосьовим, бо на парті було вирізано: "класс! ты дурак без нас, а мы без тебя вдвое". Коло цих слів скрипка під низом, а зверху смичок.
Через скілька день після Люборацької похорону під Махтуловою корчмою стояла пара коней в бричці; з корчми виходила молода попадя, така розкішна з себе, і з нею панотець; а за ними два хлопчики. Все то до Крутих тягло.
— Так де гріб Люборацької? — почав панотець.
— От, на цю могилу показував Махтула, — відказав ла паніматка й додала: чи ви знаєте, що я мала бути її невісткою?
— Як так?
— Таже мене були посватали за її сина, а після віддали силою за теперішнього мого попа. Я плакала тоді, а тепер дякую, бо бог спас від вдовства.
— Ха-ха-ха! — засміявся панотець. Попадя пішла далі.
— Я, — каже, — аж умлівала — не хотіла; кажу, шо не вийду за цього, поки Антоній не ожениться. Мій теперішній би-то піп і черкнув до ректора семінарії письмо, а той хутчій до архирея, та й Солодьки почислили за моїм, а Люборацькому висватали дияконівну з архирейського хутора. Цe вже, правда, тоді було, як я стала Робусинською… Антоній умер, а я собі щаслива…
— І вам не гріх? — каже панотець.
— Не знаю. Знаю тільки, що мені добре: пани мене люблять, і все. А що той був гарний, а цей поганий, то овва! Чи то мало других на світі!..
Зітхнув панотець і подумав собі: — І ти ж добра, нічого казати! — га й каже:
— Де ж сироти ділись, як ваш зайняв Солодьки?
— Сироти? Благочиний був дядько мойому панотцеві, то описав Теклю, а архирей замкнув її в монастир разом з матір’ю. Мати ж відбула своє та й пішла жити до сина, де вже жив Фоня, маленький син того засудженого попа. А Текля, дочка, й осталась в монастирі. Опісля, як умер Антоній, стара просилась у проскурниці, та не знаю, чи дали, чи ні. Я чула тільки, що покійна наймала хату й заробляла поденне, доки якийсь пан не зжалкував і не дав їй хату з городом і садком "до живоця".
— Нещаслива! Нащо б вашому виганяти? — каже панотець.
— А що ж! виділяти їм було четверту часть поля і всього? Ото так! Хіба ж вони що? І хати не хотіли продавати; то ми й збули біду з села.