— До карцера! Розстрелять! — гістерично кричав начальник, а Івана з грюкотом тащили вниз по сходах, з його обличчя стікала кров, його сорочка заплямилась червоними стьоками... І так його гнали порожньою, нічною площею і опинився він у квадратному, два кроки, просторі з бетонною, по кістки з водою, долівкою, де вже стирчало дві людські постаті, з яких одна ще трималась на власних ногах, а друга лежала у воді без руху.
Іванова поява не зробила тут враження, дарма, що виглядав він як бундель залитого кров’ю стерва. Його рана кривавилась, його одяг пошарпано, він витирався брудною шматкою, яку змочував у воді під ногами, намагаючись вгамувати кров, в голові відчував гострі болі.
Слідує довга, могильного клімату, смуга настрою, коли людина переходить у стан безпідметности карусельного руху, крізь який прориваються, порвані на ганчір’я, мляві думки. Іванові могло здаватися, що за весь свій макабричний вояж десятиліть минулих, він чи не вперше опинився на краю прірви, через яку не було переходу. Це вже шах і мат. Повна й абсолютна порожнеча, у якій нема за що схопитися. Ти поволі гаснеш, поволі зникаєш і єдине, що його ще рятувало, це його міцне американське, військове взуття, яке він дістав по виході з Бухенвальду. Його ноги все ще були сухі і втримували тепло. Його тіло з кожною годиною, все більше і більше наливалось, мов би оливом, але він міг рухатись і його дух все ще жеврів. Він держався волею особливої сили, що її, в таких випадках, посилає хтось з-поза меж недосяжности.
І це тягнулося, ніяких визначень часу, ніяких щілин світла із зовні, під стелею мляво горіла електрична лямпка, у просторі мертва тиша, у якій випадковий плюскіт води видавався грюкотом.
Коли це і як це все таки сталося, Іванові годі сказати. Тишу враз порушено, за дверима, що мали вигляд вічка гробу, зчинились порухи, відчувся брязкіт заліза, але Іван це збагнув, аж коли в тих дверях, разом з хвилею гострішого повітря, появилось три постаті і почулось похмуре:
— Вихаді! Всє троє!
Вони виходили, Іван все ще ногами власними, тож то тих потягнули, як бундель мокрих лахів. І направили їх в бік будівлі, що стояла ген збоку під самим ліском. Згасла Іванова думка блиснула вибухом. Це вже кінець! Там же льохи. Був день, було сонце, але там льохи. "Маґазін". Виразний напис, здалека видно, але Іван знає. Скажи, Іване, хоч ,,Отченаш". Прощай, сонце! Дякую, що ти мені світило, але ось і час згаснути. Не зважай на мій вигляд. Так мені суджено... І присуджено.
Та коли Іван переступив поріг того магазину, йому просто під ноги кинуто жмут лахів.
— Роздягайсь! Мийся! Переодягайсь. І раз-раз! Там он душ, — командував молодий пацан у червоних трусах. Іван здивований, але що тут скажеш, скидає швидше штани і під воду. Благо! Коли він щось таке мав? Де ті хлопчиська, що були з ним? І що це взагалі? Неважливо. Нічого не знаю. Вода, і мило, і свіжість... Навіть та вулиця, мов би втішилась. Іван миється зверху до низу, миється, йому хочеться затягнуть пісню, таке облегчення тіла, а в тому й душі, дарма, що він знає — за цим криється, який новий трюк. З чистого людського милосердя тут нічого не робиться...
А як тільки він залишив душ, чистий, як аптечна склянка, ним одразу зацікавився санітар, щоб вкоротці, його голова нагадувала старий, поліплений м’яч, а він сам, як цілість, ніби вершник, що впав з коня і злегка пошкодився. Чиста білизна, майже чистий, сірого відтінку, одяг, зі старого лишилося хіба мокре взуття та брак краватки... А ще, коли піднесли йому склянку справжнього молока та лустку білого, з маслом, хліба, картина була завершена, а Іван переконаний, що всі ці добродійства, після того, що сталося минулої ночі, не така собі просто ідилія з вовком і ягням, які лежать поруч і люб’язно визбирують одно одному блохи, а за цим мусить критися якась нова і звичайно капосна, козня, як це вже не раз, в минулому, з ним траплялося. Пригадався такий Котлас на Північній Двині, коли то з нього справдешнього з/к арештанта, на помах чарівної палички, робиться грізний начальник Ухт-Печорського строя, або то київські "Катеринки", де виряджали його в провокатори... Щось подібне може чекати його і тепер... Скажуть вертатися назад до Ваймару, увійти там в довір’я комітетів, постачати їх про це відомостями. На таке вони специ.
В цьому такому підлатаному вигляді направляють Івана назад до СМЕРШ-у. Сонний, стопудові ноги, голова в туманах, на душі грязько з переконанням — будь-що-будь, а голими руками його не візьмеш, на ніякі шахер-махері з тими кретинами він не піде, а це значить... Диявол його бери... Гинути так гинути... І так все осточортіло.
Але Іван був дивом вдарений, коли, зараз при вході до білого будинку, йому переступило дорогу два козарлюги в уніформах виразно старшинських рангів. От чого-чого, а такого не сподівався. Чи не продовження це, либонь, марень карцеру? А чи не помиляється те ще одне його зряче око? Тож бий його грім ясний, тож це Андрій, брат рідний... А той другий... Дебелий, мало не копія його самого, з тим орденом... Не може бути! Тож Василь! Скільки тих років і років, пізнає скорше чуттям, ніж зором, а то ж син. Здивування дух-запираюче. Морози. В такому місці!
— Іван? — першим озвався Андрій. У голосі його щось володарне.
— Він і є, — відповів той на диво стримано, мовляв, нічого такого особливого не сталося, щоденна й буденна процедура. І його розуміли.
— Ну й пішли! — резюмує Андрій. Там все оформлено.
А коли відходили, Василь по-гусарськи комусь та крикнув:
— Начальнік! Всьо в порядкє! Паєхалі! — І при тому глянув мигцем на Івана з його поліпленим глобусом, на обличчі його щось, мов би огида.
Сходили, троє сходин, сходами до машини чорного кольору з шофером у військовій уніформі, який відчинив їм спочатку дверці, до яких втиснулись Іван з Василем, а опісля передні з Андрієм, а коли шофер заняв своє місце,— Пашлі! — кинув Андрій вдоволено і в ту ж мить загурчав мотор.
Машина рушила, висувалась з брами табору, вартовий віддав честь, відкривалась вільна путь — на право, на ліво, взято на право, мотор набирав швидкість, Іван все ще в нестямі — сон-не-сон, ти гостро вдарений несподіваністю, паралізований здивуванням, за тобою прості безвихіддя, перед тобою арка тріюмфу, біля тебе син і брат, уніформи ,,пабєди", машина трофейного порядку, бетон найкращих шляхів Европи.
Лиш не відомо хто ти і що ти сам. Коли Іван намірявся щось спитати, йому вказано на спину шофера... Іван зрозумів. Говорили про погоду, Іванові речі... Погодою відає сила з високого неба, а речами Андрій, і вони у схованці авта, яке гналося зі швидкістю 100, ніде не зупинялося, і під годину третю з полудня, розгонно врізалось в мальовничі руїни, що їх, свого часу, на карті Европи, звано Берлін. Звалища грузів, там то там, написи, десь-не-десь люди... Повернули на право, повернули на ліво, і по кількох таких поворотах в’їжджали до залізної брами з будкою вартового, алеєю тополь і палацом на два поверхи барокового крою, перед сходами якого, авто зупинилось.
— Доєхалі, — бадьоро сповістив Андрій. — Вася забирай батька, відправляйсь на квартиру, а я займусь формальностями... Чекайте! — звернувся він до Василя.
Висідали. Перед ними широкі сходи, тяжкі, різьблені двері, шерег машин, уніформи військових. Василь з Іваном входили бічним входом, довгим, з високими вікнами, коридором, зупинились перед високими, сіро ясної барви, дверима, що їх відімкнув Василь довгим ключем, за якими відкрилась величезна світлиця з величезним ватраном, величезними вікнами, заставлена канапами, фотелями, столами і двома, недопасованими до цілості залізними, військового типу, ліжками. Рококо, шовки, канделябри, картини...
— Ось ми і вдома. Розташовуйтесь, батьку, — говорив Василь. — А тепер би щось пошамать. Зараз, зараз... Влаштуємо... — Він підійшов до переднього, збоку, столика, де стояв телефон і підніс трубку. — Алло! Тут 115. Мороз. Три обіди. Борщ, біфштекс, пюре, салат, кофе, солодке. Окремо. Дякую. Ну, от... — він поклав трубку і додав: — І водочки, розуміється... — Відчинив невеликий, рококового стилю, буфетик. — Є! Браво! Чи пригадуєш, батьку, наш хутір? Тут також хутір, але більший. У нас, було, ковбаса, але й тут знають це діло. А тебе, бачу, здорово ті твої американці... У нас тут лікар ... Він тебе огляне, — говорив уривно Василь.
— Це вони тебе так інформували, — озвався спокійно Іван.
— Начальник, СМЕРШ. Привезли, каже, тебе в неможливому стані, але й він сам, здавалось, не в луччому — докинув пораючись Василь.
— Ми з ним трохи посперечалися, — додав Іван.
— Але маєш щастя... Це вредна штучка... Забарись ми деньок... Але тепер ми, більш-менш, в сідлі, хоча ти ще не звільнений. Передають твоє діло до Києва, ми взяли тебе на поруки, — говорив Василь, витирав склянки, краяв ковбасу.
— Чи бодай знаєш, що вони там наколотили, — питав Іван.
— Та знаємо. Галіматья — розуміється. Але щастя, що той там... Пригадуєш? Лейтенант... Товариш Андрія. Власенко. То ж то він і телефонував. І добився. Але це, кажу, не грає ролі, сам знаєш як то у нас, справа тут не в фактах, а в процедурі. Стукача, що тебе всипав, пустять в розход першим, але з того нам не буде легше... Тепер же, батьку, поки суд та діло... Сідай. Забудь. Чортяка з ними. А ось і Андрюша.
Увірвався Андрій з малою, чорною валізкою, яку кинув на бите шовком рококове крісло.
— Знаєш, братику, — говорив він похапливо, — отой твій обідраний чамайдан, наробив нам конфузії, його там перетрясли, твої речі смерділи, як стара курва, ми передали їх у відвошивню. Завтра дістанеш.
Іван лиш махнув рукою, видув на підпухлих губах криву посмішку, а Василь зауважив:
— У нас тут, батьку, гігієна... Але, Морози! Готово! Атака! Займай позиції!
(Продовження на наступній сторінці)