Прибігли до школи. Увійшли разом. Очі всіх дітей направлені на Володька і Ганку. Учителька серед класу стоїть і сміється. Вона щойно роздала дітям старі часописи, пуделка з пасти та коробки від пушок, як нагороду за квітки. Всі раді, всі вдоволені.
На кожній лавці велетенські барвисті паперові шмати з картинами війни, рекламами годинників, музичних інструментів, книжок, зубної пасти, колонської води...
А Володько з Ганкою стоять коло порога, і учителька навіть не каже їм сідати на місце. Ганка така засоромлена, що зовсім забула за свої квітки. Володько руки спустив, у лівиці кашкета мне, обличчя палає, очі бігають по стелі, по старих ветхозавітних картинах на стінах, по помосту...
— Ааа! Ну, мої мандрівники! Де це ви так забарилися? Ми вже тут радимося, щоб карету за вами післати.
— Ха-ха-ха! — регоче дітвора.
— А онде-о Антін впевняє, що наш Володик почав зальотами займатися, каже, що батько ніби на Трійцю женити його збирається.
Володько ще такого сорому не переживав, Ганка вже реве, а йому хотілося провалитися в землю. Він лиш незграбно тупає на місці.
— Ну, ну! Сідайте вже, прошу ласкаво, на місце, але за спізнення не дістанете нічого з подарунків.
Володько пішов і мовчки сів, його уста суворо і вперто затиснуті. Часом пробігає по них ледь помітне здригання, а зуби так міцно заціпнуті, що їх не то плачем, але й колом не розважив би. Ганка замовкла також і лиш час від часу хлипала.
По лавицях розложені коробки, пуделка, старі часописи, квіти, брудні дитячі руки. Учителька оповідає про війну, з її мови постають картини далекої карпатської баталії, де в снігах, скелях, проваллях кладуть свої білі кості наші брати , і батьки. Дитячі обличчя горять, очі світяться жаріючими іскорками страху й здивування.
Але що у Володьковій душі творилося, того не розкаже він нікому й ніколи. Картини війни, присмак сліз, барва сорому, тремтіння соняшного променя зродили й визвали на кін його буття велику тайну тайн — незрівняну з нічим в красі і силі...
Весна виробляла свої веремії, не дивлячись на ніщо. Земля, як і завжди, пахтіла своїм тяжким п’янливим запахом. Ліс одягався і небо горіло блакитним огнем.
Пора прощатися зі школою. Он Матвій на полях чоботиськами грасує, сипле пригорщами зерно. Жайворонки б’ють в небо, ніби крикливі ракети. Зінька хлопця привела, а тепер за плугом, як мужик, ступає.
Володькові шкода було кидати школу. Ходить до самого кінця. Ганка також ходить, але більше з нею не балакав. І так осоружні хлопчиська проходу не дають. З Фоном знов побився, навіть учителька зауважила, що "наш Володько балує".
З війни доходять чутки, що в руській армії появилися "ізмєннікі".
— Ота проклята дрань! Ота зволоч! — лаявся Матвій.— Кров людську продають. А що робить Ніколай Ніколаєвич? Чому не вивішує все дотла...
Кажуть, війську потрібні "снаряди", а вони сухарі печуть. У Карпатах худоба гине. Коней гнилими сніпками зі стріх кормлять. А такі коні. Боже, Боже!..
Від Василя знов нема ніяких вісток. Хто його знас, чи живий. Великдень цього року, ніби поминальниця. Нема горілки, нема співу.
При розговінню свяченим яйцем, і в Єлисея, і в Матвія, всі Василя згадували.
Одарка оповідала:
— Прийшла я, голуб’ята мої, на всюночну до церкви... Господоньку Святий! І церква та сама, і світла не менше, і співають хороше, а на душі у мене ніби гніт лежить. У Велику П’ятницю висповідалась, до Причастя аж у неділю підступила, два дні рисочки в устах не мала. Стала навколішки перед Матір’ю Божою, молюсь, а молитва не йде на думку. Диявол заволодів мною. Кажуть, що то гріх за людинею та побиватися, та ще й у церкві... Але що діяти, що чинити. От клянуся, що я не могла за "нього" не думати. Гріх — грішний, але не могла... Про Бога треба б, так ні... Він, мій сокіл, мій орел, моя кохана дитина, замість святого образа стоїть сумний перед моїми очима.
А як розговлятися почали, Палажка впала на постіль і так, мої людоньки, зайшлася, так тяжко заголосила. А я стою коло столу, як дерев’яна, офірку в руках тримаю, хочу перед образом засвітити. В очах моїх темно, темно зробилося, ніби хто мене узяв та й закрутив, а після раптом поставив на землю. Не можу на лаву звестися, щоб офірку приліпити. Вчепилася за ріг столу, але не вдержалась. Як стояла, так і звалилася до землі. Плакати не було сили.
Ніде нема радості в ті дні. Ні на землі, ні на небі. Отже, і дзвони дзвонили, але звуки їх, мов тінь від густого лісу, мов траур від чорного серпанку. На цвинтарі дівки не виводять "кривого танку", ані пісень не співають. Голови, як і завжди, барвінком та паперовими квітами квітчані, але сміху не чути. вивіскувань нема, парубків чубатих нема. Є недолітки, що тягнуться догори, на пальці спинаються і плачуть від міцної затяжки тютюном.
Там десь у Карпатах парубки. "Ой, по горах, по горах австрійських, солдатскіє кості під снігом лежать",— виспівують дівки.
А чиї кості? Пішов Василь, Петро, Данило... Скільки їх пішло. Все в Карпати, все під Варшаву, все у мазурські багна, все в Августовські ліси... Напхали, завалили трупом, загатили багна, засипали гори... І звідки візьметься радість?
На Великдень якийсь москалик плівся шляхом і до Матвія забрів. Матвій запросив до столу, а Настя ковбасу і печеню, і все, що мала, виставила. Матвій розійшовся, що війна, мовляв, від Бога. Бог так, видно, хоче. І слава Йому, все-таки "наші" хоробро "деруться". Все-таки погнали нехриста углиб його царства.
Матвій говорив з вогкими, запаленими пристрастю очима, а москалик все "оплітав та оплітав"...
— Пробачайте, що, може, у нас не так, як у вас. У нас усе, пробачайте, по-простому...— вибачалась Настя.
— Нічаво, старуха. Колбаса хараша. А ти, тятька, зря гаваріш... Да! Ти старий чоловік, ситий і дома. На фронтах ти не бував і війни отієї самої не видав. Та й царя ти також не бачив. Я, можна сказати, ближче від нього був, а також не бачив. А війну оту саме хай собі чорт спокійно візьме. Думаєш, я знаю, за що кров ллю? За родіну? Карпати родіна моя? Так? Помиляєшся. Плювать мені на ті самі Карпати... От що... Родіна моя Рязанка... Понял? А на якого чорта мене сюди перли, сам толком не розберу...
Матвій замовк і зніяковів. Видно, в тон не потрапив. Знати, це "роззлоблений" москалик.
— Я уж, мамаша,— звертався москалик до Насті,— три рани в Карпатах дістав...
А от і третій раз несу туди свою башку, по четверту рану; а ні, то куля в лоб. І все до чорта хай прахом стелиться...
Хто його знає, що то за москаль. Може, надісланий, може, втікач який, що народ бунтує... Але що Матвієві до того за діло... От наїсться і хай йде собі з Богом. Може, він Карпат і не бачив, а тільки хвалиться ранами.
Зараз по Великодні кінчився шкільний рік. Після випадку з Ганкою Володько уникав учительки. Не бажав з нею зустрічатися, не усміхався. Також не просив пуделок та коробок. Все це Хведот дістав, а Володько навіть не зацікавився, навіть оком не кинув.
Після останньої лекції останнім відходив Володько. Учителька йшла за ним і, коли Володько сухе "досвіданія" кидав, протягнула руку і мовчки взяла його за карк. Він оглянувся.
— Навіть до мене не зайдеш, Володику? Навіть не попрощаєшся?
Перед ним виходили надвір босі дівчата з хуторів. Відходив з маленькою порожньою торбиною через плече Хведот. З тилявецьких дітей не було нікого.
Володько мовчки повернув до учительчиної кімнати. Там чистенько, пахнуть квіти, на стіні чітко тикає білий годинник з тягарками, жовтим мідяним вагалом, прикрашений квіточками-незабудками.
— Ну, Володику! Чого ж ти такий сумний? Га? Що з тобою? Не любиш ти мене? Не хочеш книжок? Я ось тобі тут, подивись, скільки приготовила. Наші рускіє биліни... Ось про богатиря Іллю Муромця, ось...
— Ааа! Я то знаю! — аж викрикнув Володько.— Я вже знаю. Він був на службі у Володимира Красного Сонечка і воював бісурменів та збив з сімох дубів великого Солов’я-розбійника... Але дайте... Я ще раз прочитаю...
— Ну, бач,— каже вчителька,— Ти знаєш вже більше, ніж я думала. Ах, ти мій синочок!..— вирвалося у неї і вона обняла Володька і міцно поцілувала в чоло. Після довго гладила його по голові. Володькові соромно і ніяково. Вона назвала його синочком. Хіба ж він її?
— Ти, Володику, не маєш на мене гніватися. Я не хотіла тобі щось кепського зробити. О, ні... Ніколи... Я знаю, за що ти на мене сердишся, але я тепер сама шкодую, що так тоді випало. А Ганка також гарна дівчина. Вона казала, що у неділю прийде до мене... Хочеш, можеш і ти прийти...
— Ні... Я не гніваюся. Ет... То не те... Я... У нас... У мого дядька пішов на війну Василь... Від нього нема вістки... Я не знаю... У неділю мене, напевно, пошлють пасти худобу.
— Ну, як хоч. Матимеш час — зайди. А ось для тебе книжка, це пуделко. Матимеш на олівці, на пера, на ручки... Скажи свому татові і мамі, що учителька їх вітає, і будь завжди добрий та слухняний.
Володько загорнув на оберемок книжечки, пуделко, поцілував учительку в руку і відійшов. Учителька провела його на ганок.
Як йому було прикро. Прикро тому, що він так довго сердився на свою учительку. Прикро тому, що вона перша звернулася до нього і попросила вибачення. Йому було б куди приємніше, коли б це він зробив перший... А так...
Хведот не чекав на нього. Коло магазину звідкись вертається Ганка. Вона не тут мешкає. Вона мешкає по тому боці школи на долині.
Зустрілись не вітаючись.
— Гершкова Теся обіцяла мені пошити блюзку на Великдень, а ще до сьогодні не пошила...— каже Ганка.
— Чому? — питає Володько.
— Каже, праці багато. А що мені до того... Мені в неділю треба піти до учительки... У чому я піду... А ти ще ходиш до школи?
— Ходжу. Сьогодні послідній день. Хіба не знаєш?
(Продовження на наступній сторінці)