Були ще й деякі інші, також дошкульно болючі, але все-таки зрозуміліші моменти його теперішнього борюкання за життя. Кожного понеділка і кожної п’ятниці під тіюремну браму приходили мати або сестра і приносили ті ославлені "передачі". Приходили, просили побачення, їм відмовляли, але вони все-таки вперто і довго чекали безнадійно надіючись. Засуджених, звичайно, випускали за браму, вони могли бачитись з рідними, але Володько, як підслідний, до таких не належав. Та одного разу... Падав якраз дощ... Володько випадково був на подвір’ї і йому пощастило підбігти до брами і через дірку виглянути назовні. Побачив багато людей, переважно жіиок з пакунками, які просто під дощем без ніякого накриття чекали перед брамою, і між ними побачив також і свою таку знану, близьку, рідну і таку несказанно скорбну, втомлену матір, яка мусила дуже рано вставати, зробити пішки п’ятнадцять кілометрів дороги і стояти тут під дощем у тому своєму старенькому темно-синьому жакетику, пов’язана старосвітською, обрядовою пов’язкою "тернової хустки", з тим повним рогозовим кошиком... її глибокі, сірі, вигорілі були вперті в браму, а її округле, порізане зморшками обличчя, як здавалось, було мокре не лишень від дощу, але й від сліз... Потім вона підійшла до дозорця у світлій синьо-сірій уніформі, що стояв з рушницею біля брами, і мішаниною українсько-польської мови просила:
— Пане! А може б, ви пустили! Прошу, прошу!
— Казав же вам, що не можна! — такою ж мішаниною відповідав дозорець. — Не од мене це залежить. Йдіть до слідчого — хай вам дасть дозвіл.
Мати не знала, що далі робити, вона повернулася, розгублено постояла, верхом долоні обтерла очі і відійшла від воріт...
Володька це ранило, гнобило, викликало почуття вини, бо в його роду ще ніхто ніколи не бував за гратами, а також ще ніколи нічия мати не мусила переходити такого тяжкого пониження. Але він також починав розуміти добу, у якій народився... Він бачив у камері одинадцятій багато матерів, подібних до його, які мусіли десь там кинути свою дому взагалі, переходити кордони, щоб дійти ось сюди, а далі невідомо куди... А скільки їх таких по всій його замученій землі... Гноблених, морених, гнаних, ображених... І з цього моторошного видива почали виринати одно за одним нові питання: а що, як ми тут ще сліпі, немічні і безпорадні, дарма що пишемо томи книг, кладемо границі і виголошуємо так багато пустослов’я про справи, яких не знаємо? Ціле сплетіння моторошних питань... Він ще також далеко не готовий давати на них відповіді, бо це лиш перші натяки сумнівів, перші проблиски власного думання, але це ще далеко, дуже далеко не відповіді. І, можливо, Лазюк мав рацію: не хапайся беззастережно магічних фраз унесених магів словоблуддя про чудодійне спасіння людства, а намагайся знайти дорогу до звичайного, простого, але ясного людського глузду. Але як і де його знайти?
Одначе цього самого гострого на вражіння дня, ген по обіді, майже під вечір, коли вже давно скінчились "передачі", Володька викликають знов до брами. О, напевно, ті три посіпаки з тими сірими холодними очима "дефензиви", що викликають його на постійно нові і нові допити. Але був здивований, що на цей раз його вели не до вузенької тюремної санітарної амбулаторії, де, звичайно, ті допити відбувалися, а просто до брами, і коли відчинили хвіртку, він одразу за нею побачив знов свою матір.
Вона там, зовсім сама, стояла з тим своїм кошиком і якось незграбно, крізь сльози, посміхалася... Володько кинувся до неї, обняв таку маленьку і хистку, ніби перший раз у житті, і відчував, як тремтіли її руки, а коли цілував її щоку, відчував солоність її сліз, і хоча давно перестав дощ, але її одяг був все ще мокрий, І так хотів їй щось виняткове сказати, що від цього зворушення забув і ті найпростіші слова, а жив лишень глибинним віддихом відчуття єдності з цією силою любові,
— Ну, ну, ну... Все добре... Все буде добре,— казав він у відповідь на її сльози, що лилися з глибоких її очей.
— А тебе не б’ють? — було першим питанням.
— Ні-і-і,— відповів він з притиском.
— А я чула, що б’ють. Хтось там тебе в старостві бачив — Боже, що я пережила. Кожний тиждень у понеділок і п’ятницю, то я, то Василинка, йдемо... А дома жнива, роботи стільки... Батько сердитий. Каже: і чого ти ходиш!.. Адо нас, чуєш, Два рази зі староства приїжджали, все шукали чогось — хто їх знає, чого шукали... Перерили, перекидали... Всі твої папірці забрали.
— Я знаю,— казав Володько.
— Знаєш? Тобі казали? Приїхали раз — шукали, шукали, нічого не знайшли й поїхали. Потім знов приїхали. Людоньки Божі, кажу... І чого ви шукаєте? У нас нічого нема... Комуністичеського ніби шукали. Господи! А батько чуєш, сердитий — страх сердитий! Казав, каже, йому... Не хотів слухати... Пішов знайти собі біду... Кажуть мені: там, чуєте, б’ють... Там всіх б’ють... А я не сплю і не їм... Били тебе? — І вона дивилася на сина такими очима, що той не міг перед тим поглядом встояти...
— Ні, ні! Хто вам таке казав? Бачите ж... Все добре Я скоро вийду!
— Вийдеш? А мене не хотять все пустити... А сьогодні пішла до того слідчого. Що я, дитино, находилася... Шукала того слідчого по цілому місту, питалася, питалася... А найшла, то знов пустити не хочуть. Кажуть, пізно. А я стала вже і плачу. Потім все-таки змилувався, написав якогось папірця й каже: ідцє з тим папєркєм... Вас пустять. Прийшла і ото пустили... А Василинка... Що вона, бідачисько, поплаче... Господи, Господи!
Вона говорила швидко, хотіла все сказати і боялася, що не хватить їй ані слів, ані часу, а тому решту договорювала сльозами, які вона витирала своєю шорсткою, брудною долонею. Біля них, на щастя, не було нікого, а дозорець, що трохи далі стояв зі своєю рушницею, мабуть, навмисне одвернувся...
З часом вона трохи заспокоїлась, бачила, що її син виглядав непогано, намагався допомогти їй прийти до себе і навіть посміхався...
— Тепер, мамо,— казав він,— до такого треба призвичаюватись... Нас не залишать в спокою... А це ще тільки початки...
Потім Володько мусив відійти. Мати стояла і дивилася поки він не зник за брамою, їй було все це дивне і незрозуміле... І те, що він сказав востаннє, а ще більше те, що ось вона, його мати, яка його породила і яка вже більше не має на нього права... А мають те право інші, чужі, грубі, не розумні, які беруть її сина, замикають його, мов худобу, разом зі злодіями та розбійниками. І вона не може нічим запобігти, нічого помогти, нічого навіть сказати.
Місяці йшли далі... Володько знав вже добре цей свій інший світ за замками і ґратами... Кожна його камера — це окремий розділ однієї повісті, яку він перечитує просто з долоні буття. Ті натовпи різних людей, що проходили перед його зором, залишали в його істоті безліч цінного матеріалу для пізнання істини, байдуже якої вартості вона була. Такого він не міг бачити там на своїх рідних полях, на ріллі, між деревами, будовами, звірятами і птахами свого старого, одноманітного села... І одно лишень турбувало: коли він звідсіль вийде? Слідство затягалося і, здавалось, воно не скінчиться. Йому просто не вірили, що він не шпигун, не "вивротовєц" , не змовник, а просто молода людина, яка шукає на землі свого законного людського права і місця, їм хотілося б конче бачити його в ролі найбільш зрозумілій для їх нескладної, дитинячої, елементарно наївної уяви... Вони вдиралися до його дому, грабували його власність, копалися в його думках... Влазили до святого святих людини з брудом, злом, руїною в переконанню, що цим вони оберігають границі своєї держави. Ніколи не догадуючись, що безпека тих границь таїться в мозку, серці і душі звичайного Володька зі звичайного села Тилявки. Тисячі і мільйони нещасливих душ і сердець не гарантують безпеки границь, байдуже скільки б поставити на них охоронників у тих чи інших уніформах.
Серпень, вересень, жовтень... Надворі сіро. Дощі ллють. Сонце виглядає рідше.
Одного негожого понеділка Володька покликали за браму, напевно, на побачення, дарма що він просив матір у такий час не приходити. За брамою, як звичайно, багато матерів, жінок і сестер, які прийшли навідати своїх синів, чоловіків, братів. Володько сподівався побачити між ними також своїх рідних, але нікого з них не міг вгледіти, а натомість до нього підступила одягнута у міський одяг чужа, молода жінка.
— Це ти? — здивувався Володько. Це була Ганка. Була спокійна, вирівняна, здавалось, похорошіла. Володько ніколи не сподівався її тут побачити.
— Пізнав мене? — питала вона з ноткою кокетства.— Я тут на міщанах у тітки. Почула, що і ти тут... Моя тітка має знайомого дозорця... Той дістав мені дозвіл... Ну? То як?
Вона дивилась на нього все тими самими синіми, злегка посмішкуватими очима, які він знав ще з дитинства. Тепер вона направду була здивована, коли бачила Володька в цьому мишатому, тюремному бушлаті... Володько не знав, що й відповісти, така далебі несподіванка.
— Принесла тобі ось,— і подала йому невеликий пакунок.
— Була ти в Тилявці? — запитав він нарешті і прийняв без подяки пакунок.
— Була. На Чесного хреста.
— Що ж там?
— Нічого. Все добре. На празник були музики. Танцювала.
Володькові хотілося знати, чи не забули там його, але вагався про це питати. Вона відгадала його думку.
— Тебе також згадують... Сергій хотів навіть зайти сюди, але його не пустили. Я танцювала з Йоном.
Ці її останні кілька слів хотіли, мабуть, сказати значно більше, ніж лишень про танець з Йоном, і Володько це. відчув також. Здавалось, він бачив її такою ж, як колись давно над Угорською долиною з пучечком білих пролісків, і тепер йому було ніяково дивитися їй у вічі.
— Ага,— відповів він невиразним звуком.— А як там читальня? — квапився перейти на іншу мову.
(Продовження на наступній сторінці)